В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- А я, син­ку, то­бi лиш од­ну раю, - обiз­вав­ся знов ста­рець, опер­шись пе­ред мо­ло­дим на па­ли­цю, i ду­мав. - Од­ну, та щи­ро лю­би­ти, двох не го­лу­би­ти. Во­но по­тя­гає грiх за со­бою, аби як чо­ло­вiк се­бе хо­ро­нив. - I зiтх­нув­ши якось туж­но, вiн на­раз спи­тав: - Як їй на iм'я?.. Не з ци­га­нiв во­на, ко­ли чор­ня­ва?

Гриць роз­ре­го­тав­ся.

- Ото вга­да­ли! - клик­нув. - Са­мi ви­лiз­ли з шат­ра, та i дру­го­го би там уп­ха­ли… - i знов розс­мi­яв­ся.

- Не глу­зуй з ци­га­нiв! - ос­те­рiг ста­рий яки­мось ли­хо­вiс­ним го­ло­сом, - бо ще не знаєш, з яко­го й ти ро­ду. Ади - в свiт те­бе тяг­не, дар­ма що хлi­ба-со­лi маєш. А що да­лi бу­де, ти ще не знаєш. З ли­ця, - ка­же, - прав­да, ти бi­лий, але хто твоя ма­ти, хто був твiй батько? Ци­ган чи бо­ярин - ти не знаєш.

Хлопець ски­пiв.

- Мовчи, ци­га­не! - клик­нув. - I не об­зи­вай­ся бiльше. Я як улю­чу­ся, ски­ну те­бе з го­ри, що й не стя­миш­ся. Ади… - до­дав по­гiрд­ли­во. - Йо­му моя ма­ти на­га­да­ла­ся. От-от! - i аж свис­нув з яко­гось обу­рен­ня. Але хут­ко ус­по­коївся. - Моя чо­р­ноб­ри­ва люб­ка, - до­дав, - се "Тур­ки­ня", дi­ду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сно­ви­да, по всiм свi­тi ла­зиш! - i знов розс­мi­яв­ся.

- Не знаю. Але, як хо­чеш, роз­вi­да­юся… i, мо­же, ще то­бi ко­ли в при­го­дi ста­ну. Але зна­ти не знаю…

- Та вже ж… Во­на з ци­га­на­ми не бра­тається, - вко­лов Гриць бут­но дi­да.

- Нi, - ка­же по­кiр­но ста­рий, - лиш лю­биться.

Гриць не зро­зу­мiв i вмовк. Йо­му ста­ло нi­яко­во вiд ци­га­но­вих слiв. Не зро­зу­мiв­ши їх, не хо­тiв бiльше пи­та­ти i чо­мусь спо­важ­нiв.

- Коби я знав, ко­ли бу­деш справ­ля­ти ве­сiл­ля, я при­во­лiк­ся би, - за­го­во­рив ще по­кiр­нi­ше дiд. - Я зда­ле­ка б, зда­леч­ку, син­ку, - тяг­нув чим­раз по­кiр­нi­ше, май­же до зем­лi скло­ня­ю­чись, - зда­леч­ку, зда­леч­ку… лиш ди­вив­ся б i не на­ди­вив­ся. Але де вже ме­нi ста­ро­му, та ще й бiд­но­му стар­це­вi ба­чи­ти, як же­ниться ба­га­тир з ба­гач­кою!..

- Восени, - пе­ре­бив йо­му гор­до Гриць, - сеї вже осе­нi, - го­во­рив мов до се­бе, - бу­ду же­ни­ти­ся. Прий­ди, як хо­чеш. Бiд­них у нас ми­лу­ють, чо­му б ста­ро­го ци­га­на нi? Зi скрип­кою прий­ди…

Старець по­кiр­но скло­нив­ся.

- Так я й хо­тiв би.

Гриць сто­яв пе­ред ним, мо­ло­дий, крас­ний, i ди­вив­ся по­над го­ло­ву стар­ця да­ле­ко впе­ред се­бе, над лi­си i го­ри, не­на­че виг­ля­дав ко­гось.

- Що ви­зи­раєш? Над чим роз­ва­жуєш?

Гриць здвиг­нув пле­чи­ма.

- Я про чор­ноб­ри­ву, дi­ду… - приз­нав­ся. - Так ме­не об­мо­та­­ла, що з гад­ки не схо­дить, та хто знає, чи бу­де моя…

- Якби я во­рож­бит, то по­во­ро­жив би то­бi, хоч би i на гор­бi, - вiд­по­вiв ста­рий, прит­ри­му­ючи хлоп­ця, щоб на нього на­­ди­ви­ти­ся. - А так хi­ба ста­ну то­бi, мо­же, ко­ли в при­го­дi… мiж дiв­ча­та­ми, щоб не ду­же вже ни­ми тур­бу­вав­ся.

- Ов-ва!.. - за­ки­нув Гриць… - Ме­нi їх не страш­но. Зроб­лю, як схо­чу.

- То хi­ба заг­раю то­бi на ве­сiл­лi, по­ки ум­ру…

- На ве­сiл­лi, - пов­то­рив з ви­му­ше­ним ус­мi­хом Гриць.

- Як бог дасть. То­бi од­но­му ще заг­раю. Я рад би, щоб ти став пер­шим ба­га­ти­рем у се­лi. Знаю те­бе з ди­ти­ни, а ро­ди­чi твої бу­ли для чу­жо­го стар­ця ми­лос­ти­вi. То­му я рад би… хоч бiд­ний… чу­жий ци­ган… рад би, - i тут, ур­вав­ши, опус­тив наг­ло ста­ру го­ло­ву на гру­ди i вмовк.

- Може, й бу­ду ко­лись ба­га­ти­рем, - обiз­вав­ся Гриць, - не знаю. Ка­жуть, ба­гатст­ву чор­ноб­ри­вої в на­шiм се­лi рiв­нi не­ма, то­му хто знає, чи за ме­не да­дуть.

Старий за­чу­ду­вав­ся.

- Чим во­на най­бiльше ба­га­та? - спи­тав.

Гриць ви­ди­вив­ся на нього.

- Чим? - а по хви­лi розс­мi­яв­ся. - Чор­ни­ми бро­ва­ми… - вiд­по­вiв.

- Ой, як та ча­рiв­ни­ця? - спи­тав.

- Чарiвниця, дi­ду.

- Стережися, си­ну… Чор­нi бро­ви ма­ють си­лу.

- Кажуть - ма­ють, - об­зи­вається Гриць i знов смiється. - Та я її не бо­юся, ко­би лиш за ме­не да­ла її ма­ти…

- Чарiвницям, ка­жуть, - по­яс­нює да­лi по­важ­но дiд, - тре­ба всю свою си­лу вiд­да­ва­ти, iнак­ше во­ни бе­руть верх над чо­ло­вi­ка­ми; бо­дай в нас, ци­га­нiв, сте­ре­жуться їх.

- Я один не бо­юся їх - i все бу­ду ро­би­ти, як схо­чу. Гри­це­вi не до­рос­ла жод­на… зреш­тою i бi­ля­ву маю… Не їм я пiд­дам­ся, а во­ни… ме­нi. - З ти­ми сло­ва­ми став кру­ти­ти вус i, нi­би ус­мi­ха­ючись, чо­мусь чим­раз бiльше по­важ­нiв.

Мов пе­ред двад­цятьма ро­ка­ми, ко­ли Анд­ро­на­тi сто­яв з бi­лим вну­ком на ру­ках на вер­ху, роз­зи­ра­ючись по роз­ки­да­но­му се­лу, щоб дог­ля­ну­ти ха­ту ба­га­ти­ря, i не на­хо­див її, так, зда­ва­ло­ся, гля­дiв те­пер сам Гриць на­дар­мо по­над лi­си i го­ри, нi­би роз­зи­ра­ючись за своєю до­лею, що ма­ла йо­му при­бу­ти вiд од­ної з дiв­чат.

Та в тiй хви­лi про­нiс­ся звiд­кись по­над вер­хи, як i пе­ред двад­цятьма ро­ка­ми, го­лос трем­бi­ти, смут­ний i про­тяж­ний.

Гриць спи­нив­ся.

- Се на смерть? - спи­тав ста­рець.

- Не знаю. Ма­буть… - вiд­по­вiв хло­пець i на­раз прис­ко­рив кро­ку. Хоч i як вiн звик до зву­кiв трем­бi­ти, лю­бив їх, а в тiй хви­лi вра­зи­ли во­ни йо­го бо­лю­че.

Старець, не в си­лi дер­жа­ти з ним кро­ку, за­ди­хав­ся i ста­нув.

Гриць спи­нив­ся на хви­ли­ну.

- Я ли­шу те­бе, син­ку, вер­ну вдо­ли­ну. Не го­ден дальше.

- Iдiть, - вiд­по­вiв Гриць, - я спi­шу­ся… бо ме­не в по­ло­ни­нi ждуть.

- Iди, син­ку, iди з бо­гом! - вiд­ка­зав ста­рий. - Рад, що ба­чив те­бе, а да­лi не­хай ору­дує бо­жа во­ля.

- Побачите ще на ве­сiл­лi, - по­тi­шив Гриць щи­ро, i на­раз, мов на внут­рiш­нiй при­каз, зняв по­кiр­но ка­пе­люх i схи­лив­ся низько пе­ред стар­цем.

- Поблагословiть, дi­ду, ще пе­ред ве­сiл­лям! - про­сив. - Хто знає, як ви­па­де, чи вспiєте на час при­бу­ти. Поб­ла­гос­ло­вiть, ви ста­ренькi.

Старець аж зат­ряс­ся зi зво­ру­шен­ня, зах­ли­пав.

- Благословлю те­бе, си­ноч­ку, - про­мо­вив роз­жа­лоб­ле­ним го­ло­сом, - бла­гос­лов­лю з усiм доб­ром i щас­тям - а не за­будь сво­го дi­да…

- Не за­бу­ду, тат­ку!

I пi­шов Гриць. В ду­шi нiс не то сму­ток-ту­гу, не то стiс­не­н­ну ра­дiсть, а все з дум­ка­ми про ве­сiл­ля. Вiд­так ста­нув i по­г­ля­нув вдо­ли­ну. Де був йо­го - як на­зи­вав се­бе - ста­рий дiд.

От був ще.

Старець схо­див чим­раз ниж­че, чим­раз ниж­че мiж ха­ти вдо­ли­ну, до­ки не згу­бив­ся цiл­ком…

Неповорушно сто­ять го­ри навк­ру­ги, не­по­во­руш­но гус­тi лi­си. Лиш хи­жу­ни, розп­рос­тер­ши кри­ла, роз­ко­шу­ють пiд не­боск­ло­ном.

***

Минула вже пер­ша вес­на, пи­ша­ються вже лi­си, го­ри в яс­нiй но­вiй зе­ле­нi - нас­тає лi­то.

Вже чет­вер­та не­дi­ля, як