В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- А як по­вi­рю?

- То вiд­так не жа­луй! - Ос­таннє сло­во ви­мов­ляє Мав­ра ма­й­же з пог­ро­зою.

- Я не по­жа­лую.

- Посилав уже ста­рос­тiв? - пи­тає Мав­ра за­мiсть всього i знов про­ни­зує дiв­чи­ну оком аж до гли­би­ни ду­шi.

- Ще вiн їх пiш­ле.

- З на­шо­го се­ла який?

- Нi.

- Здалека?

- Не знаю. Нi­чо­го не знаю.

- I ти йо­го лю­биш?

- I я йо­го люб­лю.

- Кажеш - вiн те­бе пос­ва­тає?

- Вiн ме­не пос­ва­тає.

- Коли?

- Не знаю.

- Сеї осе­нi?

- Не знаю.

- Тетяно! - ос­те­рi­гає Мав­ра з щи­рою стро­гiс­тю ї грiз­но ки­ває пальцем. - Те­тя­но!

- Що та­ке? - опи­рається про­ти чо­гось у го­ло­сi ста­рої Мав­ри мо­ло­да дiв­чи­на.

- Уважай, Те­тян­ко!

- Вiн же ме­не лю­бить!

- I ти йо­го лю­биш?

- I я йо­го люб­лю.

- I не з на­шо­го се­ла вiн?

- Не з на­шо­го.

- А ма­ма про те знає?

Тетяна зво­ро­хо­би­ла­ся. Са­ма дум­ка, що в її лю­бо­вi до Гри­ця хо­тiв би хто ста­ти на сто­ро­жi або пе­реш­ко­дi, зво­ру­шує її на­раз i наст­роює бун­тiв­ни­че. Во­на туп­ну­ла но­гою, як чи­ни­ла в ди­тинст­вi, ко­ли не спов­ня­ло­ся її ба­жан­ня, i вiд­вер­ну­ла­ся лю­та.

- Їй - ма­ма! - крик­ну­ла розд­раз­не­но, - на­що ще й ма­мi зна­ти. Вiн приш­ле вже в час ста­рос­тiв, то­дi й дiз­нається. А те­пер не тре­ба.

- А як те­бе хто iн­ший пос­ва­тає сеї осе­нi?

- То не пi­ду, - вiд­по­вi­дає рi­шу­че i гор­до.

- А як ма­ма ска­же?

- Мама не ска­же.

- А як при­си­лує?

- Мавро! - ки­ну­ла­ся до неї дiв­чи­на з не­опи­са­ним розд­раз­нен­ням, не­мов хо­тi­ла її вда­ри­ти, а очi в неї за­iск­ри­ли­ся лю­то. - Ма­ма не при­си­лує!

- Нi, нi, доньцю, - ути­хо­ми­рює зат­ри­во­же­на розд­раз­нен­ням дiв­чи­ни Мав­ра, як за ди­ти­ня­чих її лiт. - Ма­ма не при­си­лує.

- I ти до­по­мо­жеш, Мав­ро? - про­сить Те­тя­на, при­ка­зу­ючи.

- I я до­по­мо­жу, доньцю, вмов­лю ма­му.

- Доки вiн ста­рос­тiв не приш­ле, Мав­ро?

- Доки ста­рос­тiв не приш­ле.

- Хоч би i дру­гi прий­шли i ма­ма си­лу­ва­ла? - пи­тає Те­тя­на з при­тис­ком, нi­би за­без­пе­чу­ючись вiд­те­пер Мав­ри­ною по­мiч­чю.

- Хоч би i так, ди­ти­нонько. Але не жу­ри­ся. Не час тим жу­ри­ти­ся.

Тетяна сi­дає близько ко­ло пе­чi, де тлiє кiлька вуг­ли­кiв, i мов­чить.

- А хоч ба­га­тирський син вiн? - пи­тає по якiй­сь хви­ли­нi знов Мав­ра.

- Авжеж, - вiд­по­вi­дає Те­тя­на згор­да, i її го­лос зас­те­рi­гає со­бi заз­да­ле­гiдь iн­шу дум­ку в ста­рої при­ятельки, як ту, що вiн ба­га­тирський син.

- А крас­ний?

- …Ну-у-у! - вiд­по­вi­дає лиш мо­ло­да дiв­чи­на з при­тис­ком i пiд­су­ває бро­ви, вiд­так до­дає: - Та­кий, ма­буть, лиш твiй був, Мав­ро…

- Нехай бог бо­ро­нить, щоб та­кий вже вдав­ся.

- Красний - ка­жу, Мав­ро.

- Я чую, доньцю, - вiд­по­вi­дає Мав­ра i хи­тає жа­лiс­ли­во го­ло­вою. - То­му я про­па­ла, - до­дає, май­же спi­ва­ючи, пiв­го­ло­сом. - Ду­шу за ним да­ла - за йо­го очи­ма.

- За йо­го очи­ма… - пов­то­рює розм­рi­яно, за­ду­ма­но Те­тя­на.

- А як йо­го звуть?

Тетяна ва­гається, вiд­так ма­хає ру­кою зне­важ­ли­во i бай­ду­же до­дає:

- Подибала раз…

- Раз? I вже по­лю­би­ла?

- Раз, i дру­гий, i тре­тiй, а чет­вер­тий по­лю­би­ла.

- Тайком?

Тетяна мов­чить, спус­тив­ши го­ло­ву.

- В мли­нi? - роз­пи­тує, розг­ре­бує дi­во­чу тай­ну Мав­ра.

Тетяна зно­ву по­та­кує мовч­ки го­ло­вою, а вiд­так за­пе­ре­чує.

- Не хо­чу прав­ди ска­за­ти.

- Тетяно! - ос­те­рi­гає Мав­ра, май­же мо­лить. - Ка­жи, най при­си­лає ста­рос­тiв. Са­ма не ви­ходь до нього!

- Сам приш­ле вiн сва­тiв, - об­зи­вається твер­до дiв­чи­на.

- Най бог по­ма­гає. I да­лi сте­ре­жи­ся, Те­тя­но! Бо хто, до­нько, лю­бить, той не раз i гу­бить, - до­да­ла про­ро­че.

- Губить, - пов­то­рює ледь чут­но ше­по­том Те­тя­на, а вiд­так вмов­кає…

Тишина… Мов­чан­ка.

Мавра, за­ду­мав­шись, па­кає люльку, а Те­тя­на знов бо­ре­ть­ся з чи­мось, мов­чить який­сь час; вiд­так ки­дається до Ма­в­ри, ту­литься до неї i бла­га­ючим го­ло­сом до­пи­тується:

- Мавро, чи вже справ­дi всi та­кi, як ти пе­ред­ше ка­за­ла?..

Мавра вiд­зи­вається твер­до, мов ка­мiнь, що, впав­ши в во­ду, по­во­ро­ту не знає:

- Хiба вiд­те­пер вро­диться - що та­кий не бу­де.

- Мавро!!

- Доньцю моя до­ро­га, як ти нi­ко­ли не вi­ри­ла Мав­рi, то сим ра­зом по­вiр! Ти в ме­не од­на на свi­тi…

- В нього щи­рi очi… я йо­го люб­лю, - вiд­по­вi­дає i нi­би бо­реться мо­ло­да дiв­чи­на з не­до­вiр­ли­вiс­тю ста­рої ня­нi.

- Любиш, доньцю? Лю­биш? - вiд­ка­зує сум­но Мав­ра, - Тож лю­би щас­ли­во, бо я - од­на на всю го­ру, на весь лiс, на всю са­мо­ту, да­ле­ко-ши­ро­ко од­на та й од­на.

Зворушена вер­тає осiн­нiм ти­хим лi­сом Те­тя­на, i вже не йде до Мав­ри, її бо­лить, як Мав­ра за­го­во­рить про них а з тим i про то­го, яко­го й не знає.

Не пi­де. Не доб­ре їй з Мав­рою. Що б i не по­ру­шив, во­на на все ки­дає тiнь. А Те­тя­на лю­бить. Во­на знає Гри­ця. I вiн її та­кож лю­бить. Своє доб­ро во­ни зна­ють.

Вона ви­жи­дає до­ма ста­рос­тiв вiд нього. Iно­дi i мо­литься. Ко­лись вiн лиш над'їде - го­во­рить її сер­це - чор­ний кiнь за­р­же, i вiн увiй­де в ха­ту. Здiй­ме ка­пе­люх, як не раз вже в лi­сi, i, вкло­нив­шись по­кiр­но, ска­же: "Я прий­шов, Тур­ки­не! Те­­бе од­ну я люб­лю, од­ну на всiм свi­тi".

Куди б не хо­ди­ла, за що б не бра­ла­ся, а в її ду­шi грає од­на i та са­ма пiс­ня: "Гриць її по­лю­бив, а во­на Гри­ця…"

Звiльна ми­нає день за днем осiнь, наб­ли­жається зи­ма - аж i нас­та­ла вреш­тi. Бi­ла, чис­та i мо­ро­зис­та. Пу­шис­тий iнiй уги­нає сос­ни, а гру­ба верст­ва снi­гу зас­те­ли­ла бi­лу стеж­ку. Весь лiс, ку­ди не гля­ну­ти, при­ки­нув­ся на час в якусь бi­лу мрiю…

З-пiд гус­тих сме­рек, об­тя­же­них бi­лим снi­гом, са­ме над яром в'ється про­зо­ро-си­ня­вою га­дюч­кою дим iз Мав­ри­но­го ко­мин­ка. Во­на зи­мує…

***

Поволi про­хо­дить мо­ло­до­му Гри­це­вi осiнь i зи­ма. Зра­зу виїжджав iще за крас­ною Тур­ки­нею, та пе­рес­вiд­чив­шись хут­ко, що во­на дер­жить сло­во, не яв­ляється, як при­обi­ця­ла, що "не прий­де", вiн аж по­сум­нiв. "Якби лю­би­ла, то ви­хо­ди­ла б, - го­во­рив заєдно, - хоч раз один, а все-та­ки вий­шла б, по­ка­за­лась би - щоб бо­дай по­ба­чив, пог­ля­нув на неї. А то за­тя­ла­ся i анi раз". Хо­лод, мо­роз ви­та­ють по го­рах, а Гри­ця все ще вид­но вiд ча­су до ча­су на чор­нiм ко­нi, як ку­дись же­не i вер­тає по­вiльним кро­ком сум­но. Лиш як мо­ро­зи по­ча­ли на доб­ре при­тис­ка­ти, а да­лi i снiг на­ля­га­ти на ши­ро­ких вi­тах сме­рек бi­лою ва­гою, пе­рес­тав вiн ви­жи­да­ти дiв­чи­ну в лi­сi. Тим ча­сом ту­га заг­нiз­ди­ла­ся в йо­го ду­шi, скiльки не роз­ва­жу­ва­ла її нес­вi­до­мо своїми пес­то­ща­ми, ще­бе­тан­ням та слух­ня­нiс­тю бi­ло­ли­ця Наст­ка. Гриць мов не той вже, що був. Пос­мут­нiв. Ста­рос­тiв до Те­тя­ни вiн та­кож не мо­же сла­ти, бо в йо­го