В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

су­сiдст­вi жи­ве Наст­ка i вiн не хо­че її сму­ти­ти. До то­го й батько йо­го не хо­че зем­лi вiд­дi­ли­ти - ка­же жда­ти… з же­няч­кою ще не ква­пи­ти­ся, i вiн му­сить батько­вiй во­лi пiд­да­ти­ся. Та жду­чи отак i пле­ка­ючи в сер­цi бог знає якi на­дiї про Тур­ки­ню, вiн все-та­ки не пе­рес­тає, роз­вi­ду­ючись тай­ком про Те­тя­ну, - за­хо­ди­ти дос­хо­чу до синьоокої Наст­ки, вiд­да­ва­ти­ся то­му по­чут­тю, що йо­го в'яза­ло з нею i дер­жа­ло при нiй. Вiн не­на­че мiц­нiє ду­шею, за­чув­ши тут i там мiж то­ва­ри­ша­ми, що во­на, крiм нього, - що гу­ляє, мов но­га­ми пи­ше, - не ба­чить iн­шо­го в се­лi, в'яне за ним сер­цем i до смут­ку лю­бить…

А Тур­ки­нi не вид­но.

Однак не та­ка вже кров у Гри­ця, щоб вiн дов­го з ту­гою в сер­цi во­зив­ся. Од­но­го по­ран­ку осiд­лав сво­го чор­ног­ри­во­го ко­ня i по­дав­ся в се­ло, де жи­ла Iва­ни­ха Ду­би­ха з своєю гар­ною донькою, їздить там по се­лу, вда­ючи, що за спра­вун­ка­ми, а за Iва­ни­ху Ду­би­ху все поп­ри те роз­пи­тує. Чи гор­да во­на ду­же i неп­рис­туп­на? Стро­га ду­же па­нi?

- Горда ду­же, - ка­жуть, - i стро­га, а для своєї доньки то, зда­ється, чи не са­мо­го бо­яри­на ви­жи­дає.

- А донька? - пи­тає.

- За жод­но­го не хо­че й чу­ти. До­сi вiд­мов­ляє всiм як од­но­му, - роз­ка­зу­ють. - Ка­же, що не "по ду­шi" i не хо­че.

- От жва­ва, що й бiд­них лю­бить, - ви­хо­пи­ло­ся якось Гри­це­вi з уст.

- Та яке там вже "лю­бить"! На жод­но­го, а на бiд­но­го вже й тiльки не ди­виться.

- А гар­на яка? - до­пи­тує да­лi Гриць, вда­ючи, що не знає дiв­чи­ни.

- Сам вже при­ди­ви­ся, - по­да­ють у вiд­по­вiдь. - Пок­ло­ни­ся їй низько, пог­лянь на бро­ви, то­дi осу­диш влас­ни­ми очи­ма, хто та­ка Ду­бiв­на, хто та­ка Тур­ки­ня.

В Гри­ця аж за­го­рi­ло в ду­шi. От йо­го Тур­ки­ня - спа­лах­ну­ло в дум­цi. Доб­ре ка­жуть: на жод­но­го не гля­не. На нього во­на ди­виться, ота Ду­бiв­на, до нього лас­ка­ва, прек­рас­на та Тур­ки­ня.

Дивиться? Гри­цю, Гри­цю… ува­жай, що дiєш! "Га­даєш, я за­раз для кож­до­го?" - при­га­ду­ються йо­му її сло­ва.

"Я не для кож­до­го…"

Та Гри­це­вi бай­ду­же про сло­ва дiв­чи­ни. Вiн її лю­бить. I щось здiй­має в мо­ло­до­му хлоп­це­вi гор­до го­ло­ву, не­на­че упо­ми­нається про своє пра­во… а все iн­ше йо­му бай­ду­же. "Для кож­до­го, не для кож­до­го, а йо­го во­на бу­де! Ще не бу­ло та­кої, що йо­му опер­ла­ся б". I їде Гриць впрост вiд­важ­но сам до Iва­ни­хи Ду­би­хи. Хоч по­ба­чить Те­тя­ну, сло­во-два спи­тає. Мо­же, вий­де з ха­ти…

Вийшла Тур­ки­ня, спа­ле­нi­ла i зчу­ду­ва­ла­ся бро­ва­ми. З ша­п­кою в ру­цi стоїть Гриць пе­ред нею.

- Я прий­шов, Тур­ки­не, - ка­же вiн по­кiр­но.

- Гаразд, - вiд­по­вi­ла во­на i всмiх­ну­ла­ся очи­ма. А за нею ма­ти - ви­со­ка, стро­га… в чор­но­му одi­та.

- В яких спра­вах, мо­ло­дий газ­до? - за­пи­та­ла су­хо i про­шиб­ла хо­лод­ним оком Гри­ця i доньку.

- Не пи­та­ли зран­ку лю­ди тут за ним?

- Не пи­та­ли, - ще зим­нi­ше вiд­ка­за­ла.

- Чоловiк та й жiн­ка…

- Не пи­та­ли, ка­жу! - З тим i обер­ну­ла­ся i ввiй­шла у ха­ту.

- I ти, донько, входь, над­во­рi не гай­ся! - так прий­ня­ла йо­го Iва­ни­ха Ду­би­ха - i бiльше її не ба­чив.

- Iду, мам­цю… - об­зи­вається слух­ня­но Те­тя­на, а са­ма з мi­с­ця не ру­шається.

- Вийди, де лиш за­хо­чеш, я усю­ди прий­ду, або хоч до це­р­к­ви, - про­сить Гриць, вкло­нив­шись знов по­кiр­но. - Ра­зом по­­су­муємо, ра­зом по­го­во­ри­мо.

- Не вий­ду. На­вiть i не жди, - вiд­по­вi­ла твер­до.

Вiн жде хви­ли­ну, мне шап­ку в ру­ках, по­тiм ози­вається:

- А в лiс вес­ною прий­деш? - пи­тає i з ти­ми сло­ва­ми схи­ля­ється пе­ред нею, до­ти­ка­ючи сим ра­зом шап­кою са­мої вже зем­лi.

- В лiс вес­ною прий­ду. А те­пер вер­тай.

- Як за­зе­ле­нiє, - прит­ри­мує Гриць, а сам аж гу­бить очi на її чор­них бро­вах, на ус­мiх­не­них ус­тах, на всiй її кра­сi.

- Як за­зе­ле­нiє, - пов­то­рює во­на i знов ус­мi­хається.

Гриць кла­няється.

- Спасибi, Тур­ки­не, що ти вий­шла з ха­ти, що ска­за­ла сло­во, спа­си­бi ще раз.

- Спасибi то­бi, що до­дер­жав ти сло­ва - та про­те вер­тай - ма­ти не жар­тує…

Вiдлетiв Гриць на чор­нiм ко­нi, i ти­хо ста­ло ко­ло ха­ти, лиш на ча­сок, нi­би десь на спо­гад там ко­мусь, ос­тав­ся ту­пiт кiнських ко­пит у воз­ду­сi.

"В лiс вес­ною прий­деш?" - пов­то­рює Гриць в се­бе вдо­ма заєдно своє пи­тан­ня, то­не в нiм, ку­ди б не хо­див, за що б не брав­ся.

"В лiс вес­ною прий­ду!"

"Як за­зе­ле­нiє…"

"Як за­зе­ле­нiє…" Гос­по­ди бо­же, от Тур­ки­ня i лю­бить!

"Весно, прий­ди! - ту­жить, мо­лить нi­мо йо­го мо­ло­да грудь, зiт­хає га­ря­че йо­го сер­це. - Вес­но, прий­ди!.."

Повеселiв Гриць. Обiй­має Наст­ку, ту­лить i го­лу­бить з по­тай­но­го щас­тя синьооку її. Вдо­во­ляє батька-ма­тiр, а сам до се­бе ус­мi­хається. В лiс вес­ною прий­деш?" - пи­тає йо­го сер­це.

"В лiс вес­ною прий­ду".

"Як за­зе­ле­нiє?.."

"Як за­зе­ле­нiє…"

Зеленiйте, сос­ни!..

***

Весна нас­та­ла.

Стоять сме­ре­ки рiв­ни­ми зе­ле­ни­ми хо­руг­ва­ми, вi­та­ються шу­мом, кло­няться ко­ро­на­ми од­на дру­гiй, а все то­му, що от вес­на прий­шла.

Цвiтуть вже i цвi­ти, ко­ли­шуться i дзвiн­ки ко­ло скал, ка­мi­н­ня, а все в честь вес­ни, все в честь її по­во­ро­ту.

Порозпукувалися вже й ма­ки мо­ло­дої Те­тя­ни, i от-от не­за­дов­го во­на їх зiр­ве вже, зак­вiт­чається ни­ми, пос­пi­шить зе­ле­ним лi­сом пруд­ки­ми но­га­ми до ста­рої Мав­ри або й дальше…

***

Одної та­кої чу­до­вої вес­ня­ної дни­ни пус­тив­ся Гриць в по­ло­ни­ни ог­ля­ну­ти ху­до­бу, де­якi ко­ли­би та на при­каз батька виб­ра­ти кiлька кра­щих штук ху­до­би на про­даж. Пе­ре­хо­дя­чи че­рез се­ло на про­тив­ну го­ру, де са­ме прос­тя­га­ли­ся по­ло­ни­ни йо­го батька, по­ди­бав по до­ро­зi ста­ро­го, з ди­тинст­ва вже йо­му зна­но­го дi­да Анд­ро­на­тi, що все раз на кiлька ро­кiв яв­ляв­ся в їх се­лi i пос­ту­пав до їх ха­ти!

Заходив - як по що. Ча­сом з лож­ка­ми на про­даж, iно­дi впрост по ми­лос­ти­ню, iно­дi впро­шу­вав­ся на сам вiд­по­чи­нок, а все пос­ту­пав. По­ба­чив­шись те­пер з ци­га­ном стар­цем на пус­тiй до­ро­зi, Гриць поз­до­ро­вав­ся з ним, за­дер­жав­ся.

Старець ци­ган при­лу­чив­ся до мо­ло­до­го хлоп­ця, i ма­ло-по­ма­лу опо­вi­ли со­бi обид­ва, як їм жи­веться, що пе­ре­бу­ли за час, не ба­чив­шись, i все та­ке iн­ше з жит­тя.

Старий ци­ган роз­ка­зав Гри­це­вi, що во­ло­читься вже до двад­ця­ти ро­кiв на свi­тi, ли­ше гли­бо­кою зи­мою опи­няється в Угор­щи­нi, не­да­ле­ко пус­ти, де ту­литься ко­ло iн­ших ци­га­нiв. Жiн­ка в нього по­мер­ла ще пе­ред двад­цятьма ро­ка­ми, не­дов­го по ут­ра­тi од­нi­сiнької доньки, яку пос­тиг­ло не­щас­тя, i во­на або вмер­ла, або, мо­же, ти­няється де по свi­тi. Ди­ти­нi тiєї доньки, щоп­рав­да, по­во­диться доб­ре, го­во­рив вiн, не див­ля­чись при