В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

Повість

Ой не хо­ди, Гри­цю, на ве­чор­ни­цi,

Бо на ве­чор­ни­цях дiв­ки ча­рiв­ни­цi,

Солому па­лять i зiл­ля ва­рять,

Тебе, Гри­цу­ню, здо­ров­ля поз­бав­лять.

Тамта од­ная чор­ноб­ри­вая,

То ча­рiв­ни­ця спра­вед­ли­вая!

I ча­рiв­ни­ця i зiл­ля знає,

Тебе, Гри­цу­ню, зазд­рiс­не ко­хає!

В не­дi­лю ра­но зiл­ля ко­па­ла,

У по­не­дi­лок по­по­ло­ка­ла,

А у вiв­то­рок зiл­ля ва­ри­ла,

В се­ре­ду ра­но Гри­ця от­руїла.

Прийшов же чет­вер - Гри­ценько умер,

Прийшла п'ятни­ця - по­хо­ва­ли Гри­ця;

Сховали Гри­ця близько гра­ни­цi,

Плакали за ним всi мо­ло­ди­цi

I хлоп­цi Гри­ця всi жа­лу­ва­ли,

Чорнобривую всi прок­ли­на­ли;

Нема й не бу­де дру­го­го Гри­ця,

Що 'го зiг­на­ла з свi­ту ча­рiв­ни­ця!

В су­бо­ту ра­но ма­ти до­ню би­ла:

"Нащо ти, су­ко, Гри­ця от­руїла?

Не зна­лась то­го, що зiл­ля умiє?

Що Гриць ско­нає, нiм ко­гут за­пiє?"

"Ой ма­ти, ма­ти! Жаль ва­ги не має -

Най ся Гри­цуньо у двох не ко­хає!

Оце ж то­бi, Гри­цю, за теє зап­ла­та:

Iз чо­тирьох до­щок тем­ная ха­та!"

I

Се бу­ло дав­но. Че­рез те не знає на­вiть нiх­то наз­ва­ти мiс­це­вiсть, де скла­ла­ся по­дiя, про яку роз­ка­зується. Хi­ба те од­но, що в го­рах.

Мов у кiт­лi мiж го­ра­ми, що здiй­ма­ли­ся по­важ­но вго­ру, хо­ва­ло­ся до­во­лi ве­ли­ке се­ло.

Лiси тих гiр - ста­рi, неп­рог­ляд­нi…

В но­гах од­ної го­ри, наз­ва­ної Ча­ба­ни­ця, до кот­рої i ту­ли­ло­ся на­ше се­ло, бiг­ла гуч­на рi­ка. Шум­на i пруд­ка, го­ни­ла роз­пi­не­на по­че­рез ве­ли­ке не­по­во­рот­ке ка­мiн­ня. Рi­ка та ок­руж­ляє го­ру Ча­ба­ни­цю, не­на­чеб хо­тi­ла її обiй­ми­ти. Не­мов i до тiєї-то рi­ки схо­ди­ли з са­мо­го вер­ху Ча­ба­ни­цi сме­ре­ки гус­ти­ми ряд­ка­ми, од­нi по дру­гих. Низько в до­ли­нi, вже над са­мою рi­кою, опи­ни­ли­ся во­ни.

Стояли тут з роз­ши­ре­ни­ми зе­ле­ни­ми кри­ла­ми та шпи­ля­ми, звер­не­ни­ми до­го­ри, i шу­мi­ли… Не як в до­ли­нi зди­чi­ла рi­ка, го­лос­ним плес­ко­том, га­мо­ром i гу­ком, але вiд­мiн­но i на свiй ок­ре­мий лад.

Спокiйно i туж­ли­во, хви­лю­ючись i кри­ла­то, за­ко­ли­су­ва­ло щось у воз­ду­сi до сну, за­ли­ва­ючись при­тiм смут­ком. Рiв­но i обе­реж­но, тут ти­хо, там ше­по­том, а все в один го­лос, все шум i шум…

Тужливо рос­ло­ся де­ре­ви­нi по вер­хах.

Куди б i не гля­ну­ли, все од­не i те са­ме. Все мо­ре зе­ле­нi, все од­нос­тай­на ко­ли­сан­ка, все на од­но змi­нюється.

На он тiй го­рi пну­ли­ся сме­ре­ки гус­ти­ми ря­да­ми зав­зя­то здо­ли­ни вго­ру.

З тiєї знов збi­га­ли, ро­зiп­нув­ши ра­ме­на, з роз­ма­хом вниз.

I так-то пов­сю­ди.

Хоч лi­том, хоч зи­мою, хоч по­го­дою, хоч зли­ва­ми, а все од­нос­тай­нiсть. Все од­на пiс­ня, од­на­ко­вий її ритм. Од­на­ко­ва за­ко­ли­су­ван­ка, од­на­ко­вий шум.

Недалеко рi­ки, злу­ча­ючись своїм го­ро­дом з го­рою Ча­ба­ни­цею, сто­яла з обiй­стям i мли­ном своїм ха­та да­ле­ко i ши­ро­ко зна­ної ба­гач­ки, вдо­ви Iва­ни­хи Ду­би­хи.

Шумiла рi­ка, гу­дiв млин, шу­мi­ли сос­ни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень - во­ни дер­жа­лись враз.

Зеленiли сме­ре­ки, ос­ло­ню­ючи i оки­ду­ючи гус­тою тiн­ню ха­ту слав­ної ба­гач­ки, по­бож­ної i стро­гої гос­по­ди­нi Iва­ни­хи Ду­би­хи.

В го­ро­дi її пи­ша­ли­ся цвi­ти, вiд­ко­ли во­на ли­ше вiд­да­ла­ся.

Пишалися в неї до пiзньої осе­нi, бо в тiм во­на вже за дi­во­чих лiт ко­ха­ла­ся. А пов­до­вiв­ши та ос­тав­шись лиш з од­ною ди­ти­ною, зжи­ла­ся з ни­ми до то­го, що її го­род, хо­ча i ко­ло ха­ти не ду­же вже ве­ли­кий, був би їй без цвi­тiв ви­дав­ся гiр­ше пус­ти­нi.

Найкраще, що пи­ша­ло­ся в нiм, се бу­ли ве­ли­кi чер­во­нi зи­му­ючi в зем­лi ма­ки, яких в цi­лiм се­лi нiх­то, ок­рiм неї, не мав.

***

В оцiм-то се­лi, замк­не­нiм го­ра­ми, пе­ре­бу­ва­ли од­но­го ра­зу, на пре­ве­ли­ке зчу­ду­ван­ня меш­кан­цiв, кiлька день ци­га­ни. Не по­оди­но­ко, як­би хто, мо­же, ду­мав, а цi­лою гро­ма­дою, що при­бу­ла на­раз кiлько­ма во­за­ми. Пе­реїздя­чи ба­га­то мiст i сiл, вер­та­ючи в Угор­щи­ну, роз­ло­жи­ли­ся во­ни на кiлька день з своїми шат­ра­ми са­ме тут, не­да­ле­ко угорської гра­ни­цi, в су­сiдст­вi го­ри Ча­ба­ни­цi, тро­хи в вiд­да­лен­нi вiд са­мо­го се­ла.

Мешканцi, хоч i не по­лох­ли­вi з вда­чi, зат­ри­во­жи­ли­ся чи­ма­ло ти­ми чор­ни­ми неп­ро­ше­ни­ми гiстьми. Здав­на опо­вi­да­но про них ре­чi, якi не вик­ли­ка­ли при­хильнос­тi до них. Вже са­ма ле­ген­да, що в'яза­ла­ся з ни­ми, хоч i не всiм зна­на, бу­цiм­то їх пред­ки не прий­ня­ли на вiд­по­чи­нок Ма­рiї, що втi­ка­ла з бо­жим ди­тят­ком i Йо­си­фом, чи­ни­ла з них яки­хось во­ро­гiв. До то­го бу­ло всiм звiс­но, що ци­га­ни ма­ли в рiз­них мiс­цях гiр свої тай­нi криївки i схов­ки, звiд­ки на­па­да­ли но­ча­ми на по­до­рож­нiх, ог­ра­бо­ву­ва­ли та вби­ва­ли їх, зба­га­чу­ючись так рiз­ним доб­ром. По­тiм так са­мо за­га­доч­но, ско­ро i по­тай­но, як з'явля­лись, зни­ка­ли. Ку­ди, як i що, - нiх­то док­лад­но не знав. При­був­ши, за­па­лю­ва­ли но­ча­ми для по­вi­дом­лен­ня гро­ма­ди про свою при­сут­нiсть ве­ли­кi ог­нi. Вiд­так по дни­нi роз­ла­зи­ли­ся се­ла­ми по­оди­но­ко. Тут - по ми­лос­ти­ню, там - роз­пи­ту­ючи, чи не­ма кiт­лiв до поп­рав­ки, там - зби­ра­ючи по го­рах чу­дот­вор­не зiл­ля, там - во­ро­жа­чи, там - виг­ра­ва­ючи на скрип­цi або цим­ба­лах за ку­сень хлi­ба або яку ста­ру оде­жи­ну… там - як ска­за­но - на­па­да­ли на по­до­рож­нiх, а все з яки­мось пос­пi­хом, все мов в пе­ре­ле­тi.

З'являючись сим ра­зом тут, в оцiм се­лi пiд го­рою Ча­ба­ни­цею, про­си­ли про доз­вiл за­дер­жа­ти­ся з тиж­день. Сього їм вiд­мов­ле­но, ско­ро­чу­ючи по­бут на­по­ло­ви­ну. В тих кi­ль­кох днях скоїла­ся ме­жи ни­ми при­го­да, що не за­бу­ла­ся так ско­ро. При­бу­ло п'ять во­зiв, прик­ри­тих за­ку­ре­ним лах­мiт­тям, бу­дою, з яких ви­зи­ра­ли вiдст­ра­ша­юче чор­нi, пе­ле­ха­тi го­ло­ви ста­рих i мо­ло­дих ци­га­нок та дi­тей.

Обiч i по­зад во­зiв, зап­ря­же­них кiньми i вiс­лю­ка­ми, iш­ли ци­га­ни-чо­ло­вi­ки, роз­зи­ра­ючи­ся блис­ку­чим чор­ним оком цi­ка­во ок­руг се­бе.

Як ска­за­но, роз­ло­жи­ли свої шат­ра не­да­ле­ко се­ла й рi­ки пiд го­рою Ча­ба­ни­цею, а за­раз з са­мо­го ве­чо­ра розк­ла­ли ве­ли­кий огонь.

Третьої дни­ни по їх приїздi зняв­ся в од­нiм з шат­рiв га­мiр, що не вти­хо­ми­ряв­ся два днi. Як­раз третьої но­чi по їх приїздi при­ве­ла мо­ло­да Мав­ра, жiн­ка те­пе­рiшнього про­вi­д­ни­ка ци­га­нiв на iм'я Ра­ду, на свiт си­на. Батько, по­ба­чив­ши, що ди­ти­на нап­ро­чуд бi­ла вда­ла­ся, на­ки­нув­ся на не­щас­ли­ву ма­тiр з лай­кою, пог­ро­зою i бiй­кою за зра­ду. Ста­ра ма­ти не­щас­ної, зад­ля сво­го вi­ку вiд­по­вiд­но до зви­чаю най­бiльше ша­но­ва­на мiж ци­га­на­ми, хо­ро­ни­ла її ди­ким кри­ком i лай­кою, ки­да­ючись вих­ром мiж нею та Ра­ду, ко­ли тим ча­сом ци­га­ни-чо­ло­вi­ки ста­ва­ли чи не всi по сто­ро­нi зрад­же­но­го му­жа-стар­ши­ни: обез­чес­ти­ла цi­лу гро­ма­ду чис­тої ци­ганської кро­вi вже пер­шим си­ном, бо­дай би до ран­ня не до­че­ка­ла - го­мо­нi­ли i прок­ли­на­ли вод­но за роз'яре­ним ба­ть­ком i про­во­ди­рем, що ки­пiв з оби­ди i жаж­ди за помс­тою, пог­ро­жу­ючи заєдно п'ясту­ком мiж ци­га­на­ми, кот­рi, зiб­рав­шись ко­ло шат­ра прос­туп­ни­цi, пов­то­ря­ли, мов з од­них уст, сло­ва свой­ого стар­ши­ни: "Вже пер­шим си­ном!.."

- Вiдки взя­ла