В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
- Ти - ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжi буваєш або як по вугля прибiгаєш.
- Грицю, - вiдповiдає вона, а далi вмовкає. Прудка i вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилi на вiдповiдь: - Я утопилася в тобi, других вже не знаю, матiр свою обманюю… а ти… - i не доказує.
- Та все-таки вагаєшся, Туркине…
- Вагаюсь, чи вiрно ти любиш. О, Грицю, - молить вона i глядить на нього великими очима, - не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях - в тобi опинилося. Гадки, що я їх колись-думала, за тебе замiнила. Душа, що була колись моя, за тобою волiчеться. Не верне до давнього вона нiколи. Не обмани мене.
- Та все-таки вагаєшся, Туркине…
Її очi спалахнули.
- Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. - кликнула з жалем, i з тим трутила його вiд себе, як у дитинствi тручала матiр свою, коли та не сповнила її волi.
- Заким снiг упаде, ти будеш в моїй хатi, - вiдповiдає вiн мiсто всього, i горне, i голубить її, щоб жаль дарувала. - Не жалуй любити, - додає знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лiсами, скажи всiм в очi, що шукаєш щастя.
- Як, Грицю? - питає вона i чудується.
- Що шукаєш цвiт папоротi, - пояснює вiн. - Не знаєш? Вiн дає щастя.
- Не знаю, - вiдказує вона i знов дивується його скорою видумкою.
- Цвiт папоротi, - об'ясняє вiн ще раз. - Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає вiдтак все на свiтi i знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобi заборонить того цвiту шукати? Може, твоя мати? Смiйся!..
- Може… моя… мати, - вiдказує задумливо i вмовкає.
- А заки снiг упаде, - повторює вiн, - будеш у моїй хатi.
- А заки снiг упаде, - повторює вона i, не докiнчивши речення, мов їй блисла iнша думка, додає з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати…
- Чому би лячно, серце? - питає вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже не бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися.
- На осiнь заповiдаються старости, - жалується вона i, шукаючи поради, бере його за шию.
- Вiдки старости? - скипiв вiн.
- Не казали ще звiдки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року вiддати.
- Нехай натякає. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися.
- Я вже й так вiдвернулася, - вiдказує вона. - Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матерi правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.
- За мене мати дасть… хоча… - каже вiн непевним голосом i не доказує.
- Хоча? - питає вона, i чомусь в нiй серце млi… - любиш другу?
Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом:
- Нi, другу - нi, Тетяно, але… по правдi, я…
- Що, Грицю? - перебиває вона з переляканими очима.
- Я, - докiнчує вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не багатирський син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина…
- Пiдкинена дитина? - чудується вона. - Як то?..
- Пiдкинена дитина, годованець; а мої господарi - не рiднi мої родичi.
- Грицю! - каже вона i нiби боронить щось своїм голосом. - Ти ж сам казав… мiй батько багатир… о… не… - i не докiнчила.
- Я казав i кажу: мiй батько багатир i, може, дасть колись i весь маєток. Вiн дiтей своїх не має - лиш мене. А як пiдеш ти за мене, вiн, певно, добру пайку дасть… а колись, може, i все. Один я в нього в хатi, батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш маю… люби хоч бiдного! Не покидай, Тетянко!
- Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. - Я перемовлю маму; хоча вона i строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить - волю нашу зробить. Вона нас не розлучить…
- То добре, зозуле, - каже вiн успокоєний i ще додає: - але ще мовчи, лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в моїй хатi.
Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього i тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.
- Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам знаєш, як нiкого на свiтi, але… - i, пiднявши високо свої брови, наказує щось ними.
- Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. - Не журися нiчим. Ти моя.
- Твоя, - повторює, виймаючи нараз чомусь спiшно червонi маки з волосся, i кидає йому їх пiд ноги. - На, маєш, - каже. - А тепер iди. Я надто припiзнюся. А он сонце за горою червонiє, заходячи, розстрiлює вже промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
- Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере її востаннє за стан. - Але прийдеш знов лiсом? - питає, як за кождий раз, i їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. - Приходь, моя квiтко, обзивайся лiсом…
- Обiзвуся знов лiсом…
- Лиш вiн i я знаємо Туркиню…
- А моя мати, Грицю? - питає вона нараз. - Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра i любить мене… а я… - i, урвавши та кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв, стає i за хвилю гукає пiвголосом:
- Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиняється коло неї.
- Грицю! - каже вона, i її уста викривляються якось гiрко.
- Що там? - питає вiн i усмiхається мило своїми щирими очима. - Забула ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю…
- Коли побачимось, Грицю? - спитала… i пiдсунула допитливо чорнi свої брови.
- Я ще сам не знаю; та побачимось… ти ж прийдеш!
- Я прийду… - i з тими словами завернула направду і зникла в лiсi.
За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи…
Гриць не вiдходить ще зараз з мiсця, порається коло коня, пiдiймає червонi її цвiти, i чудно стає йому на серцi. "От здобув собi Туркиню, - перетягається думка його душею… - Здобув".
"Я прийду", - повторює