В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

Вiн не смiв чо­мусь пi­ти за нею. Зга­дав її ма­тiр-па­ню, не хо­тiв i її драз­ни­ти i ос­тав­ся, де сто­яв. Вiд­так вер­нув до ко­ня, об­няв, мов то­ва­ри­ша, за шию, зiтх­нув, пож­дав ко­ло ньо­го хви­ли­ну, а по­тiм, не на­ду­му­ючись дов­го, про­тяж­но свис­нув…

Слухає…

Легкий-легесенький, лед­ве за­мiт­ний шум ко­ли­шеться во­з­ду­хом, на­ка­зує мов­чан­ня…

Все мов­чить, ви­жи­дає.

"Не прий­ду!" - до­лi­тає на­раз звiд­кись зго­ри до нього тре­м­­тя­чим лю­бим го­ло­сом. А вслiд за ним вiд­би­ло­ся по­че­рез яр на про­тив­нiй ска­лис­тiй стi­нi, ви­раз­но ум­лi­ва­ючи:

"Не прий­ду!"…

Збiгла на­до­ли­ну до­до­му, за­ди­ха­на, зво­ру­ше­на, ки­ну­ла­ся пе­ред свя­тi iко­ни i мо­литься: "Гос­по­ди, ме­нi смут­но! - жа­лiється, за­тис­ка­ючи, мов удер­жу­ючись вiд пла­чу. - Гос­по­ди, ме­нi смут­но… Чо­му ме­нi смут­но?"

Вернувши ско­рою їздою до­до­му, Гриць iде прос­то до бi­ло­лицьої Наст­ки. Йо­му хо­четься до ко­гось при­гор­ну­ти­ся, до ко­гось при­ту­ли­ти­ся, ко­мусь ска­за­ти, що вiн лю­бить Тур­ки­ню. Що во­на та­ка, що во­на ся­ка… Що йо­го сер­це бо­лить… Що ка­за­ла се… вiд­по­вi­да­ла те - i ба­га­то та­ко­го iн­шо­го ки­пить в йо­го гру­дях. То­му й пi­шов.

Настка жда­ла.

Вона все жда­ла.

Коли б i не прий­шов Гриць, во­на все на нього жда­ла, од­на­ко­во йо­го лю­би­ла. Без вiд­мi­ни, i все ра­ду­ва­ла­ся ним.

- Настуне, го­луб­ко! - ка­же вiн сум­но, туж­ли­во i обiй­має її. - Нас­ту­не, я ду­же втом­ле­ний…

Настка ту­лить i го­лу­бить. Наст­ка до­год­жає, во­на не пи­тає. Що вiн хо­че, во­на мовч­ки спов­няє, зав­ше доб­ра, зав­ше лю­ба.

Тепер си­дять обоє обiк се­бе i не го­во­рять нi­чо­го… Са­мо мов­чан­ня го­во­рить за них.

Вiн гля­дить за­ду­ма­но впе­ред се­бе на лiс i го­ри i нi­чо­го не ба­чить. На нього див­ляться чор­нi очi з-пiд лу­ку­ва­тих зчу­до­ва­них брiв, го­рять ко­ло ли­ця чер­во­нi ма­ки, дри­жать в ухах зо­ло­тi пiв­мi­ся­чи­ки, цвi­туть лю­бi ус­та.

"Туркине! - стог­не, бла­гає мовч­ки йо­го сту­же­не, зво­ру­ше­не сер­це. - Тур­ки­не! Чо­му ме­не не лю­биш?"

"Не прий­ду-у!" - вiд­зи­вається в йо­го слу­ху лю­бий го­лос i за­ми­рає в смут­нiй гли­би­нi спраг­не­ної йо­го ду­шi. "Не прий­ду!"

- Поцiлуй, Нас­те! - об­зи­вається вiн на­раз по якiй­сь хви­лi твер­дим, якимсь при­ка­зу­ючим го­ло­сом i при­тя­гає пов­но­ли­цю слух­ня­ну дiв­чи­ну до се­бе й ту­лить. - По­цi­луй!..

Поцiлувала…

- …Так… - ка­же вдо­во­ле­но, встає жи­во, не ог­ля­нув­шись за нею бiльше нi пiв­пог­ля­дом, i вiд­хо­дить…

***

Повiдцвiтали чер­во­нi ма­ки, яки­ми при­би­ра­ла­ся цi­ле лi­то мо­ло­да Те­тя­на. Нас­та­ли по­ну­рi днi. По­ну­рi, ко­рот­кi i до­що­вi. А в ха­тi Iва­ни­хи Ду­би­хи, що стоїть ме­жи го­рою i гуч­ною рi­кою, па­нує май­же заєдно пiв­те­мiнь. То сме­ре­ки, що здiй­ма­ються гус­ти­ми ряд­ка­ми пе­ред ха­тою на го­рi, зас­ло­ня­ють вступ сон­ця i тво­рять в нiй по­ну­рiсть; в ха­тi пе­ред iко­ною прес­вя­тої дi­ви го­рить, як зви­чай­но у по­бож­ної Iва­ни­хи Ду­би­хи, ма­ле ми­гот­ли­ве свi­тельце.

Смутно i туж­но те­пер осiн­нi­ми дня­ми крас­нiй Те­тя­нi. Ма­ти за гос­по­дарст­вом та спра­вун­ка­ми в мли­нi, лиш не­дов­го пе­ре­сид­жує в свiт­лич­ках. Те­тя­на, приб­рав­ши їх руш­ни­ка­ми, су­ше­ни­ми цвi­та­ми та ки­ли­ма­ми, не знає iно­дi, що з ча­сом по­чи­на­ти, так ба­га­то, здається їй, має йо­го зай­во­го. Хо­ча й по­ма­гає ма­те­рi в гос­по­дарст­вi… кло­по­четься враз з нею… втiм, все ж та­ки бу­ва­ють у неї та­кi хви­лi… де здається їй… має йо­го ще все за­ба­га­то. Гру­бої че­ля­ди­нсь­кої ро­бо­ти Iва­ни­ха Ду­би­ха своїй од­нiськiй доньцi не дає в ру­ки, а ту­га за Гри­цем i по­тай­на лю­бов до нього пiд­му­лю­ють ду­шев­ний спо­кiй i рiв­но­ва­гу дiв­чи­ни. Ле­тi­ла би, як пта­ха, на го­ру до нього, вiн же кли­кав, мо­лив лi­сом, щоб зай­шла хоч раз ще. Од­нак во­на не бу­ла. Щось, що бу­ло си­ль­нi­ше вiд неї, дер­жа­ло її вдо­ли­нi, вдо­ма, не до­пус­ка­ло ви­хо­ди­ти про­ти нього.

Хотiла ба­чи­ти - не йшла. Лю­би­ла - не по­ка­зу­ва­ла­ся За­чи­ни­ла ду­шу i нi­би жда­ла чо­гось. Не­на­че бо­яла­ся лю­би­ти так, як бу­ла год­на…

"А що, бу­ду пла­ка­ти?" - го­мо­нi­ло йо­го го­ло­сом в її ду­шi, ко­ли при­га­ду­ва­ла со­бi роз­мо­ву з ним та те, що дiв­ча­та, по­лю­бив­ши, по­вин­нi ма­ти "свiй ро­зум".

Так. То­му ж i в неї був свiй ро­зум, - i во­на не ви­хо­ди­ла в лiс до нього. Не вi­ри­ла йо­му. А он бiд­нiй Мав­рi як пiш­ло жит­тя мар­но-мар­но­тою, i всi по­ки­ну­ли. Нi­ко­го, ок­рiм неї та її ма­те­рi, не ма­ла во­на на всiм свi­тi. Та во­на так не хо­че. Лiп­ше не лю­би­ти, як­що мав би вiн її за­бу­ти, вис­мi­яти, що так ду­же йо­го по­лю­би­ла, в йо­го очах ду­шу за­гу­би­ла…

I чо­мусь їй ляч­но, i чо­мусь туж­но. Скiльки не мо­ли­ла­ся, вi­ри до нього в неї не­ма. По­лю­бить, по­ки­не, ос­мiє i свис­не! - ос­те­рi­гає заєдно який­сь внут­рiш­нiй го­лос її сер­це. Так учи­ла, ос­те­рi­га­ла Мав­ра, а Мав­рi во­на вi­рить.

О!.. о!.. о!.. - ви­ри­вав­ся на са­му та­ку лиш дум­ку сто­гiн з її гру­дей, i вi­ра, хоч би й бу­ла на час, щез­ла без на­дiї - не вер­тає бiльше. Дум­ка нес­терп­на. Во­на му­тить її ду­шу, вiд­би­рає спо­кiй. На­су­ває сму­ток, роз­пi­кає ду­шу. Во­на, Те­тя­на Ду­бiв­на, по­ки­не­на, ос­мi­яна. Во­на - що її ма­ти дер­жить, мов цвiт­ку за об­ра­за­ми, ша­нує, пес­тить. Що все, чо­го б не за­хо­тi­ла, ма­ла по во­лi. Во­на ним по­ки­не­на, а вiн пос­вис­тує на неї!.. Мов пiд не­ви­ди­мим тя­га­рем яко­гось нез­ро­зу­мi­ло­го їй са­мiй стра­ху - уги­нається Те­тя­на, тер­пить i ум­лi­ває ду­шею.

Так час­то, так гус­то. То­му за­чи­не­нi її ус­та мов­чать гор­до, не приз­на­ються нi­ко­му про бiль i рай в ду­шi. Прий­де вiн або ста­рос­ти вiд нього, во­на за­го­во­рить, все роз­ка­же. А ко­ли не так, не­хай все в нiй згас­не.

Iншими дня­ми знов Те­тя­на, мов той лiд вес­ня­ний, та­не. До се­бе ус­мi­хається, ра­дi­ючи цi­лою ду­шею. Вiн її лю­бить! - крас­ний та пиш­ний, мов орел лi­тає. А все її лю­бить, ду­шею в'ялить. Гри­цю, Гри­цю! - кли­че її мо­ло­да ду­ша, прос­тя­гає ту­ж­но свої чис­тi кри­ла, трi­по­четься на­дi­ями, ус­мi­хається щас­тям; ко­ли прий­де сам?

Сам!

На своїм до­ро­гiм, як ву­гiль чор­нiм ко­нi. Прий­де, по­цi­лує, ста­не пе­ред ма­тiр, ска­же те, що тре­ба, за­по­вiсть їй щас­тя.

Та не спi­шить Те­тя­на лi­сом до нього, а бi­жить до Мав­ри.

"Казати? Опо­вiс­ти? - пи­тає її не­пев­ний го­лос. - Роз­по­вiс­ти Мав­рi? Зра­ди­ти­ся? Чи рад­ше при­мов­ча­ти, аж нас­та­не час…"

Нi, лiп­ше мов­ча­ти. Не зра­ди­ти­ся нi сло­веч­ком. Рад­ше бу­де са­ма жда­ти, мовч­ки щас­тя виг­ля­да­ти, лю­би­ти тай­ком, а про­ми­не час, вiн приш­ле сва­тiв, i все бу­де доб­ре. Ма­ти її вiд­дасть за нього. Во­ни по­лю­би­ли­ся, i во­на уп­ро­сить ма­тiр вiд­да­ти її за нього.

Та не спi­шить Те­тя­на до нього, а спi­шить до Мав­ри.

Хоч i не роз­ка­же їй про свою