В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
Iдучи одного разу лiсом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де виднiє Маврина оселя, i… врештi входить до неї.
- Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та в нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж… силує вийти… хоч би й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi.
- Мавро, бачиш, я тут… тож за те обiйми, попести…
- От i пригадала! - вiдповiдає Мавра, та проте пестить i голубить свою доню.
- Чому не приходила? - ставить питання. - Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на свiтi, її одну над усе. Бiльше… кого їй любити? Хто бiдною жiнкою журиться? Довкруги неї лиш лiс, лiс та гори. А он нинi зранку хлопцi знов зверещали. Прилетiли злобнi, на хату знов спали: "Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю бiленьку!
…Тетяна смiялася.
- Страхали знов татарами?
- Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати зiлля, щоб не розтрусили.
- Багато сього лiта зiлля назбирала? - питає Тетяна i обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля.
- Та доста.
- А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво
Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся.
- Тото зiлля? - питає стара сухо.
- Тото. Вiд чого воно, Мавро?
- Вiд усякого лиха, - вiдказує знов сухо стара, - воно з-пiд "Бiлого каменя".
- Та вiд якого ж лиха, Мавро? - допитується дiвчина, придивляючись уважно листю зiлля…
- От, вiд лиха,.. - чує знов те саме. - Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно дає сон… - додала вiдтак вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, i хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напоїли вороги тодi, коли мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в снi з шатра, i я нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i усмiхнулася чудно. - Мавра також знається на нiм. Лиш собi не вари, доньцю, - остерiгала, - хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати.
Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зiлля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далi.
- Коли його копати? - спитала лише.
- Коли? - повторяє Мавра. - Ось послухай, як i коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в ротi. До схiд сонця водою налий, сама без сусiдiв горшкiв звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха - iнакше.
Тетяна усмiхнулася.
Мавра погрозила.
- Не смiйся, дiвче, - додала поважно, - а краще затям. Може, я загину, ти одна запам'ятай! Чому тобi не знати? Тобi нехай не придасться, а знати все добре. Ось i знай, проти лиха… в недiлю рано укопай, в понедiлок полощи, у вiвторок вари, в середу рано напiй, то i гей-гей який сон лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай, гай! - i розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була те зiлля тодi мала при собi, як вiн казав менi, що я одна всьому винна, та ще i свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi, а була би мiж своїм людом, з своєю дитиною… ет! - додала гiрко i урвала.
- То й що, Мавро? - питає Тетяна, i її очi створилися нараз широко, тривожно.
- То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше…
- Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi брови. - Грiх, що ти говориш!
- Може, i грiх… - притакує Мавра твердо. - Але i мене молоду збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
- Мавро… ти його любила? - обзивається знов Тетяна з несвiдомою обороною в голосi, i сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
- Любила на свою бiду та на своє горе. Правда, що любила. Лiпший був, як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi дитини, нi Раду, нi родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - додає сумно, - що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не знає… I най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiгає Мавра i накладає люльку.
- Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою, каже:
- Мавро!
- Що, доньцю?
- Ти багато знаєш…
- Хоч не так багато, а що треба - знаю.
- То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той був?
- Котрий?
- Що ти його любила, а вiн тебе… зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дiвчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очi, i вiдповiдає:
- Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умлiває на тi слова. Сiдає мовчки знов на лаву i бiльше не питає. Зате Мавра не мовчить.
- Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на дiвчину. - Чому ти вiд якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
- Не любиш її вже?
- …Люблю.
- А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - питає i пакає з люльки, а чорними очима пронизує бiле лице тої, що "одну" її любить.
В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiймає гордо голову, що досi перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
- А хоч би й полюбила? - питає нараз i дивиться неустрашно просто старiй ворожцi в очi.