В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
- Легко тобi смiятися, - каже вона i дивиться йому в очi, вижидаючи.
- Легко, - каже вiн весело, - де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть i старости. Сеї осенi певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стiльки за тобою натужився, а тепер же самим пишним лiтом ще i "матерiв" лякатися? Зо мною ти не бiйся нiчого.
I кажучи сi слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкiстю.
- То дуже любиш? - питає вона i старається очима збагнути глибiнь тої любовi з його очей, в котрих свою душу згубила.
- Нiкого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобi. Тебе одну на свiтi. Коби знала ти, Туркине…
- А коби ти знав, - перебиває вона поважно, пiдсуваючи високо свої чорнi брови, i чомусь сказала ними бiльше, як попереднiми словами.
- Ти не знаєш, що в мене за серце, - впевняє вiн знов i приголублює її наново до себе.
- А я - Грицю… а я - о боже!.. - i не доказала.
- Люби, зозуле, люби, - молить вiн, - а я на руках занесу тебе до твоєї хати.
Нараз вона пiдiймає свою заквiтчану голову i, мов вернула на хвилину з другого свiту, незвичайно споважнiвши, питає:
- А як перестанеш любити?
- Туркине, моя зоре… хiба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
- Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? - вiдказала. - А я, Грицю, а я, - каже вона, i раптом шукає охорони вiд чогось на його грудях, - я… - i, не доказавши, замовкла, мов душу свою вiддала.
- Посвистував я, Туркине, - оправдується вiн поважно, - посвистував я, щоправда, i не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, нiж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Iваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я - Гриць. Тiльки i його багатства, що кiнь та щире серце. - I, сказавши се, поцiлував i притиснув її наново так щиро i палко до себе, що в тiм вона вже вмовкла…
- Iнодi зимою, - почала вiдтак вона по якiйсь хвилинi, - заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душi ходила, все молилася, щоб його господь вiдвернув вiд мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! - додала i обняла його шию. - I вiд тої днини, вiд тої години я вже не годна була тебе забути…
- А мене туга погнала, - об'яснив весело. - Видержки не мав, осiдлав коня i пiгнав до тебе. "Що буде, то буде, - думав. - Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на тi очi, брови, що душу украли, серце упоїли, спокiй вiдiбрали, а самi сховалися".
- А мати допитувалася опiсля, - почала вона знов, - хто ти такий, вiдки тебе знаю. А коли я мовчала, вона i собi замовкла, додаючи лиш оце слово: "Уважай, Тетяно". Боюся я своєї матерi, Грицю, як вона мовчить, та проте i не годна була забути тебе. Крiзь сон бачила на чорнiм конi, крiзь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Iнакше не могла. Так зиму пережила…
- Хоч би i раз, хоч би i два був би я завернув до тебе, Туркине, - обiзвався вiн, - та саме горда твоя мати з хати вiдiпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
- Я не забула. От, чи не прибула? - питає i пiдсуває допитливо чорнi свої брови.
- Спасибi, дiвчино, моя пишна квiтко, люби лише вiрно i жди до осенi.
- А ти? - питає вона i тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. - Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Вiн обiймає її.
- Тебе одну я люблю. На весь свiт одну. В недiлю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лiсом, зацвiти в нiм квiткою, я буду тут.
- Все лiсом? - питає вона, вагаючись пристати на те, i роздумує…
- Все лiсом.
- А може, нi, - каже вона нараз бистро i, трутивши його вiд себе, вiдвертається живо.
- Туркине!
Вона не слухає - йде.
- Туркине!.. бiжиш до свої матерi?
- Бiжу.
- Ов-ва!
Вона не обзивається, iде.
Вiн погнав за нею.
- Тетянко! - благає, - бач, вже й загнiвалася. Вже скiнчила любити? А я так довго ждав… застрiль мене, щоб не тужив бiльше за тобою… буде тобi легше…
Вона оглянулася i стала. Через хвилю мовчить i морщить брови.
Вiн пожирає її очима, вiдтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любовi i словом не опирається…
- Прийдеш знов? - шепче вiн пристрасно, благаючи, i всю душу вкладає в оце одно слово.
- Прийду.
- Пам'ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не мiг здержатися, щоб не обiзватися ще хоч раз до неї.
- Лю-биш? - погнав його голос допитливо пустим лiсом їй навздогiн i жде…
З-поміж струнких високих смерек, здавалося, а заразом нiби на противнiй скелi, через яр, вiдбилося ясним вiдгомоном… "Любиш?"
- Лю-блю! - кликнув молодий голос могуче, а долетiвши в глибiнь лiсу, на хвилину станув. Вiдтак, мов молодий мандрiвник, добився чи не живiше через лiс до його слуху. "Люблю"… А добившись на мiсце, тут навiки вмер.
***
I ходить Тетяна чи не щонедiлi лiсом. Вгору бiжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго вiн не ждав… вдолину знов збiгає, щоб не опiзнитися, матiр не прогнiвити. А все про то мовчить… i все спiшиться. Немов одна днина, збiгає тиждень за тижнем, лiто розкошує, любов їх мiцнiє…
- Приходь, моя Туркине, любити не жалуй… - просить вiн щиро за кождий раз, i доки попри бiлу стежку тягнеться лiс, iде вiн з нею враз. Все жаль її покидати… така йому мила, така гарна.
- Вертай вже назад, - упоминає його iнодi, а сама стає йому в дорозi, щоб далi не йшов.
- Жалуєш менi ще хвилини? - докоряє вiн. - В мене стiльки щастя, що ти одна на свiтi, а ти он яка! - останнє слово каже з гiрким докором.
- Я - Грицю? Я? - питає вона, пiдсуваючи зчудовано чорнi свої брови, а в її очах вже i жаль якийсь