В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- Легко то­бi смi­яти­ся, - ка­же во­на i ди­виться йо­му в очi, ви­жи­да­ючи.

- Легко, - ка­же вiн ве­се­ло, - де вже не лег­ко, ко­ли Тур­ки­ня ко­ло ме­не, а прий­де час, бу­дуть i ста­рос­ти. Сеї осе­нi пев­но що бу­дуть. Оця зи­ма бу­ла та­ка дов­га та тяж­ка, я стiльки за то­бою на­ту­жив­ся, а те­пер же са­мим пиш­ним лi­том ще i "ма­те­рiв" ля­ка­ти­ся? Зо мною ти не бiй­ся нi­чо­го.

I ка­жу­чи сi сло­ва гор­до й пев­но, го­лу­бить її з не­по­га­мо­ва­ною пал­кiс­тю.

- То ду­же лю­биш? - пи­тає во­на i ста­рається очи­ма збаг­ну­ти гли­бiнь тої лю­бо­вi з йо­го очей, в кот­рих свою ду­шу згу­би­ла.

- Нiкого ще так щи­ро не лю­бив, як те­бе. Ка­зав вже то­бi. Те­бе од­ну на свi­тi. Ко­би зна­ла ти, Тур­ки­не…

- А ко­би ти знав, - пе­ре­би­ває во­на по­важ­но, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко свої чор­нi бро­ви, i чо­мусь ска­за­ла ни­ми бiльше, як по­пе­ред­нi­ми сло­ва­ми.

- Ти не знаєш, що в ме­не за сер­це, - впев­няє вiн знов i при­го­луб­лює її на­но­во до се­бе.

- А я - Гри­цю… а я - о бо­же!.. - i не до­ка­за­ла.

- Люби, зо­зу­ле, лю­би, - мо­лить вiн, - а я на ру­ках за­не­су те­бе до твоєї ха­ти.

Нараз во­на пi­дiй­має свою зак­вiт­ча­ну го­ло­ву i, мов вер­ну­ла на хви­ли­ну з дру­го­го свi­ту, нез­ви­чай­но спо­важ­нiв­ши, пи­тає:

- А як пе­рес­та­неш лю­би­ти?

- Туркине, моя зо­ре… хi­ба ж я се го­ден? Чо­му ти отак сму­т­но пи­таєш?

- Бо, мо­же, за мною ще й свис­неш, як пе­рес­та­неш лю­би­ти? - вiд­ка­за­ла. - А я, Гри­цю, а я, - ка­же во­на, i рап­том шу­кає охо­ро­ни вiд чо­гось на йо­го гру­дях, - я… - i, не до­ка­зав­ши, за­мовк­ла, мов ду­шу свою вiд­да­ла.

- Посвистував я, Тур­ки­не, - оп­рав­дується вiн по­важ­но, - пос­вис­ту­вав я, щоп­рав­да, i не за од­ною, але те­бе по­лю­бив я так щи­ро, що скор­ше пог­лу­зуєш ти з ме­не, як прий­де ба­гат­ший, нiж я з те­бе. Чи не так, Те­тян­ко? Iва­ни­ху Ду­би­ху ши­ро­ко-да­ле­ко за ба­гач­ку зна­ють, а я - Гриць. Тiльки i йо­го ба­гатст­ва, що кiнь та щи­ре сер­це. - I, ска­зав­ши се, по­цi­лу­вав i при­тис­нув її на­но­во так щи­ро i пал­ко до се­бе, що в тiм во­на вже вмовк­ла…

- Iнодi зи­мою, - по­ча­ла вiд­так во­на по якiй­сь хви­ли­нi, - за­ким ти пе­ред на­шою ха­тою ста­нув, я мов з тя­га­рем на ду­шi хо­ди­ла, все мо­ли­ла­ся, щоб йо­го гос­подь вiд­вер­нув вiд ме­не, а тим ча­сом ти сам ста­нув пе­ред ме­не, Гри­цю! - до­да­ла i об­ня­ла йо­го шию. - I вiд тої дни­ни, вiд тої го­ди­ни я вже не год­на бу­ла те­бе за­бу­ти…

- А ме­не ту­га пог­на­ла, - об'яснив ве­се­ло. - Ви­держ­ки не мав, осiд­лав ко­ня i пiг­нав до те­бе. "Що бу­де, то бу­де, - ду­мав. - Не­хай хоч по­ба­чу, не­хай хоч пог­ля­ну на тi очi, бро­ви, що ду­шу ук­ра­ли, сер­це упоїли, спо­кiй вi­дiб­ра­ли, а са­мi схо­ва­ли­ся".

- А ма­ти до­пи­ту­ва­ла­ся опiс­ля, - по­ча­ла во­на знов, - хто ти та­кий, вiд­ки те­бе знаю. А ко­ли я мов­ча­ла, во­на i со­бi за­мовк­ла, до­да­ючи лиш оце сло­во: "Ува­жай, Те­тя­но". Бо­юся я своєї ма­те­рi, Гри­цю, як во­на мов­чить, та про­те i не год­на бу­ла за­бу­ти те­бе. Крiзь сон ба­чи­ла на чор­нiм ко­нi, крiзь сон я ту­жи­ла. Вдни­ну ту­гу пра­цею ук­ри­ва­ла, а без­сон­ни­ми но­ча­ми спо­га­да­ми го­ду­ва­ла. Iнак­ше не мог­ла. Так зи­му пе­ре­жи­ла…

- Хоч би i раз, хоч би i два був би я за­вер­нув до те­бе, Тур­ки­не, - обiз­вав­ся вiн, - та са­ме гор­да твоя ма­ти з ха­ти вi­дi­п­х­ну­ла, але те­пер не за­будь за ме­не. Не за­будь лю­би­ти, а по­­ба­­чиш зго­дом, вий­де все на на­ше.

- Я не за­бу­ла. От, чи не при­бу­ла? - пи­тає i пiд­су­ває до­пит­ли­во чор­нi свої бро­ви.

- Спасибi, дiв­чи­но, моя пиш­на квiт­ко, лю­би ли­ше вiр­но i жди до осе­нi.

- А ти? - пи­тає во­на i то­не всею ду­шею, своїми очи­ма в йо­го гар­них очах. - Чи прий­деш? Не за­бу­деш? Дру­гу не по­лю­биш?

Вiн обiй­має її.

- Тебе од­ну я люб­лю. На весь свiт од­ну. В не­дi­лю прий­ду знов, бу­ду те­бе жда­ти. Вий­ди тут ось лi­сом, зац­вi­ти в нiм квiт­кою, я бу­ду тут.

- Все лi­сом? - пи­тає во­на, ва­га­ючись прис­та­ти на те, i роз­ду­мує…

- Все лi­сом.

- А мо­же, нi, - ка­же во­на на­раз бист­ро i, тру­тив­ши йо­го вiд се­бе, вiд­вер­тається жи­во.

- Туркине!

Вона не слу­хає - йде.

- Туркине!.. бi­жиш до свої ма­те­рi?

- Бiжу.

- Ов-ва!

Вона не об­зи­вається, iде.

Вiн пог­нав за нею.

- Тетянко! - бла­гає, - бач, вже й заг­нi­ва­ла­ся. Вже скiн­чи­ла лю­би­ти? А я так дов­го ждав… заст­рiль ме­не, щоб не ту­жив бiльше за то­бою… бу­де то­бi лег­ше…

Вона ог­ля­ну­ла­ся i ста­ла. Че­рез хви­лю мов­чить i мор­щить бро­ви.

Вiн по­жи­рає її очи­ма, вiд­так тяг­не її мовч­ки вос­таннє на про­щан­ня до своїх гру­дей. Мовч­ки то­не во­на в йо­го лю­бо­вi i сло­вом не опи­рається…

- Прийдеш знов? - шеп­че вiн прист­рас­но, бла­га­ючи, i всю ду­шу вкла­дає в оце од­но сло­во.

- Прийду.

- Пам'ятай!

Коли опи­нив­ся знов ко­ло сво­го ко­ня, не мiг здер­жа­ти­ся, щоб не обiз­ва­ти­ся ще хоч раз до неї.

- Лю-биш? - пог­нав йо­го го­лос до­пит­ли­во пус­тим лi­сом їй навз­до­гiн i жде…

З-поміж струн­ких ви­со­ких сме­рек, зда­ва­ло­ся, а за­ра­зом нi­би на про­тив­нiй ске­лi, че­рез яр, вiд­би­ло­ся яс­ним вiд­го­мо­ном… "Лю­биш?"

- Лю-блю! - клик­нув мо­ло­дий го­лос мо­гу­че, а до­ле­тiв­ши в гли­бiнь лi­су, на хви­ли­ну ста­нув. Вiд­так, мов мо­ло­дий ма­н­д­рiв­ник, до­бив­ся чи не жи­вi­ше че­рез лiс до йо­го слу­ху. "Люб­лю"… А до­бив­шись на мiс­це, тут на­вi­ки вмер.

***

I хо­дить Те­тя­на чи не що­не­дi­лi лi­сом. Вго­ру бi­жить лег­ким кро­ком з щас­тям в очах, щоб дов­го вiн не ждав… вдо­ли­ну знов збi­гає, щоб не опiз­ни­ти­ся, ма­тiр не прог­нi­ви­ти. А все про то мов­чить… i все спi­шиться. Не­мов од­на дни­на, збi­гає тиж­день за тиж­нем, лi­то роз­ко­шує, лю­бов їх мiц­нiє…

- Приходь, моя Тур­ки­не, лю­би­ти не жа­луй… - про­сить вiн щи­ро за кож­дий раз, i до­ки поп­ри бi­лу стеж­ку тяг­неться лiс, iде вiн з нею враз. Все жаль її по­ки­да­ти… та­ка йо­му ми­ла, та­ка гар­на.

- Вертай вже на­зад, - упо­ми­нає йо­го iно­дi, а са­ма стає йо­му в до­ро­зi, щоб да­лi не йшов.

- Жалуєш ме­нi ще хви­ли­ни? - до­ко­ряє вiн. - В ме­не стi­ль­ки щас­тя, що ти од­на на свi­тi, а ти он яка! - ос­таннє сло­во ка­же з гiр­ким до­ко­ром.

- Я - Гри­цю? Я? - пи­тає во­на, пiд­су­ва­ючи зчу­до­ва­но чор­нi свої бро­ви, а в її очах вже i жаль який­сь