В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

- Добрий день то­бi, Тур­ки­не, ко­ли вже се­бе так звеш, - по­чи­нає вiн i вип­рос­тується про­ти неї. Мо­же, хоч сьогод­нi бу­де во­на iн­ша.

- Я прий­шла те­бе ба­чи­ти, - ка­же во­на прос­то i ди­виться йо­му в очi, але знов блi­да чо­мусь аж до уст. Вiн упав, кла­няється, мов пе­ред ца­рiв­ною.

- Не кла­няй­ся ме­нi стiльки, ме­нi дос­та раз. Лиш моїй ма­мi кла­ня­ються бiльше, її звуть па­нею.

- А те­бе?

- Я - Тур­ки­ня!

- Чому ж вже так?

- В ме­не от, - ка­же i по­ка­зує на зо­ло­тi пiв­мi­ся­цi в ухах, - ту­рецькi ковт­ки.

- Хто те­бе так ох­рес­тив? - пи­тає.

- Люди в се­лi. Ти не чув про ме­не? - пи­тає.

- Нi.

- Не бу­ваєш в на­шiм се­лi в Б…?

- Бував щось ра­зiв кiлька, зви­чай­но ход­жу бiльше на уго­рську сто­ро­ну. Був раз i на хра­му в ва­шiм се­лi, але те­бе то­дi не ба­чив.

- Або ти нi­би знаєш? - ка­же i чо­гось заз­да­ле­гiдь ус­мi­ха­є­ть­ся.

- Чому смiєшся?

- А чо­му би нi?

Вiн ура­зив­ся.

- Гляди, - ка­же i мор­щить бро­ви, - щоб ча­сом лю­ди не по­с­мi­­яли­ся з те­бе.

- З ме­не нi, - ка­же во­на пев­но i гор­до.

- Ов-ва! - нас­лi­дує вiн її.

Вона не зва­жає.

- А про те­бе я, здається, чу­ла, - об­зи­вається вiд­так, - та лиш не ба­чи­ла i не зна­ла, як те­бе звуть.

- Гриць, - ка­же на те вiн.

- Ти вже це ка­зав, - вiд­по­вi­дає. - Але ва­ше се­ло ве­ли­ке i ба­га­то лю­дей так зветься.

- Гриць… Гриць, - при­та­кує вiн i вда­рив­ся по гру­дях. - Той, що має всi дiв­ча­та за со­бою, що гу­ляє, як но­га­ми пи­ше, що на все се­ло най­кра­ще на трем­бi­тi грає… той Гриць. Сеї зи­ми бу­ду, мо­же, i в ва­шiм се­лi, - до­дав по­тiм. - Один мiй то­ва­риш має там вуй­ка, i той пе­ре­ка­зу­вав, аби вiн при­й­шов до нього, має для нього гар­ну i доб­ру дiв­чи­ну. То­дi гля­ди… - гро­зить вiн, а ус­мiх хо­вається в нього пiд чор­ним ву­сом, ук­ра­шує йо­го ли­це.

Вона пiд­су­ває мовч­ки чор­нi свої бро­ви i ди­вується йо­го сло­вам.

- Нiчого. Бу­де­мо лю­би­ти­ся.

Вона мов­чить, а вiд­так об­зи­вається:

- Чи ти та­кож пос­вис­туєш со­бi з тих дiв­чат, яких пе­рес­таєш лю­би­ти?

- А що, - вiд­по­вi­дає вiн. - Бу­ду пла­ка­ти? Хi­ба за то­бою пла­­кав би - бо ти он яка крас­на!

Вона по­ди­ви­ла­ся на нього ве­ли­ки­ми очи­ма, а вiд­так, мов нес­вi­до­мо, ха­пається за чер­во­нi ма­ки i, ви­тя­га­ючи їх мовч­ки з-за ух, опус­кає на зем­лю.

- А що роб­лять тi, з яких ти пос­вис­туєш? - пи­тає да­лi i впи­ває виг­ре­бу­що в йо­го ли­це свої чор­нi очi.

- Або я їх маю вчи­ти? - вiд­по­вi­дає. - I в них є свiй ро­зум, як i в ме­не свiй. Ме­не нiх­то не вчить. Не­ук я.

- Хiба iдуть свi­та­ми, - ка­же за­дум­ли­во, пiв­го­ло­сом.

- Не жу­ри­ся ни­ми, - по­тi­шає i, прис­ту­па­ючи до неї бли­зь­ко, заг­ля­дає їй ми­ло в очi.

- З ме­не не бу­деш пос­вис­ту­ва­ти, - вiд­по­вi­дає на­раз твер­до, рi­шу­че, та про­те то­не, гу­биться своїм пог­ля­дом в йо­го гар­них очах.

- З те­бе нi, - ка­же вiн впев­ня­ючим го­ло­сом. - Ти моя зо­зу­ль­ка.

- Ти! - ка­же во­на на­раз по­ну­ро i прос­тя­гає вiд­пор­но про­ти нього ру­ки, так що її розп­рос­тер­тi пальцi опи­ра­ються об йо­го гру­ди. - Ти!!! - пов­то­рює ще раз. - Ти знаєш що?

- Знаю, - вiд­по­вi­дає i смiється очи­ма. - Ти крас­на, мов бо­яри­­ня, i те­бе я люб­лю!

- Ов-ва! - об­зи­вається во­на.

- Ов-ва?- пов­то­рює вiн за­пи­ту­юче, i крiзь йо­го го­лос зой­кнув жаль. - Гей, Тур­ки­не, Тур­ки­не, - до­дає вiн, пог­ро­жу­ючи го­ло­сом i очи­ма, - щас­тя твоє, що ти крас­на, а то…

Вона ха­пається за уха i зав­ва­жує, що цвi­тiв не­ма.

- А он, на зем­лi, - ка­же вiн на­раз чо­мусь з по­ко­рою, що ста­­рається з'єдна­ти со­бi її лас­ку.

- Самi ви­па­ли? - пи­тає нi­би се­бе, не спус­ка­ючи з нього очей.

- Ти, - ка­же вiн да­лi, - та­ка крас­на, що те­бе од­ну я люб­лю.

- О… о… о! - вик­ли­кує во­на бо­лiс­но i зги­нається по чер­во­нi цвi­ти ма­ку.

- Не вi­риш?

- Що маю вi­ри­ти? - пи­тає i пiд­су­ває зчу­до­ва­но чор­нi свої бро­ви.

- Що те­бе од­ну люб­лю.

- Мене?

- Тебе.

- I ти крас­ний, - ка­же во­на прос­то, - але ме­нi тяж­ко на ду­шi.

- Чому? - пи­тає вiн щи­ро i на­раз обiй­має її за шию. - А он ме­нi не тяж­ко.

Вона ви­хов­зується.

- З то­бою ме­нi тяж­ко.

- Зо мною?

- Так. Я прий­шла то­бi ска­за­ти, що бiльше вже не прий­ду.

- Та за­те я прий­ду, - вiд­ка­зує вiн.

- Куди?

- Всюди - де ти бу­деш.

- Ба не всю­ди прий­деш.

- Прийду, як раз ка­жу.

- I до на­шої ха­ти?

- I до ва­шої ха­ти. Та де ва­ша ха­та?

- Коло мли­на над рi­кою. Знаєш?

- До Iва­ни­хи Ду­би­хи? - пи­тає вiн зчу­до­ва­но. - Так?

- Так. Во­на моя ма­ти.

- То го­нор­на па­нi, - вiд­по­вi­дає i май­же свис­нув. - Зда­ле­ка ку­сає.

- Моя ма­ма бо­го­мiльна, ро­бить лю­дям доб­ре, са­му прав­ду лю­бить.

- Та що з то­го? - об­зи­вається вiн.

- Нiщо. I ти­хо в на­шiй ха­тi, лиш во­на та я i свя­тi iко­ни; крас­но так i лю­бо…

- Ще те­бе в чер­ни­цi дасть, - жар­тує вiн.

- Може, й дасть, як­що ко­ли за­хо­чу.

- Як не пос­ва­таю.

Вона спа­ле­нi­ла.

- Чи пi­деш, за ме­не?

- Як за­хо­чу, пi­ду.

- Ов-ва? - нас­лi­дує її знов.

- Ов-ва! - об­зи­вається во­на згор­да, не спог­ля­нув­ши на нього. На­раз до­дає спо­кiй­но: - Iди со­бi!

- Пiду, ко­ли схо­чу, не роз­ка­жеш ме­нi, хоч ти i Ду­бiв­на!

- А ме­нi лiп­ше, як те­бе не ба­чу, - обiз­ва­ла­ся во­на зi спу­ще­ни­ми вдiл очи­ма. I з ти­ми сло­ва­ми за­вер­тається, iде.

- Туркине! - клик­нув вiн з жа­лем, бла­га­ючи, а за хви­лю опи­няється ко­ло неї. - Зо­зулько!

- Хочеш свис­ну­ти? - пи­тає во­на i про­ши­бає йо­го ве­ли­ким, до­пит­ли­вим, мов ос­те­рi­га­ючим пог­ля­дом.

- Туркине!

- Iди со­бi! - май­же мо­лить. - Ме­нi туж­но, ме­нi тяж­ко. Ме­нi сто раз лiп­ше, як те­бе не ба­чу. Гри­цю! Iди, iди со­бi! Ме­нi так тяж­ко… iди!

- Дурна ти! - об­зи­вається вiн.

- Гадаєш, я не ка­жу прав­ду? - вiд­по­вi­дає i, ста­нув­ши бли­зько пе­ред ним, ди­виться ве­ли­ки­ми щи­ри­ми очи­ма з блi­до­го сво­го ли­ця, i ще й до­дає: - I не ви­жи­дай ме­не бiльше, бо я вже не прий­ду.

- Прийди, прий­ди, зо­зу­ле! - про­сить вiн по­кiр­но i схи­ля­є­ть­ся низько пе­ред нею. - Прий­ди i за­ку­кай тут лi­сом, а я бу­­ду тут жда­ти.

Нараз, по­ки вiн спос­те­рiг, спам'ятав­ся, во­на вiд­вер­ну­ла­ся жи­во вiд нього i, не