Під тихими вербами - Борис Грінченко

ули­цею. Щоб об­ми­ну­ти їх, Зiнько звер­нув до знай­омо­го чо­ло­вi­ка в двiр: звiд­ти мож­на бу­ло прой­ти го­ро­дом аж на лу­ку, а лу­кою вий­ти або до своєї ха­ти, або хоч i прос­то на край се­ла, до Грицько­вої. В дво­рi зуст­рiв ха­зяїна i зат­ри­мав­ся з ним тро­хи, роз­мов­ля­ючи,- ще той про­вiв йо­го й че­рез свiй сад. Поп­ро­щав­ши­ся, пе­рес­ко­чив Зiнько че­рез плiт, стриб­нув на лу­ку та й пi­шов по­за го­ро­да­ми тро­хи вже про­топ­та­ною людськи­ми но­га­ми сте­жеч­кою.

Iшов за­мис­ле­ний, по­хи­лив­шись, не див­ля­чись навк­ру­ги. Ко­ли враз по­чув:

- Зiньку!

Глянув, зу­пи­нив­ши­ся, i по­ба­чив пе­ред се­бе Ївгу.

Кiлька верб, ви­рiс­ши над кри­нич­кою, ото­чив­ши її нав­ко­ло, чи­ни­ли з се­бе ма­ленький за­хис­ток, не­дос­туп­ний людсько­му око­вi з лу­ки. Че­рез цей за­хис­то­чок про­бi­га­ла стеж­ка, i на їй те­пер сто­яла пе­ред Зiньком Ївга. Її ви­со­ка струн­ка пос­тать, гар­но вбра­на, з пов­ною шиєю блис­ку­чо­го на­мис­та й ду­ка­чiв, миг­тi­ла яс­ни­ми кольора­ми на сi­ро-зе­ле­но­му вер­бо­во­му лис­тi. За­чер­во­нiв­шись од бi­гу, а пот­ро­ху й од чар­ки, сто­яла пе­ред їм уся рум'яна, ди­ха­ла швид­ко, аж тон­кi нiзд­рi роз­ди­ма­ли­ся i ви­со­ко зво­ди­ли­ся з-пiд розх­рис­та­ної кер­сет­ки гру­ди. Ве­ли­кi смi­ли­вi очi ди­ви­ли­ся ще смi­лi­ше, нiж зви­чай­но, своїм пал­ким зваб­ли­вим пог­ля­дом.

- Зiньку! - про­мо­ви­ла зно­ву, i Зiнько по­чув, мов йо­го про­няв той пог­ляд пе­ку­чий.

- Чого? - спи­тав­ся.

- Ой не пе­ре­дих­ну!.. Бiг­ла… по­ба­чи­ла, що ти сю­ди пi­шов… хо­тi­ла пе­рест­рi­ти…

- Хiба яке дi­ло є? - спи­тав Зiнько, по­чу­ва­ючи­ся нев­по­кiй­но…

- Дiло!.. Ой, є, ще й ве­ли­ке! - i во­на прис­ту­пи­ла до йо­го ще ближ­че. Хi­ба ти не ба­чиш, яке дi­ло? Хi­ба ти слi­пий?..- Во­на спи­ни­ла­ся на мить,- їй увiр­вав­ся го­лос.- Хi­ба не ба­чиш, що я за то­бою ги­ну?.. Що я… i день, i нiч те­бе пе­ред се­бе ба­чу!.. Твої очi, твої бро­ви ба­чу!..

Вона на­хи­ли­ла­ся до йо­го, ше­по­чу­чи тi сло­ва не­са­мо­ви­то­го за­па­лу, i вiд усього її мо­ло­до­го ду­жо­го тi­ла по­вiй­ну­ло на Зiнька тим пе­ку­чим за­па­лом.

I враз во­на об­хо­пи­ла йо­го за шию ру­кою i при­па­ла до йо­го грудьми, вся трем­тю­чи, i впи­ла­ся в йо­го ус­та своїми ус­та­ми. Вiн по­чув, що в йо­го ту­ма­нiє го­ло­ва… На мить… а то­дi, вхо­пив­ши її обо­ма ру­ка­ми за пле­чi, вiдш­товх­нув од се­бе, скрик­нув­ши:

- Ївго! чи ти не збо­же­во­лi­ла? У те­бе ж чо­ло­вiк!..

- Що ме­нi чо­ло­вiк?! Я йо­го не­на­ви­дю, я те­бе люб­лю! - i во­на знов прос­тяг­ла до йо­го ру­ки.

Але вiн ду­жим ру­хом од­хи­лив її на­бiк i об­ми­нув, про­мо­вив­ши:

- Грiх то­бi, Ївго, та­ке ка­за­ти! Не бу­де цього нi­ко­ли!

I пi­шов швид­ко, i вже був по­за вер­ба­ми на лу­цi. А во­на ди­ви­лась йо­му вслiд, вся трем­тя­чи, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.

- Зiньку! - скрик­ну­ла.- Вер­нись!

Вiн i не озир­нув­ся.

Вона пос­то­яла мить, мов спо­дi­ва­ючись iще, мов ду­ма­ючи, що, мо­же, й вер­неться. А то­дi стис­ну­ла ру­ки в ку­ла­ки i, сва­ря­чись на йо­го, скрик­ну­ла:

- Ну, стри­вай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стис­ну­ло гор­ло, пе­ре­пи­ни­ло мо­ву, i во­на як сто­яла, так i впа­ла на зем­лю i, при­тис­нув­ши ру­ки до гру­дей, за­ри­да­ла тяж­ко…

Стиснувши зу­би, не по­да­ва­ла го­ло­су, тiльки хли­па­ла, усiм тi­лом здри­га­ючись…

Врештi по­ча­ла за­ти­ха­ти, при­тих­ла…

Не од­но­го во­на лю­би­ла вже, та нi за од­ним не про­па­да­ла так, як за Зiньком.

От i не­дав­но - Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко, яким гар­ним вiн їй зда­вав­ся, по­ки цього Зiнька не по­ба­чи­ла… А те­пер їй Ми­ки­та прос­вiт­ку не дає, пе­рей­має та на­га­дує ста­ре цi­лу­ван­ня, а її аж вер­не вiд йо­го…

Звикла до то­го, що на ко­го оком гля­не, той i її. А цей один не гля­нув на неї лас­ка­во, не при­хи­лив­ся нi­ко­ли до неї, i, мо­же, че­рез те й по­ко­ха­ла йо­го так, як ще нi­ко­го не ко­ха­ла.

Вже не впер­ше зай­має во­на йо­го пот­ро­ху, за­ки­дає йо­му сло­ва­ми, а вiн мов не ба­чить, мов не чує, мов не ро­зу­мiє!..

А сьогод­нi… Во­на са­ма не знає, як це ста­ло­ся… Во­на не мог­ла вдер­жа­ти­ся, її всю об­ня­ло бо­же­вiльне по­чу­ван­ня, жа­до­ба ки­ну­тись до йо­го i цi­лу­ва­ти… цi­лу­ва­ти!.. ско­ро по­ба­чи­ла йо­го там, на ву­ли­цi… I ось те­пер!..

Невже ж во­на йо­го при­ча­ру­ва­ла так, тая не­до­рос­ла Гаїнка, i вiн не ба­чить, що во­на, Ївга, кра­ща, че­пур­нi­ша за неї? Чи вiн боїться жiн­ки? Нi, вiн не з бо­яз­ких… То це лю­бить її так!..

Вона знов зас­тог­на­ла, стис­нув­ши зу­би…

Коли лю­бить, то що ж iз їм зро­биш!

Та нев­же ж так i по­ки­ну­ти? Та во­на ж про­па­де!

Коли не при­вер­ну­ла во­на йо­го своїми очи­ма, то при­вер­не чим iн­шим. Є ж зiл­ля… Пi­де до ба­би Мок­ри­ни - та їй дасть.. дасть та­ко­го, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i од­вер­не, а до неї, до Ївги, при­хи­лить. Бi­га­ти­ме вiн за нею так, як i всi iн­шi бi­га­ли… От то­дi вже не вi­дiпх­не так, як сьогод­нi вi­дiпх­нув! То­дi вже во­на по­па­нує над їм!..

I де­да­лi во­на ду­ма­ла, то все бiльше й бiльше зда­ва­ло­ся їй, що це доб­ре бу­де до ба­би Мок­ри­ни пi­ти. А що Зiнько бу­ває в їх у ха­тi, то лег­ко бу­де й да­ти йо­му - чи спи­ти, чи з'їсти.

Ця дум­ка роз­ва­жа­ла її.

Устала, обт­ру­си­ла­ся. То­дi пi­дiй­шла до кри­нич­ки i вми­ла­ся хо­лод­ною во­дою, щоб не зна­ти бу­ло слiз. Ще при­че­пу­ри­ла­ся тро­хи й пiш­ла. Ви­хо­дя­чи з верб, по­ба­чи­ла зда­ле­ка на лу­цi яко­гось чо­ло­вi­ка - iшов до­ро­гою. Зда­ло­ся, що Ряб­чен­ко. Бай­ду­же їй бу­ло до йо­го. Пе­рес­ко­чи­ла че­рез тин та й по­да­ла­ся iз­нов на ве­сiл­ля.

Зiнько прий­шов до Грицька, як уже всi поз­би­ра­ли­ся: Грицько ле­жав на по­лу з ви­би­тою но­гою, а на ла­вi си­дi­ли Кар­по та Ва­сю­та. По­ча­ли роз­мов­ля­ти за­раз же за Де­ни­со­ву спра­ву.

- А ба­чи­ли? - по­пи­тав Кар­по.- Де­нис уже оре пе­ре­сельську зем­лю.

- Невже?

- Сам ба­чив. То до­жи­давсь, бо­явсь, ма­буть, а те­пер уже зо­смi­ливсь.

- Це ж ви­хо­дить - вiн уже впев­нив­ся, що спра­ва на йо­го руч по­вер­неться,- ска­зав Зiнько.- Бо ко­ли б пев­ний не був, то не орав би нав­ман­ня.

- Ге-ге! Вiн те­пер, з'їздив­ши в го­род, так пiд­няв мор­ду, що й ко­чер­гою не дос­та­неш! - ска­зав Ва­сю­та.- Тiльки тре­ба йо­му на­зад її на­хи­ли­ти.

- Провчити їх тре­ба,- про­мо­вив Кар­по,- пров­чи­ти на­укою доб­рою, бо по­роз­со­ба­чу­ва­ли­ся без мi­ри, не­мов тi пси.

- Еге, пров­чиш їх! - од­ка­зав Грицько.- Ко­ли в їх отой кля­тий Ряб­чен­ко та­кий муд­рий на ви­гад­ки, що крiзь си­то й ре­ше­то прой­де.

- Ну, лю­ди­на! - крут­нув го­ло­вою Ва­сю­та.- Мав ви­лу­питься чорт, та пiв­нi зас­пi­ва­ли - вро­див­ся чо­ло­вiк. Так то­бi й риє, так то­бi й кру­тить, мов той ро­га­тий ан­ци­бо­лот у чор­то­риї.

- Васюто!..гарикнув Кар­по.

- Не бу­ду… їй-бо, не бу­ду!.. Хай