Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Кажи, Зiньку, ти що ду­маєш? - пи­тав­ся Грицько.

- Як на мою дум­ку, вiд­ка­зав Зiнько,- то пi­дож­де­мо до пок­ро­ви: у той день йо­му строк ви­хо­дить. Ко­ли то­дi не здасть зем­лi гро­ма­дi, то за­раз пош­ле­мо жа­ло­бу до гу­бер­на­то­ра.

- А як i гу­бер­на­тор нi­чо­го? - спи­тав Кар­по.

- Тодi да­лi… у са­нод!..- од­ка­зав Грицько.- Хоч до ца­ря!.. Не­хай Зiнько пи­ше!

Карпо, си­дя­чи кi­нець сто­ла i зi­пер­ши­ся на свою ко­ща­ву ру­ку ве­ли­ку, по­хи­тав го­ло­вою:

- Нi, не та­кої їм тре­ба на­уки, не та­кої!

- А якої ж?

- Кажiть i ро­бiть уже ви, а як вам не по­та­ла­нить, то­дi i я з своїм сло­вом се­ред вас оз­ву­ся.

Почали гур­том го­во­ри­ти про тую жа­ло­бу i та­ки до­го­во­ри­ли­ся, щоб спи­са­ти її й го­то­ву ма­ти, а за­раз пiс­ля пок­ро­ви, не га­ючись, i в гу­бер­ню.

По цiй роз­мо­вi оз­вав­ся Грицько:

- От що, брат­ця: по­зи­чив я в вас двад­цять кар­бо­ван­цiв… Спа­си­бi вам, що та­кi доб­рi, за­ря­ту­ва­ли ме­не ду­же!.. Те­пер я тро­хи за­ро­бив, тро­хи хлi­ба про­дав, то спро­мо­жен вам од­да­ти.

Витяг га­ман­ця, розш­морг­нув, до­був iз­звiд­ти два чер­вiн­цi i по­ло­жив бi­ля се­бе на по­лу.

- Вiзьмiть, спа­си­бi вам, бо сам не вста­ну!.. Вiзьми, Ва­сю­то!

Васюта взяв гро­шi.

- Е, бра­ти­ку! - скрик­нув. Так не го­диться! Ми то­бi да­ва­ли все та­ки­ми здо­ро­ви­ми та бi­ли­ми, та скiльки їх на­да­ва­ли!.. Що по­ки я до­нiс, так i по­пе­рек у ме­не за­ма­лим не лус­нув! А ти даєш тiльки двi ма­ленькi жов­тенькi кру­жа­лоч­ки! Я так не хо­чу.

- Бери, яке да­ють! - од­ка­зав Грицько смi­ючи­ся.

- Нi, не хо­чу!

- От же й я не хо­чу! - оз­вав­ся Зiнько.- Щось я на­ду­мав,- не знаю тiльки, чи до ла­ду бу­де моє сло­во. Нам те­пер не так уже су­туж­но на гро­шi; хлiб за­ро­див, то не бу­де­мо бi­ду­ва­ти. Ма­буть, мож­на бу­де нам так обiй­ти­ся, щоб не бра­ти за­раз оцих двад­ця­ти кар­бо­ван­цiв, а по­вер­ну­ти їх на од­ну доб­ру ду­же шту­ку.

- Ану-ну, на яку? - за­цi­ка­ви­ли­ся то­ва­ри­шi.

- От ви са­мi ба­чи­ли,- ка­зав да­лi Зiнько,- що цi гро­шi не по­га­не дi­ло зро­би­ли: i чо­ло­вi­ко­вi за­по­мог­ли, i да­ли йо­му спро­мож­нiсть, не бо­яв­ши­ся гли­таїв, за гро­мадську спра­ву обс­та­ти. Те­пер-то в нас нi­чо­го со­бi, зак­ри­ви­ли­ся ми на лю­дей,- ну, а, мо­же, так тра­питься, що нам на гро­шi бу­де су­туж­но i тре­ба бу­де по­мо­чi так са­ме, як от Грицько­вi тре­ба бу­ло. I доб­ра б рiч, ко­ли б зав­сiг­ди ми мог­ли в при­го­дi то­ва­ри­ше­вi по­со­би­ти, щоб вiн не йшов кла­ня­ти­ся гли­та­ям.

- Дак що? I по­со­би­мо, ко­ли бу­де на той час чим по­со­би­ти,- ска­зав Кар­по.

- Отож-то й то: ко­ли бу­де! А тре­ба, щоб зав­сiг­ди бу­ло, пов­сяк­час. Не­хай оцi гро­шi та до нас i не вер­та­ються, а бу­дуть у нас то­ва­риськи­ми грiш­ми. Ко­жен не­хай ки­не п'ять кар­бо­ван­цiв, i по­ло­жи­мо тi гро­шi в ка­су в го­ро­дi… Є там та­ка збе­ре­га­тельна ка­са, що як гро­шi в їй ле­жать, то й про­цент на їх iде. От i на цi гро­шi бу­де про­цент iти. А ско­ро ко­му з нас тре­ба бу­де якої за­по­мо­ги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки пот­ре­ба.

- I не­хай вiн той про­цент, що й ка­са, пла­тить: то­дi в нас гро­шей не мен­ша­ти­ме, а бiльша­ти­ме, по­ра­див Кар­по.- Як з про­цен­том, то чо­ло­вiк i гро­шi швид­ше вер­та­ти­ме.

-  Нi, вiд­по­вiв Зiнько,- мо­же, й не той, а тро­хи мен­ший.

Усiм ця ви­гад­ка ду­же впо­до­ба­лась. Грицько ска­зав, що й вiн прис­та­не до цього. За­раз у йо­го гро­шей не­ма, дак вiн про­сить Зiнька: не­хай пi­дож­де йо­му п'ять кар­бо­ван­цiв, а з тих де­сятьох, що вiн йо­му вер­нув, п'ять за­ло­жить за йо­го в ка­су. А Грицько, ско­ро розс­та­рається, за­раз йо­му вер­не. Зiнько прис­тав на те.

- Шкода тiльки, що ма­ло в нас гро­шей бу­де: тiльки двад­цять кар­бо­ван­цiв,- ска­зав Зiнько.

- Дак же не­ма з чо­го нам по­бiльше й да­ва­ти,- вiд­мо­вив Кар­по.

- Це так,- зго­див­ся Зiнько.- То тре­ба, щоб то­ва­ри­шiв у нас бiльше бу­ло.

-  О, дак у ме­не за­раз є та­кий то­ва­риш! - скрик­нув Ва­сю­та.- Гар­ний чо­ло­вiк, кра­щий за ме­не - ку­ди! Дмит­ро Ва­си­лен­ко - вiн ме­нi й ро­дич… та­кий со­бi: на­шо­го ко­ва­ля в пер­ших слю­сар. Та те дар­ма, а тiльки чо­ло­вiк гар­ний… i ото­го, що з хвос­том, не лю­бить iз­га­ду­ва­ти… (Ва­сю­та морг­нув на Кар­па). Вiн уже дав­но ме­не пи­тає, чи не пус­ка­ли б ми йо­го слу­ха­ти, як книж­ки чи­таємо, та я все за­бу­вав ска­за­ти, бо в ме­не та­ка дiр­ча­та го­ло­ва, як ста­ре ре­ше­то… I чи­та­ти про­сить щоб нав­чи­ти йо­го.

- А що ж,- про­мо­вив Кар­по.- Дмит­ро справ­дi чо­ло­вiк доб­рий,- вiн i в гро­ма­дi за нас був.

-  I я так ду­маю, що йо­го тре­ба прий­ня­ти,- зго­див­ся Зiнько.

- Вiн i до ка­си прис­та­не… От тiльки ска­жу, то й дасть п'ять кар­бо­ван­цiв,- упев­няв Ва­сю­та.

- А я чи­та­ти йо­го нав­чу,- ска­зав Зiнько.

- А хi­ба та­кий ста­рий нав­читься? - спи­тав Грицько.- Йо­му ж так, як i ме­нi, год трид­цять i п'ять, а мо', тро­хи й бiльше.

- А чо­му не нав­читься? Аби схо­тiв!

Грицько по­ду­мав тро­хи, а да­лi оз­вавсь нес­мi­ли­во:

- Дак, мо­же б, теє… мо­же б, i я? Мо­же б i ме­не ти, Зiньку, прий­няв та вже двох од­ра­зу б i вчив?

- I ду­же ра­дий! - зра­дiв Зiнько.- Бо тре­ба, щоб усi в на­шо­му то­ва­рист­вi бу­ли письмен­нi. То­дi не бу­де­мо тем­ни­ми стеж­ка­ми хо­ди­ти, а до­бу­ва­ти­ме­мо­ся со­бi шир­шо­го свi­ту та кра­щої до­лi.

Усiм чо­тирьом то­ва­ри­шам ста­ло якось ве­се­ло на сер­цi. Ра­дi­ли, що так гар­но скла­дається, i по­да­ва­ли один од­но­му сло­во не роз­лу­ча­ти­ся, щи­ро гур­том за кож­но­го обс­то­юва­ти i в гро­ма­дi зав­сiг­ди за прав­ду сто­яти. А гро­шi при­ру­чи­ли Зiнько­вi од­вез­ти в го­род та й по­ло­жи­ти в ка­су.

Тодi Грицько по­чав роз­ка­зу­ва­ти про свiй суд iз бра­та­ми - усе за тую не­щас­ну де­ся­ти­ну. Йо­го спра­ва по­вер­ну­ла­ся доб­ре. Па­нас по­зи­вав. Усiх трьох бра­тiв пок­ли­ка­но на суд. I стар­ши­на, й суд­дi ду­же на­хи­ля­ли­ся, щоб у Грицька зем­лю вi­дiб­ра­ти, бо їх Па­нас доб­ре по­пе­ре­ду мо­го­ри­чив. Дак що ж? Грицько ка­же їм: "Як при­су­ди­те заб­ра­ти в ме­не зем­лю - жа­лi­ти­мусь да­лi". Во­ни пок­ру­ти­лись-пок­ру­ти­лись та й ка­жуть: "Не мо­же­мо вас роз­су­ди­ти, iдiть до ви­щих!" А то во­ни роз­су­ди­ти мо­жуть, та тiльки не хо­чуть. Бо во­ни, з бра­тiв Грицько­вих та взяв­ши скуп, не хо­чуть Грицько­вi зем­лю при­су­ди­ти; а знов же, бо­яться й то­го, що вiн жа­лi­ти­меться да­лi, ко­ли во­ни бра­там її при­су­дять.

Цьому бу­ла прав­да, що Грицько ка­зав. Ко­па­ни­ця, зап­лу­тав­шись у спра­ву з Де­ни­со­вою зем­лею, не хо­тiв по­ки встря­ва­ти ще й