Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Ю. Камко, с. Добрянка Ріпкинського району: " Вслухаюся у ваші тихі, спокійні, аргументовані слова, які переконують, що мовчати супроти всіляких економічних і національних утисків нам, українцям, більше не можна". І. Дубина, с. Риків Козелецького району : "Ваші роздуми до сліз мене хвилюють і сповнюють впевненістю, що над Україною розвидняється".
З Криму. Я. Баган, Сімферополь: "Так потрібна ваша передача, що допомагає відродити золотоверху Україну". В. Навроцький, м. Ялта: "Стараюсь слушать ваши авторские передачи регулярно и готов под всеми ими подписаться". А.И.Д., м. Гурзуф: "Хотя я и владею украинским только со словарем, но всегда с величайшим удовольствием воспринимаю ваши беседы, убеждающие меня, что именно таким и должен быть настоящий гражданин Украины".
Навіть з цих фрагментів, вибраних лише з частки відгуків, які надходять на моє ім’я, пересвідчуємося, що переважає в них, причому різко, саме державницька позиція – позиція тих, кому дорога Українська держава, котрі якщо й висловлюють гострі нарікання, то виключно з любові до неї, з пристрасного бажання, аби з "України навпаки" вона, Україна, якомога скорше перетворювалася в Україну справжню, повносилу, заможну і неодмінно з цілковито розблокованою українською культурою, з державною не на папері, а реально, у повсякденному житті (в службовому кабінеті, на підприємстві, в армії, вищій школі, у Верховній Раді) українською мовою, українською церквою, з високою національною свідомістю громадян, з беззастережно відданою Україні державною владою. Я прошу також зауважити найширшу географію цих кореспонденцій – вона цілковито заперечує закид, зроблений мені сумчанкою Н. Любов Василівною (так вона підписалася): "А звідки ваші прибічники? Лише з Західної України".
У такому разі, Любов Василівно, як же відчутно зросли простори Західної України за ці кілька років нашої незалежності! Вже, бачите, Західна Україна і в Черкасах, і в Миколаєві, Кривому Розі, на Сумщині, Полтавщині, Донеччині, Харківщині, не кажучи вже про Київ… Та й, до речі, чи личить вам, вчительці за фахом, мати таку нерозважливість, упередженість до західної гілки того ж самого народу, до якого ви належите й самі? Мовляв, і мова там не солов’їна, а якась "ричаща, гирчаща", і диктори на радіо вже в нас здебільшого західняки. Та, схоже, й мене самого, з моїми виступами по радіо, ви теж сприймаєте за західняка. Але, даруйте, – помиляєтеся: я з Чернігівщини, майже ваш сусід…
Пригадуєте? – лікарю, зцілися сам! Я ж перефразую цю сентенцію: вчителю, навчися сам! Бо то ж і справді лячно, коли уявляєш, як ось ці свої слова: "Ніколи не було України самостійної, ніколи її і не буде" – згадана вчителька вбиває і в свідомість своїх учнів. О, з якого ж матеріалу заповзялися ми розбудовувати свою державу!.. І як то тривожно, що пильнування його якості фактично в нас відсутнє.
12. У чому ми "інші" порівняно з "іншими"
Цю бесіду почну з двох колективних звернень, які з’явилися у пресі й особисто мені гостро запам’яталися. Представники жіночих організацій Львівщини, у числі яких і така знана особистість, як народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, професор Марія Байко, звертаючись до найвищої влади, характеризують стан, у якому перебуває нині Україна.
Який він? Такий, що "за всіма голосними гаслами, за лаштунками лялькового театру маріонеткових соціалістичних, комуністичних, демократичних партій на найвищих щаблях влади йде звичайна гризня за крісла та гроші, розфарбована в різні кольори з усе виразніше домінуючим червоним. І чорніє обличчя української інтелігенції, українських робітників і селян. Це ж і сьогодні викидає з праці, зневажає, прирікає на вічне рабство, страх і мовчання неподоланий інтернаціонал зайд, злочинців, яничарів і запроданців на високих посадових кріслах, де багатьох ніхто й не знімав, погрожуючи розправою, прихватизуючи заводи та фабрики, школи та дитячі садочки, лікарні та житлові будинки, зрештою, все майно України, щоб завтра наші діти та онуки стали білошкірими індіянцями на рідній, не своїй землі. Українські дівчата й жінки змушені днями й ночами працювати як невільниці поза рідною землею, а чоловіки часто повертаються з вимушених заробітків у північного сусіда в цинкових гробах".
А далі у зверненні – ряд запитань. Наприклад: "Хто нині має найбільші пільги, найкращі квартири, отримує найвищі зарплати і пенсії за наш рахунок? Чи ж не сотні тисяч колишніх капеесесівців, наглядачів великої і малої зон, кагебістів та зрадників усіх мастей – весь цей пихатий інтернаціонал з усім своїм виводком – дітей, зятів, невісток, онуків і навіть правнуків? Хто володіє усім явним і тіньовим капіталом? Хто (і звідки) здобув чималі гроші на прихватизацію найпотужніших підприємств, у чиїх руках усі комерційні структури? Навіть Росія спромоглася визнати, що весь її тіньовий капітал – капітал, який обчислюється в мільярди доларів, належить колишній номенклатурі КПСС… Чи не з рук цього "капіталу" таємно годується нині весь узаконений й неузаконений рекет, усі кримінальні структури, що раковою пухлиною обсіли Україну? Чи не висмоктуються цією ненаситною зграєю закорумпованих злочинців усі багатства України за її межі, щоб, коли її в огні окраденую збудять, посміятись у закордонних особняках над її зачорнобленими останками?"
І ще запитання у цьому зверненні жінок: "Яка ж це Українська держава і для кого, Президенте? Кому фактично служать силові структури в Україні? /…/ Чому саме українці стають найбіднішим та найупослідженішим населенням на своїй землі? Чому безробітна українська молодь, а інтернаціональні пенсіонери далі посідають високооплачувані місця в державних структурах? Задля чого йде потужна денаціоналізація та деморалізація, супроводжувані фальшивими гаслами й обіцянками, потурання російському шовінізмові, виховання манкуртів? Чому донищується українська освіта, а з нею й можливість наших дітей нормально жити, працювати й керувати у своїй державі? Чому зневажаються наша мова, релігія, культура, традиції, історія, національні герої і наша національно-визвольна боротьба? Чому ті, хто клав життя за волю України, перебув потворні сталінські концтабори, нині приречені на найзлиденніше існування та цинічну зневагу з боку вчорашніх вбивць та їхніх нащадків? Чому не ведеться пропаганда за Українську державу і націю, її моральне й фізичне оздоровлення, а, навпаки – йде потурання україножерам, яничарам, злочинцям? Чому продовжується свідоме відсіювання українців при наданні державних посад, зокрема, у СБУ, міліції, судах, прокуратурі, армії, податкових службах тощо? Чому така висока смертність саме українських немовлят? Чому не мають жодної державної підтримки українські національні партії, національно-свідомі молодіжні організації, продовжується дифамація діячів української культури, літератури, науки, мистецтва, натомість – державні нагороди все частіше здобувають номенклатурні одописці КПСС або ж низькопробні "діячі інтернаціонального мистецтва" типу Кобзона і іже? Чому зникає українська книжка, преса, телебачення, немає українського кіно, натомість йде свідоме (пільгове) потурання поширенню іноземної деморалізуючої літератури? Чому не створена справді Українська Армія і ніхто не покараний за руйнацію матеріяльної бази для збройних сил України та ВПК? Чому йде постійний психологічний тиск на й так звідчаєний народ через залякування енергетичною кризою? Чому Україна стала кримінально-мафіозною державою, де бал правлять хабарі та корупція? Чому відродження української нації не стало державною справою, а покинене на відкуп нечисленних і не підтриманих на належному рівні українських культурних організацій? Чому ми пасинки у рідному домі? А, може, вже готується Червона Книга для вимираючих націй, де Україна посяде перше місце?"
"Ми чекаємо Вашої відповіді, – закінчується звернення, – перед лицем найстрашнішої в історіі людства Української катастрофи, яка все ще продовжується".
Ні, відповіді ці жінки, звичайно, не отримали. Кажу: звичайно, – і яка ж це щонайпечальніша констатація! Це ж бо стало правилом, це стало нормою у наших найвищих кабінетах (а приклад беруть і в кабінетах нижчих) – "не чути", не реагувати, не відповідати. Що може красномовніше засвідчувати і нецивілізованість, й елементарну безкультурність, що панує у нас на різних щаблях влади! Либонь, вже вичерпаний у нас арсенал і слів, і аргументів, й емоцій, щоби, послуговуючись ними, можна було пробити ті заброньовані вуха… Мовляв, хай собі галасують, нехай зойкають… Я ж тільки переконаний в одному: коли "не чують" і найрозумніших, найталановитіших представників народу, нації (як-от не було свого часу почуто й тридцять вимог, що їх сформулював Конгрес Української Інтелігенції), – тоді яка ж це народна, яка національна влада? Я пригадую, як одного разу газета "Вечірній Київ" порівняла порядки, які існують у реагуванні на листи та звернення у нас та в адміністрації Президента Клінтона. У мене особисто склалося враження, що якщо хтось хоче мати відповідь з приводу своїх болей, треба писати … Клінтону. Які ж це сумні, які трагічні речі, панове!
Ясна річ, не мали відповіді на порушені проблеми й автори другого звернення – відкритого листа до Президента України, Голови Верховної Ради та Прем’єр-Міністра (а до речі, на подібного роду резонансні звернення через пресу й годилося б відповідати також у пресі). На цей раз апелює до влади кілька десятків відомих представників закордонних українських організацій, що були делегатами Другого Всесвітнього Форуму Українців: генеральний секретар Світового Конгресу Українців Ярослав Соколик, голова Об’єднання Українців Польщі Юрій Рейт, голова Української Шкільної Ради (США) Євген Федоренко, голова Української Світової Кооперативної Ради Дмитро Григорчук, директор незалежного видавництва "Смолоскип" ім. В. Симоненка Осип Зінкевич та ін.. Отже, на цей раз – це вже оцінка збоку стану справ не лише з економічними, але й духовними вартостями в Україні.
Звичайно, особи, що підписали це звернення (я певен, що його охоче підписали б і такі мої гарні зарубіжні приятелі, як Л. Рудницький, А. Животенко, Д. Штогрин, Л.
