Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Що ж, слушно, п. Незлин, і я лишень можу обурюватися разом з вами, що на наших владних олімпах цієї, здавалося б, тривіальної істини не вельми хочуть знати.
Не згірше мене заперечують моїм опонентам інші дописувачі й з приводу того, буцімто політики зросійщення у нас не існувало.
Ось М. Павлик з Києва: "Мої діди по батьку й матері, прабабуся, батьки завжди говорили тільки українською мовою, і я добре усвідомив, що це моя мова, яку дав мені і всім українцям Бог. Та вступаючи на початку 60-х років до Київського технікуму радіоелектроніки, я звернув увагу на те,що навчання тут велося по-російськи, як і в інших технікумах та вузах. Хто і кого з нас питав, коли все це переводили на російську? А насильство залишає і слід відповідний, як і мовне насильство в армії, у технічній документації і т. д. Тож у 1989 році я свідомо повів свого першого сина в українську школу, а потім і другого".
Якщо М. Павлик освіту все ж здобув, то в П. Чорнуся з с. Піщане Кременчуцького району на Черкащині все життя пішло інакше, аніж він уявляв, ось з якої причини: "Після семирічки поїхав я в Полтаву вступати до технікуму. Витягнув екзаменаційний лист і розгубився, прочитавши: "Касательная АВ имеет…" Що воно за звір та "касательная", я не збагнув, викладач пояснити відмовився, тож тільки й лишилося мені заплакати, забрати документи та з тим і вернутися в рідне село. Отак і закінчилася у мене "Грицева шкільна наука".
Добре відповідає на запитання про те, чи було зросійщення, і пенсіонер, ветеран війни П. Дубинка з м. Маріуполя. "До 1933 року я жив у селищі Краснокутську, в якому російська мова була майже невідома населенню, тепер же цей район зросійщено ледь не на 100%. А десь у 1978 році я відвідав знайомих у с. Панівка Володарського району Донецької області. За столом господар вигукнув: "Ми тепер теж будемо вже "русскими", бо обидві наші школи перевели на російську мову, і ні дітей, ні батьків не питали. Отак ураз перевели – і все". Як вивели українську мову й, скажімо, з більшості вже й без того російських шкіл Харкова, що ілюструє у своєму листі мешканець цього міста В. Підан: "В 1964-му році вчителька історії нам, шестикласникам, сказала: "Вот вас заставляют учить украинский язык, а зачем он вам нужен?" Один чи два учні радо підхопили цю думку і вигукнули: "Да, зачем он нам нужен!" Решта ж сиділи і здивовано дивилися на вчительку, лише один хлопчик заперечив: "По-моему, украинский нам нужен, а как же?" Тільки хто ж його послухав!.."
О, правдою є те, що зросійщення ще аж ніяк не скінчилося і в незалежній Україні, щобільше – маховик його набуває обертів. Втім, до цієї теми ми ще повернемося.
10. "Поясніть ще раз, хто є націоналіст"
А ще чую і вичитую з листів: те, що ви кажете,– націоналістична пропаганда.
О, ці ще поширені, успадковані з комуністичної доби звинувачення! Вони тим дивовижніші, що йдеться насправді про український патріотизм. І ось запитання: чому ж то так, що те, що є природне, нормальне для кожного нормально розвиненого німця, чеха, француза, росіянина, естонця і т. д., дехто конче хотів би вважати неприроднім, ненормальним стосовно українців, як і волів би, аби національної гідності, самоповаги у нас, українців, не було? І як заповзято московська й промосковська рать докладає і сьогодні зусиль у цьому напрямкові! – аж до ототожнення націоналізму – українського патріотизму, поняття, сфальсифікованого, спотвореного єдинонеділимсько – есесерівською ідеологією, не більше і не менше, як з фашизмом..
Ніби поспішаючи мені на допомогу, Я.Станько зі Львова пропонує поняття націоналізму порівнювати – все бо пізнається у порівнянні – з іншими поняттями, а саме: з шовінізмом і фашизмом. Як пише він у своєму листі, основу всіх цих понять складає патріотизм, тобто велика любов до своєї землі, краю, народу, національних традицій і т. д., але "якщо націоналізм – це активна позиція патріота стосовно становлення, розвитку й оборони своєї держави в межах її кордонів", то "шовінізм – це той же патріотизм і перевершений націоналізм – перевершений тим, що він виходить за межі своєї держави з метою поневолення інших народів та загарбання чужих земель" (як-от найпотворніший російський шовінізм). "Фашизм же вбирає в себе націоналізм і перевершений шовінізм, які являють собою претензію окремої нації чи групи народів на свою біологічну зверхність над іншими народами, а за засіб для досягнення своєї мети передбачає геноцид для інших".
Як застерігає п. Станько, він не наполягає на завершеності своїх визначень; вдався ж він до теоретизування тому, що пересвідчився: навіть високоосвічені люди від розуміння суті згаданих понять дуже часто далекі, щобільше – "наплетуть вам бозна яких дурниць з цього приводу. А, власне, чому ми настільки застрахані, що і дотепер боїмося цього поняття – "націоналізм"? Пора вже і дітям пояснювати та навчати їх, що націоналізм – нормальне і добре поняття, і, дай Боже, щоб і наші сусіди з півночі та заходу стали ще чіткіше визначеними націоналістичними державами, – тоді, певно, і ми станемо сміливішими".
Власне, цим листом зі Львова я відповідаю і на прохання киянки Г. Кисіль: "Поясніть, будь ласка, ще раз, що націоналіст – це людина, котра любить свою націю, мову, Батьківщину. Адже не люди винні – ні росіяни, ні українці, що так спотворене це поняття: винна тоталітарно-комуністична система.". "Це її шовіністичні домагання, – розвиває цю ж думку О. Іванков з м. Вишневого Києво-Святошинського району, – глибоко забамбулили голови багатьом, і то так міцно, що частина з них, на жаль, нешвидко й розбамбулиться. А все ж приємно спостерігати, як багатьом людям поступово таки спадає полуда з очей, і вони починають розуміти, що живемо ми на своїй українській землі, що не є ми гірші від інших народів, що і свою землю, і мову потрібно нам поважати так, як це роблять в кожному іншому народі. Тож, може, нарешті ми отямимося, хто ми є, та зрозуміємо, що є ми і не хохли, й не малороси, а українці, і що живемо ми в Україні і повинні цим гордитися. Тоді, напевне, й не допустимо багато чого. Ну, хоча б і вивісок, оголошень, реклам, писаних іноземними мовами. І того не допустимо, що заполонюють наші міста російськомовні книги, газети, журнали, хоча – хай би ними й торгували, якби лише урядовці запровадили подвійний податок на продукцію подібних, вельми численних нині не полі-, а моноглотів. Чи стало би їм це вигідно?"
Отже, тема нашої національної гідності. Скільки листів мені надходить з приводу потреби значно активнішого, наступальнішого її обстоювання! Пишуть про це п. Матвієнко з Вінниці, котрого обурює те, що ще не перевелись охочі потрактовувати українців за нижчу расу, Є. Литвиненко зі Львова, яка зазнала особистої трагедії внаслідок сумнозвісної операції "Вісла", А. Ковтун з м. Ірпеня, який солідарний зі мною стосовно того, що є необхідність розжовувати деякі очевидні істини навіть для тих людей, котрі, як пише він, спершу втратили глузд, а потім вже й зуби, щоб можна було ними жувати, С. Титов з Вінниці, який нагадує, що проти шанування чужих богів, змішування з іншими народами неодноразово застерігає Творець у Біблії як проти того, що суперечить самій природі, а тому так саме, як клітина організму, що відмовляється виконувати свою природню функцію, знищує не тільки саму себе, а й цілий організм, так і людина, що зневажила рідну мову, має усвідомлювати: вона – вбивця, вбивця сили національного організму, з якого походить….
І закономірно, що багато хто з-поміж тих, хто до мене озивається, висловлює гіркі докори на адресу нинішніх владних структур, які, нерідко кидаючи гасла на взір "все залежить від кожного з нас", воліють забувати (про це нагадує Л. Гвоздовська з Новоукраїнки Одеської області), що найперше все залежить таки від них – тих, хто керує державою, хто спрямовує її розвиток. Одначе як же багато на цих щаблях того, що йде врозріз з інтересами України! "Ще ми, українці, – пише І. Мірошниченко також з Новоукраїнки, але вже Кіровоградської області, – не мали свого Президента, ще не мали свого прем’єр-міністра, посада якого нагадує у нас прохідний двір – так часто міняються прем’єр-міністри, не мали ще й справді національного уряду". "Я народився, – стверджує п. Мірошниченко, – рабом російської імперії, але і в незалежній Україні я все ще лишаюся рабом, хоча вже й свідомим. Тож і усвідомлюю я те, що якщо Україною і далі керуватимуть колаборанти-космополіти, ті, які навіть державною мовою не володіють, не підведеться Україна з колін, а ми так і залишимося малоросами, тими, котрі лише спостерігають, як злодії та шахраї прибирають до своїх рук народне добро, а самий народ довели до зубожіння".
Прозірливо прогнозував цю ситуацію Олесь Гончар, слова якого цитує у своєму листі письменниця Марія Зобенко з Дніпропетровська. Послухаймо думку того, кого величаємо совістю української нації: "Розгул вандалізму, нищення культури чиниться в ім’я стратегічної мети зробити наш народ ніяким, безпам’ятним, зруйнувати його традиції, моральність, здеформувати душі людські, перетворити народ у гуртовище манкуртів, яничарів, сформувати новітню касту вислужників і кар’єристів, для яких нема нічого святого і які будуть надійною опорою збюрократизованої антинародної системи, де не буде дивом, коли виникатиме мафія і корупція, де життя багатомільйонної чиновницької сарани не матиме нічого спільного з гуманістичними ідеалами людства".
Сумні, пророчі ці слова, і як боляче усвідомлювати слушність доводів С. Волошина з Одеси, що ця чиновницька антиукраїнська рать і сьогодні не тільки і тут, і там править бал, але й незрідка навіть пожирає тих, хто нагадує про нашу національну свідомість.
Чого, отже, й дивуватися тому станові справ, що його маємо нині в Україні? Чого дивуватися, коли, пише П. Федорук з Калинівки Вінницької області, "не тільки зовнішні, але й численні внутрішні недруги Української держави ненавидять нас, ненавидять нашу мову, наші прагнення розпрямитися, набути сили? Вони хочуть бачити нас слухняними, безмовними, безвідмовними виконувачами їхніх забаганок. Це антиукраїнське коріння глибоко вросло в наше суспільство і паразитує. То ж чи не досить валятися під ногами зайд, переверчуків, котрі нахабно зневажають нас? Чи не пора покликати до керівництва державою людей розумних, справжніх патріотів України?"
А ось В.
