Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

Андрієнко-Данчук, П. та Л. Гой, Н. Лоцуняк, М. Галів, В. Стойко, М. Лабунька, Ю. і Г. Головчаки та ін.), мають величезну втіху з того факту, що вікова мрія багатьох поколінь українців мати свою самостійну державу стала дійсністю. Та водночас, читаємо у зверненні, для ознайомлення зі станом справ в Україні "не треба багато часу, щоб біль, тяжкий і глибокий, огорнув наші душі і наші серця. Придивившись ближче, включивши українське телебачення, зупинившись біля кіосків, книгарень і прилавків, прислухавшись до мови перехожих, ми побачили, що в Українській державі немає України. Ми могли пересвідчитись, що за роки нашої державності українська мова, українська культура, книговидання опинилися у трагічному стані. Мабуть, за всю історію переслідування українського слова різними поневолювачами такого занепаду того, що для кожного українця є найсвятішим, ще не було".

І далі: "У державі ведеться якась дивна політика національного обездуховлення нашого народу, формується людина-безбатченко, яка не знатиме, ані хто вона така, яке її місце у власній державі, ані того, що вона має обстоювати інтереси свого народу і своєї держави не через власні вигоди і користь, а через високу громадянську свідомість і переконаність."

І ось факти, які наводять закордонні українці: російськомовним є величезний відсоток ефірного простору України, а "в багатьох випадках антиукраїнським і антидержавним", зникла з книгарень у східних регіонах українська книжка, та вже поступово зникає і в столиці, інвазія чужомовної літератури, в основному низькопробної російської, захопила і Західну Україну; якщо в 1991 році на 100 громадян України припадала 51 українська газета, то в 1997-му припадало на таку ж кількість громадян лише 7 українських…

І цілий ряд інших фактів наводять автори звернення, аби, зрештою, заявити: "Ми були раді й щасливі ще раз побувати у нашій державі, але, побачивши цю страшну дійсність, якої не знає найвідсталіший народ нашої планети, ми не можемо мовчати. Наша мовчанка означала б схвалення національного обездуховлення нашого народу. Цього нам не простять наші нащадки. Ми мовчати не можемо. Сьогодні, коли голос на захист національних прав нашого народу, на оборону його мови й культури притих, став майже нечутним, ми уважаємо своїм обов’язком звернутися з цими проблемами".

І далі: "Ми знаємо, як складалася історична доля нашого народу, ми знаємо, що в час поневолення, упослідження української мови і культури було нормою. Але невже це можливе у власній державі? Ми бували у багатьох країнах світу: у Франції, Польщі, Росії. Приїзджаючи у ті країни, кожний знає, що у Франції – кругом Франція, кругом все французьке, приїзджаючи у Польщу – відчуваєш те саме, в Росії теж – все кругом російське, і росіяни горді за свою мову, за свою культуру і всюди, де тільки можуть, обстоюють права своїх співвітчизників у інших державах. Україна ж відрізняється серед всіх народів світу, вона інша./…/ У світі немає другої держави, де держава сприяла б розвиткові і поширенню чужої мови і культури і де була б упосліджена мова й культура власного народу, де власні державні структури порушували б мовні й культурні права корінного населення. Жодна країна світу не віддала своїх засобів масової інформації на поталу чужій мові, щоб за їхньою допомогою поширювати і утверджувати чужу культуру, чуже слово, чужу книжку".

Автори звернення закликають керівників держави зупинити таку безвідповідальну культурну й національну політику і повернути нашому народові його мову, його національну гідність, культуру, все те, за що він протягом сторіч боровся.

Ось такі два звернення (один – погляд зсередини нашої країни, другий – ззовні), зміст яких цілковито між собою перегукується, адже явища, які вражають, обурюють, шокують, в принципі одні і ті ж.

І, знаєте, особливо мене діймає ота сповнена гіркої іронії фраза: "Україна вирізняється серед всіх народів світу, вона інша". Це "інша" – саме в ставленні до власних же таки національних культурно-духовних набутків. Ну, чому в інших на рівні держави усе те якнайвище піднімається на щит – у тих же французів, поляків (а в росіян у якій мірі! – згадаймо: "русская идея", "русский характер", "историческая миссия России" і т. д., і т. д.) , і , зрештою, якщо від цього чітко сепарувати заміс шовінізму, нічого в цьому кепського нема: кожна бо людина має хоч трішки любити й шанувати саму себе, і так саме має те чинити і кожен цілий народ, кожна нація… А нам, українцям, що – нема за що самих себе шанувати? То що – не наша багата історія іде ще від часів Трипілля, то не наша слава зблискувала списами у часи Святослава Войовника і Ярослава Мудрого, то не ми збагатили вселюдську цивілізацію створенням першої у світі християнської демократичної республіки? Чи, може, в мові нашій, найдревнішій з-поміж слов’янських, чогось бракує? Якби то бракувало, то неупереджені, високваліфіковані іноземні фахівці чи й надали б їй перевагу, поряд з французькою та перською, на всесвітньому конкурсі краси мов, що проводився у Франції в 1934 році?

Чи, може?.. Втім, утримаюся від нагнітання цих риторичних запитань. Відповідь же, яка напрошується, така: ми, українці, тому найперше інші у ставленні до самих себе, до своїх національно-духовних, культурних набутків, що направду маємо серйозну хворобу – хворобу національної пам’яті.

Хвороба національної пам’яті – це, зрештою, не моє власне позначення. Сформулював його видатний український педагог Григорій Ващенко (1878 – 1967), який одну зі своїх праць так і назвав: "Хвороби в галузі національної пам’яті".

І саме це ім’я, і назва його праці ще й ще раз доводять: як же всі ми, усе суспільство в цілому вчилися у тоталітарній добі далеко таки не так, як би було треба, а саме: у відриві від власних національних джерел, не на засадах української національної педагогіки. І в результаті – як же задавнили названу хворобу!

Втім, коли я згадую ім’я Г. Ващенка, то як не затриматися ось вже на такому: а що, власне, знає широкий загал про цю особу? О, це також навпрямки стосується назви згаданої праці педагога. В історії бо новітнього часу важко назвати інший народ, з духовними світочами котрого, звичайно, як і з самим народом, доля повелася б так жорстоко, як зі світочами українців й України.

Згадаймо щонайтиповіші варіанти:

фізичне знищення наших духовних провідників, як правило, далеко не у розповні їхніх діл і літ (несть числа розпізнавальним іменам-символам! – і то, власне, аж до нинішнього дня!);

не лиш добровільне, а й вимушене струшування плодів видатного розуму до чужого городу іншої, не своєї науки і культури, а то значить – брутальне експропріювання могутніх інтелектів українського народу, що з волі чужинців-колонізаторів ураз ставали здебільшого чи то "о6шерусскими", чи то "советскими" (розпізнавальні символи – Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Сергій Корольов);

створення видатним талантам таких умов життя і праці, що глибину мислі, свою прозірливість вони могли фіксувати у ліпшому разі у з ризиком ведених щоденниках або в інших творах, що не назначалися до друку ( за приклад нехай послужить хоч би Олександр Довженко);

безчесні маніпулювання недорозвиненою свідомістю позбавленого власної державності народу, завдяки чому істинні світочі сприймалися ним як зрадники, відступники (найяскравіший приклад – Іван Мазепа), а справді заблуклі на зрадницьку, відступницьку стезю персони – як звитяжці, як достойники (розпізнавальний символ, звичайно, не з числа світочів, – Юрій Коцюбинський);

нарешті – вельми масовий варіант – відторгнення видатних світочів од рідного народу, приречення на незнання останнім не то їхніх справ, а й самих імен. Маємо також безліч розпізнавальних символів цього варіанту, як-от донедавна і Олександр Архипенко, і Євген Маланюк, і Олександр Кошиць, і, безумовно ж, на моє переконання, Григорій Ващенко. Я навіть підкреслив би одразу, що так саме, як Костянтин Ушинський є найбільшим українським педагогом у дев’ятнадцятому столітті, так Григорій Ващенко був одним з тих, хто сягнув найвищих злетів української педагогічної думки у столітті нинішньому, двадцятому.

Те ж, чому ми ще тільки починаємо знати про нього, дивиною, звичайно, не є: то загалом стосується знання не тільки широким загалом, а й самим вчительством надбань української національної педагогіки. Зможе бо назвати наш пересічний вчитель і Руссо, і Локка, і, може, Песталоцці… А з вітчизняних – кого назве?

Ну, звичайно ж, Антона Макаренка, про експеримент якого стосовно трудового виховання Г. Ващенко позитивно писав у 20-х роках, зате після сталінської канонізації воєнізовано-казармених принципів котрого та розповсюдження їх на всю систему шкільництва піддав цього педагога, що перебував на космополітичних позиціях, різкому осудові. Ще назве наш пересічний вчитель Василя Сухомлинського, у творчості якого повсякчас змагалися два супротивні, непримиренні начала – те, що йшло з глибин національної, народної педагогіки (саме ця частина його доробку і має неперехідне значення), і те, де він мусив дотримуватися фальші совєтської педагогіки, в атмосфері якої і випало йому формуватись.

А кого ще назве наш вчитель, окрім Макаренка та Сухомлинського? За незначними винятками – нікого. І, до речі, не назве він не тільки Г. Ващенка. Бо ж цілі неоціненні пласти української педагогічної думки, яка творилася упродовж багатьох сторіч, лишаються, за незначними винятками, ще невідомими для нашого вчителя. Але не є це докір вчителеві. Найперше це є ще одне зі звинувачень, що їх маємо пред'являти антилюдяній, антинаціональній комуністичній системі, яка доклала всіх зусиль, аби відтрутити від нашого педагога все істинно живе, творче, національне. Тому і маємо сьогодні такі жахливі хвороби національної пам'яті вже у масштабах усього українського суспільства, тому і живемо за ситуації все ще не розпрямленої, як слід, національної гідності.

13. Сказала: "То — моя мова" — "і більше до них не вернулася"

Про Григорія Ващенка докладніше ще поговоримо, а поки що – запитання, яке, я знаю, мучить багатьох: чи то вже й на роду написано нам, українцям, бути порівняно з іншими народами якимись – мовив так О.