Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Кравченко з Запоріжжя, ніби продовжуючи цього листа, пише про випадки, коли осіб з явно непатріотичною позицією ще й відзначають на державному рівні. Як-от і керівника його рідного міста – орденом "За заслуги". Може, за такі заслуги: центральний проспект міста ще й досі зветься імені Леніна, впирається він у площу імені Леніна, площа виходить до Дніпрогесу імені Леніна, також до порту імені Леніна, – і все це в одному Ленінському районі міста Запоріжжя. А поряд ще й вулиця "40 – летия Советской Украины", і "ХХІ партсъезда", і багато інших цього типу. Що це – сподівання на повернення минулого? Інших бо причин, вважає п. Кравченко, не існує.
Такий ось лист, який свідчить, що наші люди помічають, бачать все – те, чого воліє не помічати, не бачити собі ж на шкоду влада. Ось і той же п. Кравченко запитує: "Коли у Києві ховали патріарха Володимира, то українські правоохоронці влаштували процесії не бійку, а побоїще. Зате коли 28 липня 1997 року рухалися Хрещатиком комуністи, пробиваючи міліцейські кордони, ніхто й пальцем не ворухнув, аби їх зупинити. Отже, одна безкарність породжує десятки інших, а в результаті комунореваншистські сили все нахабніють і нахабніють. То чи українські у нас силові структури?" Цього ж роду претензії до владних структур містять і листи І. Лещенка з Києва, слухача, що підписався криптонімом Г.П.П. з Києва та ін. С. Ільницький,теж киянин, навіть припускає, що "ми, "хохли", мабуть, до цього часу пишемо листи турецькому султану. За відомим листом , султан – "дурень", ми – "розумні". Тільки ж у турків і держава є нормальна, і мова своя в цій державі , а де це в нас?"
Проблема відповідальності державної влади за стан справ у державі цілком виправдано виходить, отже, й на питання мовної політики. Хтось із моїх кореспондентів оперує масштабними критеріями, а дехто вміє розпізнати цю масштабність і в зовні часткових фактах. "У Херсоні, – повідомляє учасник війни з м. Нова Каховка А. Довгополов, – відкрили дитячий магазин і назвали його "Кроха". Чому "Кроха", чому не "Крихітка"? І п. Довгополов чує поширену обивательську відповідь: "А какая разница?" Або як написати на тому ж магазині – "Хлеб" чи "Хліб"? Та був би він, мовляв, цей хліб! Але послухаймо, як розвінчує цю ніби логіку дописувач з Нової Каховки: "Так-то воно так, казав Шельменко-денщик, та трішечки не так. Адже якщо нема різниці, якщо всеодно, то чому б не написати саме державною українською мовою, тим більше, що цього вимагає і закон. Ну, бодай за прикладом Москви, де також продають український хліб, але позначають його, зрозуміло, не "хліб", а своєю державною мовою. То всеодно чи не всеодно?".
"Або ось і паспортна проблема: чи варто було витрачати такі кошти, щоби як була одна сторінка заповнена українською мовою, а друга – російською, так все і залишилося. Але ж погляньмо, як і якою мовою або якими мовами заповнені паспорти у Росії. Якщо на другій сторінці буде там запис для українців українською мовою або для неросіян і неукраїнців іншою мовою якоїсь національної меншини, то я тоді беру свої слова назад. Ну, а якщо нема? Тоді я прошу розтлумачити: ну, а чому ж це так? Або й ще розкажіть і покажіть: як і якою мовою заповнені паспорти в Польщі, Чехії, Німеччині і т. д.".
Годі й заперечувати, що п. Довгополов цілком слушно помітив один з ніби не таких і суттєвих в уявленні декого проявів нашої меншовартісності, що її ніяк не позбудеться наша чиновницька братія. І зрозуміла річ, що подібні речі просто ображають, вражають нашу національну гідність. Хтось каже в нас, що такі, мовляв, дрібниці турбують ледь не виключно письменників, інших інтелектуалів. Я ж нарочито процитував наразі листа щонайпростішої людини – поглянь-но, чиновництво, як ти відірване од народу, як він, народ, випереджає тебе в просвітленості національною свідомістю! Як ось, наприклад, і А. Дунаєв з м. Херсону, котрий відтворює типовий діалог, що у ньому йому часто доводиться брати участь чи то в громадському транспорті, чи в магазинах. На закиди, що "всему виной – самостийнисть", він ставить запитання: "А чи ви хотіли б, щоб у вашій квартирі хтось господарював, ну хоча б і ваша рідна сестра?" – "Ні!" – кричать. – "Так чому ж тоді ви не визнаєте нашого права бути господарями у своїй країні?" Незрідка на таке резонне запитання доводиться чути: "Ви – теж бандерівець, націоналіст!" Та, стримуючись з усіх сил, продовжуєш роз’яснювати: "Отже, якщо росіянин, навіть перебуваючи на українській землі, любить Росію, то він – патріот. Але якщо любить свою Батьківщину українець, то він ворог, його треба ненавидіти? І т. д." Шкодую разом з вами, п. Дунаєв, що на державному рівні подібні трюїзми майже не роз’яснюються.
Модель поведінки, коли ви звертаєтесь до посадової особи українською мовою, а вона вам нею не відповідає, обстоює у своєму листі В. Крижанівський з Черкас. Хто чиї права порушує у цьому разі? Звичайно, що "посадова особа порушує ваші права, адже на те вона і є на своїй роботі, щоб ваші права задовольняти. Але можуть заперечити: вона також має право. Так, має – але поза місцем своєї праці". З погляду цього дописувача, не зайве нагадувати про дослідження американських вчених, якими встановлено: будь-яка людина з нормально розвиненим інтелектом може вивчити будь-яку мову за 2–3 роки. Якщо ж її не вивчено й за 8 років, то пояснень може бути лише два: або в цієї людини не все гаразд з інтелектом, або ж вона не хоче побудови в Україні нормальної правової держави. "І перших, і других на державних посадах або в числі депутатів не повинно бути".
Усе це – кореспонденції, що їх надіслали ті, котрим імпонують мої роздуми. Та аніскільки не приховую: надходять і такі, автори яких запевнюють, що вони народові не потрібні, народ їх не сприймає. Ну, ось як у листі киянина В. Агєєва: "Как вы надоели со своей пропагандой? Сколько вам платят за клевету? У вас все меньше и меньше сторонников в народе, он вас не воспринимает".
Ой, помиляєтесь тов. Агєєв, – хіба не переконують у цьому вже й ті листи, що їх я тут цитую? Хіба то не народ – ті, котрі зі мною солідаризуються? Звичайно, ви – також народ, одначе, кажучи вашою мовою, народ "в великом меньшинстве" – і то саме та його частка, яка не сприймає України як держави, яка її не хоче, яка хотіла би повернення комуністичного імперіалізму.
Ось цього роду народ озвався наразі й зі славного Луганська в особі тов. Синельникової. Ця жінка, котра, я вірю, справді бідує, хотіла би "вцепиться обеими руками у ваше (тобто моє. – А.П.) луженое горло – и душила бы, душила…" Мовляв, приїздіть до Луганська "на празднование Великого Октября, ответьте народу на его вопросы, и если он не удовлетворится…"
Ну ось – а ми про тотальне "порозуміння"… Тут же, по-перше, дізнаєшся, що в тебе "луженое горло", а по-друге, розумієш, як то ризиковано виступати перед масовою аудиторією – так, диви, ще й переплутають тебе. З ким ? Ну, та навіть з Президентом разом з усім Урядом. Принаймні всі провини за економічні та інші негаразди на тебе спишуть.
А вже невідомий мені журналіст (хоча за родом діяльності я дуже багатьох знаю) Терентій Поплавець з Києва, увочевидь пройнятий якоюсь незбагненною манією, вважав за необхідне застерегти наприкінці свого листа таке: "Точну адресу не вказую, бо ймовірно, навіть попри ваше небажання, можуть знайтися наймані вбивці". Чого б це, товаришу Поплавець, звідки така манія? Невже тому, що вбачаєте у моїх розмовах "антикомунізм вкупі з націоналізмом"? Невже тому, що звинувачуєте мене в комутантстві, та демонструєте до мене свою зневагу, та заявляєте, що віддасте голос за комуністів?
Але оце то і є сумно, Одна – душила би, другий (як-от А. Коваленко з Кіровограду) погрожує, що "вам приготовлена виселица", третьому ввижається вбивця… Одначе я вважаю, що для представників даної політичної, тобто комуно-соціалістичної орієнтації це просто і є те, що назавжди засіло у їхньому нутрі: класовий ворог, розстріл, знищення. Яскравий приклад – одна теледискусія Н. Вітренко з Віктором Пинзеником, яка закінчилася тим, що тов. Вітренко поблажливо пообіцяла: якщо її партія прийде до влади, я, мовляв, потурбуюся, щоб вас все ж таки не розстріляли…
Даруйте: моторошно слухати подібні "дотепи", які, власне, лише стверджують те, до чого прагнуть цього роду діячі та до яких дій вони готуються. Невже ми, українські громадяни, не навчилися достатньо у тій страхітливій школі, яка обернулася для нас у комуністичній добі втратою десь сорока мільйонів українського населення – внаслідок війни червоної, більшовицької Росії проти Української Народної Республіки, внаслідок голодоморів 1921–22, 1932–33 і 1946–47 років, масових репресій у 30-х, винищень кращих синів народу включно до 80-х? Достоту, червоний молох завжди потребував кривавих жертв, він і сьогодні у спразі за ними. Ми не навчилися? Ми цього хочемо? Ми не здатні цьому протистояти?
11. Галичина зрушила на Схід
Дізнавшися з попередніх бесід, що на мою адресу надходять погрозливі чи просто гнівні листи, та подумавши, що такі переважають, пенсіонер Сухенко з с. Солониця Козельщанського району на Полтавщині поспішив мені на допомогу. "Я вирішив, – пише він, – підтримати вас морально та подякувати вам за те, що ведете такі важкі й відповідальні розмови". А далі п. Сухенко подає власні міркування з того приводу, чому на моє ім’я надходять і цього роду кореспонденції. "Уся справа в тому, що люди, які сприймають незалежність України, цілком згоджуються з вами, але здебільшого листів не пишуть, – то часу нема, то грошей на конверт. А от ті, котрі озлоблені на все наше, українське, – ті пишуть, а особливо пишуть ті, які так чи інакше були пов’язані з колишньою партноменклатурою і з набуттям Україною незалежності немало втратили, – посади, різні пільги, як-от спецмагазини, путівки на курорти і т. д. Та і їхні родичі теж вам пишуть, бо ж за тоталітарного часу ані один навіть невеликий начальник не мав своїх рідних чи близьких на підприємстві рядовими, а все – то зав, то зам, то комірник, то інша матеріально відповідальна особа. І тягли все, що тільки могли тягти, а тепер кричать: де все воно поділось? А відповідь же одна: розікрали!"
Не можу не подякувати панові Сухенку за підтримку, як цілковито солідаризуюся з ним і стосовно того, що ми ще не маємо влади ані української, ані сильної, за що свідомій масі нашого суспільства ще треба добре й добре поборотися.
