Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Та водночас цей щирий лист викликає у мене і незгоду.
По-перше, п. Сухенко не має рації, буцімто колишнім партноменклатурникам та наближеним до них лишилося хіба що писати у пресу та на радіо. Та ні – чого б то "лишилося", коли насправді – перефарбовані, змутантизовані, пристосовані, припасовані – вони лишаються при щонайреальнішій владі і сьогодні. У ряді випадків хіба що назва посади звучить інакше. Ну, вже не перший або другий секретар райкому чи обкому, не секретар партійної організації, але всеодно – посада відповідальна, висока, престижна, від якої навпрямки залежить наша з вами доля, те, як ми живемо, чим харчуємося та в що вдягаємося. Я вже якось казав, що від революцій нехай нас захистить Господь, одначе кадрова революція – причому на всіх щаблях влади – нам дійсно необхідна. Так саме не має автор рації і тоді, коли назагал осуджує людей, які адресують мені сердиті листи. Далеко ж бо не всі вони належали до партноменклатурного оточення. Ну, як відмовити у праві доволі неприязно висловитися, скажімо, пенсіонерці В. Шершень з Києва, яка запитує, як можна прожити в місті, і то без допомоги з села, за 49 гривень, або також киянці Ф.Хижняк, котра, дістаючи такі ж копійки, підрахувала, що прожитковий мінімум на дитину складає 5 гривень 20 коп. – "У якій державі це можливо?"
І що сказати з приводу подібних аргументів? Вони – неспростовні. І, може, я для того й згодився на ці розмови, аби докласти і своїх зусиль до того, щоб ми змобілізувалися: так далі жити неможливо, це – принизливо, нам необхідні такі керманичі на всіх щаблях влади, які справді уболівали б не за те, як більше корисливого можна зі своєї посади взяти, а дійсно – за інтереси держави, за першочергові життєві інтереси кожного без винятку її громадянина.
Але я ще раз хочу повторити: ви помиляєтеся, шановні пенсіонерки, вважаючи, що якісно вищого рівня життя треба домагатися у спосіб повернення до есесерівських часів. Назавжди вже є держава Україна, і то не бомбу треба під неї підкладати, як з відчаю закликає Ф.Хижняк, і не проклинати, як Г. Рубан з м. Кремінної, а навпаки – докласти максимальних громадських зусиль, в тому числі й у ході всіх можливих виборів, аби ніщо не шкодило її зміцнінню, аби то тут, то там не керманували нею корисливці, тимчасовці, мафіозі, аби до влади прийшли чесні українські патріоти – ті, що відзначаються професіональною тямою у питанні, як саме та що саме конкретно слід робити, щоб Україна поскорше вибралася з руїни, щоб кожен її громадянин і на рівні власного добробуту відчув реальні прикмети її економічного й духовного одужання.
Хтось – і це досить поширено – скаже: "Та що там від мене залежить? Я маленька людина". Але помиляєтеся: з крапель індивідуальних бажань та воль і складається, зрештою, народна сила, складається воля народу, воля України. Але – України як незалежної, як самостійної держави. Інші шляхи пошуків її облаштування, чи то в якомусь Союзі, чи в іншій формі її прямої підпорядкованості кому б там не було – Росії абощо, можуть призвести хіба що до ще більшого лиха, не виключаючи й громадянської війни. Не хочемо ж цього ми, правда? То ж рахуймося з волею мільйонів, котрі на цей раз скорше умруть, але не віддадуть волі України. Тобто – наводьмо лад у тій державі, яку вибороли, за яку так дружно проголосували у 1991-му році. Клясти ж її, оплакувати СРСР – позиція, м’яко кажучи, не конструктивна.
Одначе є і третя причина моєї незгоди з п. Сухенком з Полтавщини: насправді гнівні та незгідливі листи, які надходять на мою адресу, буквально розчиняються у масиві теплих, солідарних зі мною. Хай і не надто скромно цитувати останні, а все ж деякі рядки я наведу, і то виключно з тієї причини, що вони також сприяють уточненню дійсного стану настроїв та бажань нашого суспільства.
З м. Києва й області. Г. Гаврилко: "Низький вам уклін за вашу добру справу – пробудити отих одурманених українців, навернути їх до свого рідного, українського". Н. Степаненко: "Ваші розмови дуже важливі, вони допомагають усвідомити, хто насправді скористався з того, що Україна стала незалежною ( у всякому разі не ті, котрі виборювали незалежність), та що ми, українці, не мусимо мовчати, а навпаки – маємо втручатися в усі справи, бо ж це – наше українське життя, наша держава, отже, наші справи". З. Злотогурський: "Я вдячний вам, що своїми бесідами не даєте згаснути вогню українства, що збагачуєте наші душі почуттям великої любові до української мови". О. Щириця: "Не виходьте з поля битви. Хай буде ваша програма нескінченна, вона велика нам порадниця у виховній роботі". А. Лев: "Я вас люблю, уважаемый профессор. Испытываешь эстетическое и нравственное наслаждение от ваших радиолекций –эссе, как будто Монтеня читаешь. Вспоминаю рассказ современника о рядовом Т. Шевченко: когда Тарас Григорьевич раскрывал рот, то присутствовавшие офицеры замолкали, слушая его. Так и мне хочется помолчать и послушать вас, все глубже пробуждая в себе украинца". О. Українець: "Слухаю вас, немов душу відводжу з однодумцем". О. Попов: "Кожне ваше слово науково точне". О. Бойко: "Повністю підтримую вашу принципову позицію стосовно того, що націю нашу треба не те що відроджувати, а реанімувати після того, як вона побила рекорд серед інших націй за стажем колоніальної залежності". Т. Задорожна: "Я вашу передачу по радіо слухала б кожен Божий день, захоплюючись, як ви все дуже добре знаєте про наше багатостраждальне життя". Ю. Галабурда, Д. Возняк, В. Павлишин, Г. Демиденко та ін. – науковці Інституту геохімії НАНУ: " Ваші передачі волають до кожного свідомого українця: подальше мовчання стає вже злочином, і ми вдячні за ваші тривожні бесіди, пройняті болем за нашу мову, державність. Вони вселяють у нас віру". Л. Малашенко: " Вимоглива любов до нашого народу дає вам право обстоювати позицію, з якої Т. Шевченко не вагався звертати до нього найдошкульніші, але ж які оздоровлюючі слова!". П. Хомич: "Вагу передачі для того, щоб українці підвелися з колін, важко переоцінити. Спасибі, що ви у нас є, що будите ще сонних, що вселяєте віру в тих, котрі вже прокинулися". Л. Гудименко: "Цінність ваших бесід у тому, що ви не оплакуєте наше безголов’я, а підносите бойовий дух тих, хто зневірюється у здійсненні України". П.Задорожний, м.. Бориспіль: "Безкінечно вдячний за позицію, яку відстоюєте, і знайте, що свідомі українці, та й не тільки українці, з вами, і нас є більшість, і, отже, Україна є і буде завжди". Є. Редич, м. Ірпінь:" "Захоплююсь вашим патріотизмом. Ви, як ін’єкції, вводите в нашу свідомість те, що вибивали з наших голів століттями". М. Лисенко, м. Броварі: "Наш дорогий народний професоре! І я з родиною, і багато інших броварчан вже давно пильно слідкуємо за вашою патріотичною діяльністю, і нема слів, щоб віддячити вам за ваше святе, правдиве, полум’яне, переконливе слово". А. Закревський, с. Григорівка Обухівського району: "Розвінчуйте і надалі мовне мамлюцтво, зокрема й серед спортсменів та тих, хто представляє Україну за кордоном". М. Шиятий, с. Літки на Броварщині: "Я захоплююся вашою громадянською позицією".
З м. Вінниці та області. І. Попун: "Якби ці бесіди вийшли книжкою, вона могла б стати настільною для українців, за якою вчилися б любити свою батьківщину наші діти, внуки, правнуки і пра – пра…". Л..П. ("просто Леся"): "Передача найулюбленіша, бо справедлива". " Д. Осадча, м. Хмільник: "Я вбираю у себе кожне ваше слово, як вбирає дощ пересушена земля. Дуже прошу: звертайтеся до людей з кожною своєю розмовою по кілька разів, аби почули й ті, котрі усе ще вірять Симоненкам та Вітренкам". В. Макар, м. Гайсин: " "Ви рятуєте заблуклих людей, ви чудово викриваєте тих, чиє тіло в Україні, а душа і помисли в Росії". П. Шалінський, м. Могилів – Подільський: " Пане професоре, мій друже – брате, ваша авторська програма – це світлий промінь у душі українців, це – велике подвижництво. Жити і розвиватися нашій рідній Україні з такими її синами, як ви". Ю. Броваровський, смт. Сутиски Тиврівського району: " Вслухаюся у кожне слово, сказане вами. Будьте і надалі таким правдивим і сміливим". Р. Сидорчук, м. Тульчин: "Нехай молоко на плиті кипить і збігає – я не пропускаю жодного вашого слова".
З Волинської області. В. Сікан, м. Нововолинськ: "Ваші бесіди вважаю проявом Божої мудрості, бо ви пробуджуєте свідомість людей". Г. Демчук, м. Нововолинськ: "Просимо друкувати ваші виступи у пресі. Вони безцінні".
З Дніпропетровська й області. К. Кравець: "Я в захваті, що є в Україні такі люди, як ви. Ще не вмерла Україна!". О. Завгородній: "Ви порушуєте болючі проблеми, як-от української національної свідомості. Це вкрай своєчасно і важливо". С. Погуца, м. Жовті Води: ""Ваші передачі вкрай потрібні нашому зросійщеному краю, з тих іскорок, які ви розсіваєте, мусить розгорітись очисне полум’я".
З м. Донецька й області. Д. Федчишин, с. Красне Артемівського району: " Щодня чекаю – не дочекаюсь вашого виступу. Для мене, який живе серед зросійщених, це як крапля живої води, надто на тлі аполітичного, зневіреного оточення". Л. Різниченко, м. Красногорівка: ""Ви зі своєю передачею стали для мене рятівним промінцем у темряві тутешнього зросійщення, стали островом надії, що допомагає не заблукати й не потонути". І. Спас, м. Маріуполь: "Треба більше таких передач, як ваша". Є. Алєксєєва, м. Іловайськ: "Я росіянка, але мені дуже подобаються ваші виступи". В. Талалай, м. Артемівськ: "Обов’язково видайте свої бесіди окремою книжкою. Вони безцінні". Д. Федчишин, с. Красне: "У той час, як з багатьох радіопрограм лунає розпач, сіється песимізм, ваші розмови – то всеодно як краплини живої води, і особливо для тих, котрі живуть у зросійщеному морі". Г. Данильченко, м. Сіверськодонецьк: " Ваші передачі слухаю завжди, і нехай Господь благословить вас за ці корисні бесіди".
З м. Житомира й області. Я. Гошовський, м. Коростень: "Живу вашими радіобесідами. Від передачі до передачі". Я. Продацький, м. Овруч: "Багатьом громадянам мого краю ваша передача розкриває очі". П. Щербина, десятикласник з с. Сушки Коростенського району: "Слухаю ваші розмови з Україною і молю Бога за нашу молодь, тобто за моїх ровесників: "Камо грядеши?".
З Запоріжжя й області.
