Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Маланюк точно здіагнозував, що малоросійство – то хвороба, спричинена кількома століттями чорної ночі бездержавності. Буде власна державність – пощезне й малоросійство, – так йому уявлялося, і він навіть сформулював так: " Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України".
"Першою встане". Та чи встала? Чи не продовжує заганятися у глибини ця хвороба вже й у нинішніх умовах, коли українську державність відновлено?
Але раз хвороба прогресує, то хіба не резонно ще й так ставити запитання: а чи така це держава і чи в нормальний спосіб вона і народилася, і формується, як те уявлялося і Євгенові Маланюкові, й тисячам та тисячам інших українських патріотів? "Встане першою проблема малоросійства перед державними мужами вже Державної України"… Але якщо вона не встала перед ними, то хто вони, наші високі державні мужі? Українці, свідомі представники нації, чи, даруйте, ті ж таки – хто? – малороси?.. Один з них, у ранзі головного нардепа – спікера Верховної Ради, їздив нещодавно на чолі делегації до Москви, де розчулив навіть Жириновського (правда, той потім влаштував істерику) своїми запевненнями про входження України не тільки до Міжпарламентської Асамблеї СНД, а й до єдиного з Росією економічного, оборонного, грошового, інформаційного і т. п. простору. Малорос-євроазієць чи азієць – перефразую назву відомого оповідання В. Винниченка…
Сумно, панове, це констатувати, але така реальність: українству з повнотою усіх належних йому прав, в тому числі й з мовою, культурою, доводиться украй сутужно й за обставин проголошеної державної незалежності. Воно, українство, ще не володар ситуації, воно не дихає вільно та глибоко національним повітрям, а все ще продовжує, часом вельми судомно, уривати те повітря (скажімо, десь там, на Донбасі чи в Одесі, домоглося відкриття української школи або проведення якогось українського фестивалю) (хоча чому, чому належить домагатися, якби то була своя держава?), воно, українство, в багатьох регіонах країни все ще перебуває у стані оборони, в атмосфері збиткувань та висміювань, нахрапистого шовіністичного демаршу. За обставин відсутності тривких державних важелів та за обставин, коли разом з усіма іншими національними цінностями нашу мову та культуру кинуто в дикий, нерегульований ринок, втрачається український інформаційний простір (Президент же їде привітати "українську щоденну газету" під назвою "Сегодня", умови реєстрації якої передбачали, до речі, що буде виходити і її україномовний варіант, так саме як двомовними реєструвались і "Бульвар", і "ТВ – парк", і "Футбол", і журнали "Натали" та "Лиза" – отже, обдурено, кинуто пилюки в очі?), пришвидшено формується клан "новых украинцев" – "всечеловеков" (здебільшого, щоправда, не українців за походженням), що мають печерну ненависть до українства, тисячі й тисячі державних чиновників лише посміюються з державного статусу української мови. Власне, цій чиновницькій раті Україна є чужою, не потрібною. Те, що її влаштовує, – саме Малоросія. З Малоросії розчулюються – Україну ненавидять…
Відтак питання: чим бути Україні – Україною чи Малоросією? – порівняно з часом Миколи Хвильового сьогодні ще більше загострилося. І то я точно знаю, що вирішення його навпрямки залежить від перспектив української мови – бути їй панівною на етнічних українських теренах чи лише малоросійською домішкою у шквалах тотального зросійщення? Маємо всі, друзі-патріоти, усвідомлювати, що насправді мовне питання аніяк не належить до сфери "надбудовних". У нинішній українській ситуації воно перебуває на самісінькій авансцені історичного дійства, де розігрується головне: бути справжній незалежній Україні чи не бути?
О, якби ми, українці, усі так це розуміли, як розуміють ті, хто й у думці не припускає для нас якогось іншого статусу, аніж статусу Малоросії! Хто бо супроти України як Малоросії? Хіба що найзапекліші російські наці. Більшість же, як-от і демократ О. Солженіцин, який час від часу на сторінках чи то "Труда", чи інших видань виливає чергову дозу своєї зненависті до України як окремої держави, малоросійський наш статус цілковито підтримує, так саме як достеменно точно знає, що найпридатнішою і найефективнішою зброєю для закріплення нас як Малоросії є російська мова. Її подальша експансія та закріплення в Україні належить і до стратегії, й до тактики шовіністичних сил, в тому числі КПУ, які, одначе – не турбуймося – і гопака готові нам залишити, і шаровари й вишиванки для аборигенних оглядів самодіяльності чи для піднесення хліба-солі якому-небудь гостеві також дозволять. Подібна милість цілком задовольняє малороса, а що ж до ближчих чи більш віддалених наслідків здійснюваного тотального зросійщування українських територій, то над цим він, малорос, воліє просто не задумуватися. Наслідки ж хіба що такі: роззяплена горлянка, що ставитиме на місце тих малоросів, котрі – не виключено – раптом спохватяться та несміливо запротестують ("якби ж то знаття!") такими, приміром, словами: "Какая это Украина – здесь по-украински не говорят! Значит, это земля русская!"
Оповістить горлянка (вже й сьогодні оповіщає), що і Донбас "русская" земля, і Крим – "русская", і "русские города" Харків та Одеса. І логіка в цих запевненнях та домаганнях, власне, одна: не можемо взяти Україну воднораз, то, змалоросійщивши її, берімо частинами. І то не біда, що галичани поки що (поки що!) втішаються національною волею, – в імперії, яку відродимо, ми навіть автономію їм пообіцяємо; нині ж, у спосіб зросійщення, впоратися б з основною українською територією – Донбасом, Слобожанщиною, колишньою Новоросією, Дніпропетровсько –Запорізьким регіоном…
Є в Україні сили, які всіх нас разом взятих, браття-українці, без жодних винятків і розглядають як "русских". Ось виданий у 1998 році "Донецким обществом книголюбов" (бачите, якої лектури вони прагнуть, ці книголюби!) написаний майже 80 років тому україноненависницький пасквіль російського монархіста А. Волконського "Историческая правда и украинофильская пропаганда", у передмові до якого "староста Конгресса Русских организаций Украины" А. Базелюк силкується довести, що українців як таких нема, і мова у них хіба що вигадана на польський лад, і що насправді теза про те, що росіяни й українці – окремі народи, то тільки "базовый миф" для живлення українського сепаратизму. Тобто всі ми, українці, – не українці, а саме русские, русские, русские, як це, аж захлинаючись у піні ненависництва, доводять нам неоімперіалісти, запеклі вороги України, що безкарно діють на її території в наші дні.
Чи чує все це, чи замислюється над цим малорос, в т. ч. і той, чий обов’язок – пильнувати нашу державність в органах державної безпеки, як і той, хто займає інші щонайвищі пости? Мабуть що воліє і не чути, й не замислюватися. Йому аби, як той казав, хай і хвилинний спокій та ще матеріальний статок. Заради цього він і сам ревне попрацює задля Малоросії. Він же, бідолаха, калічечка, національно-дефективний… Не є, трапляється, аргументом для нього навіть застереження стосовно небезпечності єдиного оборонного простору з Росією, у нескінченних війнах чи військових операціях якої може накласти головою його власний син чи внук. "Ну що ж, – тупо відповідає обиватель-малорос, – якщо буде потрібно, хай воює"…
Спостерігаючи незжитість, ба навіть нарощування малоросійства в нашому суспільстві, до яких тільки висновків не приходять мої кореспонденти. "Ви кажете про потребу активної відсічі, – пише ветеран праці В. Мірошниченко з Миргорода. – Я ж бачу такий шовіністичний наступ, що дай, Боже, хоч якось оборонитися". Оборонятися, пане Мірошниченко, звичайно, треба, і то є великою національною бідою, що і тут, і там ми усе ще перебуваємо в цьому стані. Але ж хіба не бажаний вінець оборони – наступ? Даватимемо відсіч, наступатимемо – то й означатиме наше остаточне звільнення від комплексу малоросійства.
А поки що ситуація з малоросійством та національним відступництвом, дійсно, лишається не набагато кращою, ніж у часи українського письменника І. Нечуя-Левицького. Як не згадати тут один з його символічних образів – хмари, чорні хмари, що облягають Україну. Шматує її двоголовий російський орел, збиткується єврейство, а "сини українських перевертнів, – цитую з історичного роману "Князь Єремія Вишневецький" (перша назва – "Одступник"), – з’їзджаються до українського перевертня (…) на пораду, як запогубити і знищити свою Україну". У часи Єремії Вишневецького відступники наввипередки намагалися завести в українських Лубнях Польщу, а в новітній час – і в Лубнях, і повсюдно в Україні – Росію. А ось і найбільше придатні й по сьогодні інструменти для досягнення цього, засоби згущування хмар, що їх, ті інструменти та засоби, розвінчував прозаїк: російська школа, яка "багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я" ("Причепа"), російська церква, російська армія ("Здравствуйте, матушка!" – раптом озивається ангелоподібний Івась з "Двох московок", якого взяли до школи кантоністів; безпосереднє ж продовження цього, на перший погляд, безневинного мовного відступництва – моторошна деморалізація цього персонажа). Нинішнім обстоювачам тези, стосовно російської мови в Україні, нібито усе це "исторически сложилось", не зайве було б знати думку з цього приводу і Нечуя-Левицького: "Великоруський язик (в одному з творів – "поліцейський". – А.П.) не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір".
По українському степу, читаємо в романі "Хмари", "посипались крупами москалі, полізли степовими мишами й сараною". І ось вже став український степ "ввесь облитий людською кров’ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кістками", і "вся степова трава, всі степові квітки були неначе обмочені в кров (…), розносили попід небом пахощі, витягнуті з українських душ (…), замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повітря українського неба, української землі". Уявивши все це, завершується цей уривок, Павло Радюк "подивився собі під ноги, чи не хлюпається кров під його ногами"…
Між іншим, продовжу цю згадку про письменника, саме ось з цих мук, з цих болей і зроджувалося те, що у радянські часи потрактовувалося як націоналістична обмеженість І.
