Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Теліга, – і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії".
Відтоді до російської мови поетеса, ця вродлива, граціозна, високоінтелігентна жінка, вже не зверталася. Ні в творчості, ні в побуті. Стала вона саме Оленою Телігою – авторкою чудових українських поезій, публіцистичних статей, стала, зрештою, діяльним і безстрашним членом, та й одним з лідерів Організації Українських Націоналістів. Її, як і її ідейного побратима – великого українського поета Олега Ольжича, гітлерівці знищили за полум’ яний український патріотизм.
Наводжу цей приклад з Оленою Телігою – він бо може багатьох і вразити, і навчити, й просвітити. Це ж так ніби просто – йти за високим, за прекрасним прикладом. Це ж так нормально і природно почуватися національною індивідуальністю, а не, даруйте, членом отари, стада, якому байдуже, по якому випасові блукати – відведеному для нього Богом чи чужому…
Усім нам треба усвідомлювати, що зі своєю мовою ми виходимо на останні рубежі. Чому так вважаю? Тому, що на наших очах відбувається усихання споконвічного та традиційного джерела, яке в усі часи живило нашу мову.
Втім, поясню це докладніше. Як відомо, тужні співи (А. Метлинського та ін.) про те, що українська мова "вже конає" , прозвучали ше в 1-й половині ХІХ ст. Підставою для цих плачів було, власне, одне: те, що українська літературна мова, яка віднедавна почала спиратися на народну основу, була на той час ще не ограненою для вжитку у сферах науки, культури, політики і т. п., тобто не була мовою інтелігентських покоїв. Зате поза ними – який існував масив, майже неозорий, українського народного мовлення, природнього, стихійного! Ці народні резерви українського мовлення видавалися настільки безмежними й невичерпними, що на початку ХХ ст. І. Нечуй-Левицький втішливо констатував, що народній українській масі під силу "асимілювати, уподоблювати собі (…) своєю живою мовою" всіх тих, хто носієм цієї мови не є. А з приводу "незмінності" української національної вдачі один з персонажів його повісті "Причепа" казав навіть так: "Все це москальство лежить на їх (українцях.— А. П.) , як на волі сідло; все те – вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла".
Справді, так було, одначе в наші дні та "вовча шкура" приростає, приростає, як асимілюється на своїй землі й народна українська маса, через що ми й повинні бити найбільшу тривогу. Ситуація, що її маємо нині, принципово змінилася. Завдяки праці багатьох поколінь українських інтелектуалів маємо найрозвиненішу та найдосконалішу мову, що є придатною і для виразу філософської чи економічної думки, і для трактатів з фізики чи математики, біохімії чи космонавтики, власне, для будь-яких сфер інтелектуальної діяльності. Та водночас як не бачити! – жива, побутова основа українського мовлення, яка раніше дорівнювала океанові, перетворилася сьогодні хіба що в озера, хай і досить об’ ємні, як-от в Галичині, а на значних теренах Сходу та Півдня України – лише в струмки та потічки. Так, це – правда, яку унаочнює вже те, що українське село продовжує знелюднюватися, а винародовлюючий, денаціоналізуючий, зросійщуючий млин у наших містах (подекуди і в селах) усе ще працює на повну потужність. В результаті різко звужується природний ареал побутування української мови, побільшується дистанція межи ним і мовою наукової, художньої еліти, у той час, як український міський сленг (взявши назагал Україну) перебуває ще на початковій стадії свого формування та утвердження. І в тому, що живомовні джерела нашого найбільшого скарбу нині вельми й вельми ушкоджені, є величезна небезпека. Нема бо потреби доводити: якщо мова, навіть найбагатша, найдосконаліша, виходить з ужитку як засіб щоденного, живого спілкування найширших суспільних мас, вона тим самим агонізує, приречена на повільне вмирання. Сформувати, утвердити досконалу мову освіти, літератури, культури, науки, я думаю, було значно легше, аніж ось тепер зупинити процес винародовлення українського люду, що прогресує, на жаль, вже й в умовах незалежності. Складність бо завдання полягає в необхідності зміни мовно-психологічних установок вже величезної і величезної маси людей, що належать до різних соціальних груп та відзначаються різним рівнем освіченості й культури. Ситуація з винародовленням, зроблю ще й такий висновок, зайшла вже так далеко, що впоратися з цим завданням під силу лише державі, одначе – підкреслю – за активною участю кожного, кому це не байдуже. Інша річ, чи бере держава на себе, чи готова взяти цю місію, як інша річ і те, чи підставляє плечі під невідкладну роботу й кожен український патріот.
Я особливо акцентую на цьому "кожен". Нарікаючи на низький рівень політичної і національної свідомості нашого народу, мусимо розуміти, що причиною цього упродовж дуже тривалого історичного періоду було і все ще залишається те, що у своїй масі українці вимушені були дбати не стільки про свої духовні потреби, скільки про саме фізичне виживання, забезпечення найелементарніших вимог тіла – саме про оте "за що купити продукти?", "у що вдягтися?". Це, власне, той стан, за якого для багатьох не залишалося і не залишається навіть часу думати про вищі духовні потреби.
Так, це – гірка реальність, але, роз’яснюючи її людям, ми вже тим самим і пробуджуватимемо в них розуміння важливості національно-духовних запитів. Це конче мусимо робити, не чекаючи поліпшення економічної ситуації. Остання, віримо, поліпшиться, та де гарантія, що, відсуваючи вбік питання духовного порядку, ми, українці, прокинемося вже невдовзі фатально, непоправно окраденими (Т. Шевченко: "І в огні її окраденою збудять")? І найперше – стосовно самої своєї мови, яка, як відомо, є найважливішою засадою існування будь-якого національного організму. Повносило, без перешкод розвивається національна мова – здоровим є і національний організм у цілому. Тліє, гибіє, відтиснюється мова нації – руйнується, занепадає, вмирає і цілий національний організм. Така тут діалектика, що натомість нашого одвічного "якось буде!" (у даному разі – з мовою) мусить вселяти у нас розуміння того, що вже "якось є", причому є погано, оскільки на величезному, навіть переважаючому масиві нашої території українці окрадені стосовно мови вже й сьогодні. І тим тривожніша ця ситуація, що нерішучі заходи держави, яка пасує перед тими, хто галасує, що "мовно-культурну політику треба по змозі вилучити зі сфери діяльності держави взагалі" (процитовано слова голови конституційно-демократичної партії України В. Золотарьова – газ. "День", 9.ІХ. 1997 р.), як і національно-відроджувальні порухи свідомої громадськості, стосовно міри енергійності й результативності значно й значно поступаються шквалові новітнього зросійшення, що накотився вже й за обставин Незалежності на нашу Україну. Виявити свій внутрішній протест з приводу такого стану справ у практичних діях, в особистому прикладі – то, повторюю, невідкладний обов’ язок кожного, кому це болить.
14. То Україна чи малоросійська провінція?
А поки ж що як часто вражаєшся у нашому житті з фактів, для позначення яких Микола Хвильовий, зумисне вдаючись до старослов’янізму, вживав свого часу слова: факти "вопіющого неуцтва" та "вопіющого безкультур’я". Нагадаю, що у 20-х роках цей письменник чітко сформулював дилему, вибрати зі складників якої належало тоді та належить ще й сьогодні Україні, – "Україна чи Малоросія?" (або, як уточнював це Д. Донцов, – "нація чи провінція?").
Україна – отже, повновартісна, повносила, європейськи зорієнтована держава, свідома своєї місії і свого місця у сучасному світі, з національно свідомим, самошанобливим, вольовим та гордим, працьовитим та несхитним у своєму прагненні мати власну нормальну державу людом, для якого такі речі, як повага до власної історії, культивування рідної мови є не дискусійними, а самозрозумілими, самоочевидними, аксіоматичними. Україна як спосіб хай і запізнілого порівняно з іншими народами, одначе безобмовно самостійного державного утвердження на взір найвідоміших країн світу.
На противагу ж Україні, Малоросія – то антитеза Україні, дещо цілковито їй супротивне, те, прикмети чого увиразнюються, як тільки додамо до отого, чим щойно означено Україну, заперечну частку "не". Тобто – неповновартісна, не європейськи, а однобічно московськи зорієнтована, несвідома своєї місії у сучасному світі, нешаноблива до власної історії, культури, мови і т. д. Був період в історії Малоросії, коли її фарисейськи повеличували державою ("Живи, Україно, радянська державо!" – співалося у гімні УРСР), одначе її підлегла метрополії, придаткова, саме малоросійська суть від цього аніскільки не змінювалася.
Зрештою, й населяють Малоросію у великій кількості не українці, а саме малороси. А що таке малорос? За визначенням Є. Маланюка, що його я вже згадував, малорос – це українець з деформованою національною психікою. Дослівно: це – "тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а – в наслідках, часом – і расово". Як зазначав Є. Маланюк, на нашій Батьківщині – "головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо паталогічного характеру", характеру хронічної хвороби, що її належить зживати довгі й довгі десятиріччя.
Ще процитую з Є. Маланюка: малоросійство – це "затьмарення, ослаблення і – з часом – заник історичної пам’яті", це – "параліч політичної волі і думки", це – "національне пораженство", тобто невіра у можливість української державності, це – "неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне", це також явище, яке тримається на систематичному, старанному "впорскуванні" українцям комплексу меншовартісності, на взір (це я цитую Маланюка, а ви, шановні друзі, хіба не чуєте цього й сьогодні?) – "ніколи не мали держави", "темне селянство", "глупий хохол" і т. п.), як і "впорскуванні" насмішкуватого ставлення до національних вартостей. Останнє, за Є. Маланюком, виявляється, наприклад, у систематичному висміюванні, анекдотизуванні й глузуванні з національних звичаїв, обрядів, національної етики, української мови, національного стилю, навіть національного вбрання (знайдіть, прошу, японця, котрий глузував би з кімоно; у нас же зневага до шароварів і вишиванок – то незрідка ледь не ознака "європейськості")…
О, бунтівливий, проникливий поете, спроможний у кожного, хто національно ще не вкінець зістерелізувався, заронити спасенне почуття національного сорому! Як і В’ячеслав Липинський, Є.
