Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Довженко – "безцвітними"? Безцвітними він називав нас у ставленні до самих себе, у мірі національної гідності, самоповаги, у мірі шанобливості до своєї мови, історії, загалом до власних національно-культурних здобутків.
"Ну, чому ми, українці, справді, такі? – ставить запитання М. Макаренко з Івано —Франківська. – Чому так багато хто з нас ненавидить себе в собі? Навіть чужинці це помічають, закидаючи нам навиклість до рабства, самонеповагу. Чи знайдеться у світі інша нація, яка так довго і жорстоко убивала б у собі одну з основних своїх ознак – рідну мову, і то не десь на чужині, а в своїй Богом даній країні? Немало хто – причому освічений, високопосадовий, часто й на державній службі – ще цим і хизується. І хто пояснить цей наш жахливий національний феномен? Етнографи, психологи, політики, соціологи? І як від цього вилікуватися, якщо вже й сам Всевишній дав нам сьогодні для цього шанс?"
Ну що ж, пані Маріє, – запримічені ці наші прикмети не сьогодні. Згадаймо, як наполегливо роз’ятрював рятівне почуття національного сорому Т. Шевченко, котрому у хвилини розпуки рідний народ – "німії, подлії раби" – асоціювався з "міліоном свинопасів", або те згадаймо, як жорстоко, аж до несправедливості, непедагогічності батогом шмагав його П. Куліш ("Народе без пуття, без честі, без поваги"), або й те, як з відчуття "надмірної любові" кидав йому докори І. Франко ("Народе мій, замучений, розбитий, // Мов паралітик той на роздорожжу, // Людським презирством, ніби струпом вкритий, // Твоїм будущим душу я тривожу. // Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, // Заснути я не можу").
До речі, ця характеристика – "паралітик" – з’явилася і в Лесі Українки:
Ми – паралітики з блискучими очима,
Великі тілом, силою ж малі…
Такі ось їдкі, жорстоко-вимогливі характеристики, котрі адресувалися народові, який ніяк не спромогався на здобуття національної волі, на державне випростання.
Нині – вже ніби інший, принципово інший час. Вже ж ніби стали ми на "путь спасенну", про яку мріяв І. Франко, тобто на шлях незалежності, державної усамостійненості. І вже, нарешті, не хочемо – знову І. Франко – "в сусідів бути гноєм".
Одначе, як і раніше, – комплексуємо, часом ніби аж шукаємо по-мазохістськи: чим би ще самих себе принизити? Тобто усе ще ми лишаємося – не в позитивному сенсі цього слова – іншими.
І ось запитання й запитання. Ну, звідки, справді, і сьогодні у багатьох з нас, українців, відчуття якоїсь історичної, культурної, ба й оцієї мовної неповноцінності, звідки комплекс меншовартісності, про який так багато і так голосно ми говоримо ось уже немало років – усі роки незалежності, а перед тим і в часи "перестройки", а позбутися його, остаточно вилікуватися ну ніяк, ніяк не можемо – такою хронічно задавненою виявилася ця хвороба. Підстав же, поважних причин для того меншовартісного, самопринижувального відчуття українського загалу сьогодні вже не мусить бути. І надто після того, як ми, нарешті, вирвалися з "чорної ночі бездержавності" (Є.Маланюк). Ось уже й пісня ледь не щодня звучить по радіо, де риторично-стверджувально звучать запитання: чи є в нас багата історія, чи є в нас мова – така чудова, і т. д. Слухаємо усією багатомільйоновою громадою і цю, й іншу пісню, та що вдієш? – і вона не пробивається до немалої частини зашкарублих душ, і вона не виліковує од національного сомнанбулізму та ще, даруйте, од відчуття інстинкту якоїсь – зумисне тут вживу "грубізм" – стадності. А що таке я називаю інстинктом стадності? Ну, наприклад, стосовно мови. Мовляв, я перейшов би на українську, але ж ось і той, і той не говорить, і в транспорті її рідко чути, і в магазині… – то чого я буду виділятися?
З подібного приводу Є. Постульга з м. Прилуки радить частіше згадувати притчу про те, як один вчитель роз’ яснював учневі переваги рідної мови. Він запитував: "Бачиш – он сидить горобець на дереві? – Бачу. – Горобець – пташка? – Пташка. – А он ту ворону бачиш? – Бачу. – А ворона – пташка? – Пташка. – А солов’ я, що у саду співає, чуєш? – Чую. – Він пташка? – Пташка. – То чому ж соловей не каркає, ворона не цвірінькає, а горобець не тьохкає, а кожен озивається по-своєму, хоча всі вони птахи? – А папуга?! – радісно вигукнув учень, показавши на клітку з папугою, що стояла поряд з вчителем. – На те він і попка-дурень, – відповів вчитель".
Повчальний цей діалог, однак я на запитання "чого виділятися?" відповів би з власного, щоденно потверджуваного досвіду: те, якою мовою з нами розмовляють, залежить щонайперше, а часто й виключно од самих нас. З цього приводу я часто навіть так кажу своїм студентам: "Зі мною весь Київ говорить по-українськи, бо лише по-українськи повсюди говорю я". Отож переступіть, друзі, отой дурний поріг, психологічний чи що, якщо ви його відчуваєте, відкрийтеся у своєму мовленні рідному слову, і говоріть – говоріть самошанобливо, гордо, впевнено, красиво говоріть – і неодмінно переконаєтеся у слушності того, про що я кажу. І запевняю вас – довкола вас також зазвучить рідна мова. Коли бездоганна, коли суржикова, а все ж – рідна, своя. І аура її довкола вас все ширшатиме й ширшатиме. А чому? Бо так хотітимете ви, бо ваше хотіння передаватиметься іншим, тим, котрі вас оточують, тим, з ким ви працюєте або вчитеся, аж, зрештою, передаватиметься і на цілу державу, яка, на жаль, від управління мовною політикою сьогодні украй нерозумно, а часом і злочинно самоусувається. Бо ж то ви вже почнете керувати власною волею, підкоряти нею інших.
"Візьміть ви росіянина, – привертає увагу М. Дворський з Києва. – Всюди він не забуває, що він представник свого народу. Тож де б не був, всюди говорить своєю мовою, спонукуючи, щоб інші до нього підлаштовувалися. Я спостеріг, що навіть росіянки, що повиходили заміж за наших хлопців, тих, наприклад, котрі відбували армію в Росії, переїзджаючи на проживання в українські села, все життя стійко говорять по-російськи. І то за обставин повного оточення нашими людьми. А ми? Ми все підлаштовуємося…"
Правда ваша, п. Дворський, і я би додав до цього, що дуже багато нас, українців, перебуває у полоні наскрізь фальшивого уявлення про культуру мовного спілкування. Проаналізуймо: це у розмові з ким ми раз-по-раз переходимо на російську мову? З росіянином з Новгорода чи Рязані, котрий, може, ніколи й не чув української мови? Та ні, з тим, як правило, хто все життя і жив, і живе в Україні, а звертається ж до вас по-російськи або з принципу, або за інерцією, або з причини слабкого володіння українською. І ось ви теж відповідаєте по-російськи, підлаштовуєтесь… Боже мій, яке жалюгідне видовисько виходить, варте того, щоб нас брали на глузи: українець з українцем спілкуються не своєю мовою!..
Або ось ви поспішаєте демонструвати знання російської мови росіянинові, який живе в Україні і нашу мову чудово, прекрасно розуміє. Це що – культурність? Чемність? Вихованість? Та боронь, Боже! Найперше це – мовне запобігання у тих випадках, де запобігати нема чого, зайве підкреслення своєї національної неповновартісності. Нормальною є хіба що одна ситуація, за якої доречно переходити на ту ж російську: у разі, коли ви запримічуєте, що української ваш співрозмовник не розуміє. Одначе чи багато сьогодні таких випадків? Після розпаду СРСР вони вже майже поодинокі. Відтак і переходити на російську мову тому, хто глибоко шанує свою, потреби сьогодні майже нема. Час вже усвідомлювати, що спілкуватися повсюдно своєю мовою – то найважливіша прикмета і національної, і просто людської гідності кожного українця, витримуючи яку він, до речі, в очах того ж тутешнього росіянина лише побільшає. Може, дещо й дратуючись, він, росіянин, конче впевниться: ні, ви – не "дурной хохол" ( а мовне запобігання це і є одна з ознак "дурного хохла"), ви – самошанобливий українець, котрий має свою країну, свою мову, котрий, знаючи й російську, послуговується у всіх випадках, коли його розуміють, тільки рідною. Я переконаний, друзі, що це і є правдива культура мовної культури (даруйте тавтологію), як і культура національної честі. Всі інші варіанти – лише зі сфери меншовартісності.
Тим, що сказано, я відповідаю, зокрема, на листа випускників Київського спортивного ліцею, що його підписали В. Бородін, В. Маєвський, Р. Олійник, О. Волкова, О. Рудич, Ю. Мороз, Ю. Захаров, М. Карнаухов, О. Новікова та О. Оношко. Нарікаючи на стан викладання української мови та літератури в цьому закладі, вони пишуть: "Ми сьогодення і майбутнє українського спорту. Серед нас є чемпіони України і Європи. Ми представляємо український спорт. Але чи справді наш спорт український?"
Ох, яке болюче питання порушуєте ви, друзі! Справді, наш спорт – то одна з найзросійщеніших сфер. І що можу сказати з приводу вашого зізнання: "Ми хочемо бути самими собою, але, як ви зауважили, в нас посіяна бацила роздвоєності. Заговорити українською мовою не наважуємося, хоча для більшості вона рідна. Покалічені наші душечки, покалічені…".
Скажу хіба що, що, усвідомлюючи все це, ви вже перебуваєте на шляху до зцілення. Ще трішки вольового зусилля, ще трішки рішучості. Мені вельми імпонує приклад з нашою славетною поетесою, замученою гітлерівцями у 1942-му році, Оленою Телігою. Народилася вона – нагадаю – хоч в українській, але зросійщеній сім’ ї у Петербурзі, там зростала, була близька до літературного оточення з такими знаними діячами російської літератури, як З. Гіппіус та Д. Мережковський та ін. З. Гіппіус була навіть її хрещеною матір’ ю. Одне слово, хоч майбутня поетеса мову свою знала, але була вона цілковито російськомовною. На початку 20-х років прибула вона до Праги. Отже, вечірки російськомовної еміграційної молоді, російськомовні знайомі…
І враз, ледь не раптом – щонайкрутіший злам, найрізкіший поворот. Стався ж він тоді, коли на одному з балів, влаштованому російськими монархістами, якийсь тип почав глузувати з української мови. Він зумисне шаржував якісь слова для ілюстрації, що це – "собачій язик", інші реготали. Ну, хто міг чогось подібного чекати від російськомовної Олени, тоді ще не Теліги (за чоловіком), а, за батьковим прізвищем, Шовгеневої! А сталося ось що. Олена побагровіла, миттю встала, вдарила кулаком по столу, вигукнула: "Ви, хами! Та "собача" мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
"Я круто повернулася, – розповідала Уласу Самчуку сама О.
