Чорне озеро - Гжицький Володимир

Люди певними, наперед розрахованими кроками підійшли до лікаревого коня і схопили вуздечку.

Кінь зразу шарпнувся, але, почувши людський голос, став.

— Куди їдеш? — спитав один по-алтайському.

Доктор Темір з удаваним спокоєм дивився на дивних незнайомців, хоч відчував, що зустріч не провіщає добра.

— Хто ви і чого закриваєте обличчя? — спитав він замість відповіді на їх запитання.

— Скажи нам, куди ти їдеш? — повторив той голос.

— їду до хворого. Ви, може, не знаєте, що я лікар? Як доктор не старався володіти собою, голос його

дрижав.

— Не турбуйся, знаємо добре і не один день шукаємо тебе.

Досі говорив один, а другий увесь час мовчав. Доктор Темір пізнав у тому другому Тріша.

— Я вам був потрібний?

— Так, і дуже.

— Ви могли зайти до мене, ви ж знаєте, де я лікую хворих?

— Ми знаємо, що ти лікуєш урусів.

Доктор зрозумів причину нападу. Переконався, що напасники не помилились щодо особи, але тепер зародилась невеличка надія викрутитись з халепи.

— Я лікую хворих,— сказав він,— не розбираючись, чи це алтаєць, чи росіянин. Ви знаєте, що я вилікував сина Трішевого, коли його покинули всі ками, бо не могли вилікувати. Він алтаєць, не росіянин!

Той, що мовчав, потупив голову і випустив з рук повід коня.

— Алтаєць не сміє лікувати урусів,— почав знову перший, але голос його звучав тепер інакше, не було вже в ньому такої злоби.

— Я сказав вам, що лікар лікує хворих, а не алтайців чи росіян.

— Так ти і далі так робитимеш?

— Так,— сказав твердо доктор, бо сказати "ні" значило показати свій страх.

— Злазь з коня! — крикнув перший і підняв коляку. Доктор не підкорився.

— Не кричіть,— сказав він спокійно.— Коли треба, я злізу і без крику.

Спокій доктора дратував напасника, але стримував від активнішої акції, тим більше, що помічник його мовчав, за весь час не брав ніякої участі в розмові і, похнюпившись, стояв віддалік.

Становище гіршало. Стояти далі було неможливо, ослаблювався запал, і напасник чув, що в ньому нема вже ні тієї люті, ні завзяття молодецького, що було раніш.

— Злазь з коня! — заверещав він ще раз, бачачи, що доктор не збирається злазити.

Доктор не рухався.

— Тягни його за ноги! — крикнув він до товариша,— або я йому голову розвалю на коні.

Він обернувся до спільника, щоб з ним хоч очима порозумітись, але не встиг опам'ятатись, як доктор оперіщив нагайкою коня і ринув уперед.

Кілок напасника, наготовлений до удару, влучив не лікаря, а коня, і той ще швидше помчав уперед.

Тепер в обох розгорілися пристрасті.

— Стій! — закричали вони разом, але доктор не мав охоти зупинятись.

Напасники кинулись до своїх коней, що були заховані в кущах, і за кілька хвилин почалася погоня.

Доктор знав, що тепер, коли вони доженуть його, йому смерть, і він безупинно шмагав коня, а той гнав & усієї сили, не розбираючи дороги. По сухому і по воді кінь летів, розбризкуючи копитами болото. Піна летіла з його морди, він увесь вкрився милом. Необережний крок загрожував йому і вершникові загибеллю, але це була гра на життя і смерть, бо за доктором на таких же змилених конях гнали напасники.

Доктор чув, що не втече. Вони наздоженуть його, як тільки виїдуть на рівне місце. Його кінь вже стомлений дорогою і не зможе втекти від їхніх ситих, незморених коней. Темір оглянувся — напасники були від нього всього на кількасот метрів. Доктор Темір не жалів коня.

5*

131

Він знав, що йому цей шалений біг так не минеться, та вибору не було.

Дорога збігала вниз. Ще кільканадцять метрів — і почнеться відкрита долина, а на ній вони вже напевне його наздоженуть. Але тут блиснула нова надія на спасіння. Люди ніколи не втрачають її навіть перед очима смерті.

, "Може, якраз хто з'явиться в долині, і вони злякаються",— подумав Темір...

І наче у відповідь на цю думку якісь постаті промайнули за кущами, що закривали долину.

— Рятуйте! — крикнув доктор.

Він підстьобнув коня і, виїхавши з-за кущів, побачив справді дві постаті, що поволі підіймались верхи нагору. Доктор пізнав їх одразу. Це були інженер і тьотя Груша.

Підбадьорений появою знайомих людей, доктор почав стримувати коня. Кінь хрипів і важко носив боками. Доктор оглянувся, але за ним уже не було нікого. Напасники, побачивши людей, звернули вбік і зникли в горах.

Доктор розповів своїм випадковим рятівникам про пригоду. Вона їх дуже вразила.

— Починається терор,— сказав Темір, усміхаючись, але в душі відчував, що він справді може бути страшний і що тепер треба бути обережнішим.

— Ви знаєте, за що вони на мене напали? — сказав він.— За те, що вилікував вашого художника.

Інженер догадувався сам. Тьотя Груша ахнула.

— Через нього ви могли накласти головою? — забідкалася вона.

— Як бачите.

— Бідний доктор!

Додому поверталися втрьох. Доктор радив швидше покинути гори, бо коли вже на нього напали, і то за тві що він тільки лікував хворого росіянина, то вже колц вони заскочать самого росіянина в горах, він не вийде

ЦІЛИМ З ЇХНІХ руК;

— Це правда,— погодився інженер.— Але покидати гори зараз мені не хочеться. Я їх, зрештою, не боюся.

Доктор Темір все ще був під враженням недавньої пригоди.

— Дивуюсь,— сказав,— звідки взялося це дике завзяття і ненависть? Цього ніколи не було. Тут, без сумніву, хтось працює, хтось підбурює, але цей хтось не з наших. Наш народ такий спокійний, лагідний і гостинний, що мені самому це не зрозуміло.

— Хтось агітує, без сумніву, — погодився інженер. Запанувала довга, важка мовчанка, переривана тільки пирханням коней.

— А знаєте, це все-таки багато значить — сказав несподівано доктор.

Інженер і тьотя Груша здивовано глянули на нього.

— Цебто? Що вас хотіли вбити? — спитав Ман-ченко.

— Не те, звичайно, а те, що вони вже не такі інертні, що починають уже якусь діяльність. Досі я їх за таких не вважав.

— Дозвольте,— сказав інженер. — Перш за все, докторе, треба вияснити характер тієї діяльності. Адже ви, думаю, розумієте, що діяльність цих людей шкідлива. І потім — хто діє? Я, наприклад, сумніваюсь, щоб батраки, які працюють по заїмках у багатіїв, у камів, чинили опір Радянській владі. Як ви думаєте?

— Звичайно, що ні,— погодився лікар.

— Отже, хто? — наполягав Манченко.— Багатії чи бідні?

— Думаю, що багатії.

— І я так думаю. Але чому тоді ви захоплюєтесь цією діяльністю? На чиєму боці ваші симпатії? На боці багатіїв, отих камів, натрусів, мабашів, чи батраків?

— Ясно, що на боці бідноти.

— Так ось, оту бідноту треба навчити чинити опір і саме тим, хто їх і досі визискує,— промовив інженер.— Так же, докторе, чи ні?

Темір не відповідав.

— Чого ж мовчите? Темір стрепенувся.

— Пробачте, задумався. Ясно, я цілком погоджуюсь з вами. Я, повторюю, просто здивований, що мій народ здатний ще на якусь акцію.

— Чого ж ви дивуєтесь? Була ж у вас банда Семенека? І немало крові коштувала вашому народові.

— Це правда.

— Отож-то. Ви не впізнали нікого з тих напасників? — спитав інженер.

— Вони були в масках.

— У масках?

— Уявіть, що так. Дуже примітивних — це були просто ганчірки, однак вони закривали обличчя, як маски.

Доктор був певний, що пізнав під однією маскою Тріша, але про це не сказав. Інженер з доктором їхали попереду, а тьотя Груша ззаду. Вона не втручалась до їхньої розмови, зайнята своїми думками.

їй було прикро, що так усе склалося. їдучи сюди, вона так багато уявляла собі... Так важко було витягнути цього інженера на прогулянку разом. Сьогодні, нарешті, витягла, і на тобі, маєш, якась ідіотська пригода!

Тьотя Груша зненавиділа доктора, як тоді свою дитину, що так невчасно прокинулась. Вона дивилась на його велику чорну голову під кепкою, на його загорілу шию — і їй хотілось зробити йому боляче, хотілось шмагонути батогом по цій шиї. З доктора перевела очі на інженера. Він весело розмовляв з Теміром, час від часу всміхався під чорними вусиками і показував свої білі зуби. Його соковиті губи червоніли на тлі білих зубів, як вишні на білій тарілці.

"Як він цілує?" — думала тьотя Груша. Вона уявляла собі, і від самої цієї думки у неї крутилась голова. Сьогодні вона, безперечно, спробувала б, якби не цей рябий чорт.

"Принесла ж його лиха година!"

Тьотя Груша шмагонула спересердя коня і порівнялась з вершниками.

— Чого ви дрімаєте? — спитала вона.— Мені вже спати хочеться від вашої їзди. Швидше ж бо! — Вона ще раз оперіщила коня і вирвалась вперед, а за нею почвалали її супутники.

В їдальні Чека живо дебатувались новини останніх днів. Як на Чемал, їх було багато. Дивна хвороба художника, щоправда, романтична, пригода інженера і загибель його інструментів, напад на лікаря — все це спричинялось не тільки до балачок, але й примушувало до певних висновків. Ніхто не хотів їздити на прогулянки, хіба тільки дуже відважні, та й то недалеко від села, і тепер провідники даремно вистоювали з кіньми коло їдальні, ніхто не хотів користатися з їхніх послуг.

Провідники ремствували. Заворушення в горах позбавляло їх єдиного заробітку, що вони мали— за короткий сезон. Більше ж на Алтаї влітку не було де заробити, а від дачників завжди приходила готова копійка. Вони умовляли своїх клієнтів, що небезпеки немає, що це непорозуміння, але даремне. Тепер було не до поїздок. Люди радились, як би швидше виїхати з цього гнізда "диких азіатських бандитів", що чатують на життя "культурних європейців".

Агафія Терентіївна втекла з Чемала зі своєю дорослою дочкою, до речі, одягнутою "під піонерочку" — з червоною краваточкою, перша, як тільки почула про пригоду з художником. За нею спішно виїхав, довідавшись про" подію з інженером, Максим Харламович За-нозов, бухгалтер відділу впорядкування при Бійському комунгоспі, людина нервова і хвороблива. Виїхала й Олімпія Дементіївна, моложава шестипудова вдова, зомлівши перед цим тричі на руки високого худого вчителя семирічки Птичкіна, коли довідалась про напад на лікаря. Решта дачників, які ще залишались, раді були б покинути Чемал кожної хвилини, коли ж декому жаль було грошей, заплачених Тоні наперед за харчі.

Не допомагала й агітація Тоні і тьоті Груші, яка умовляла всіх не роз'їжджатись, доводячи, що це не масовий терор,— ці слова дуже їй сподобались,— що він скерований тільки проти певних осіб, а решти не стосується ні в якому разі.

Це не впливало. То були слабкі аргументи, кожний відвідувач їдальні вважав саме себе за "певну" особу, а тим самим і розбивав дощенту тьотині докази.

— Ось хто герої! — сказала тьотя Груша.— Інженер, художник! Незважаючи на те, що на них безпосередньо був вчинений замах, їдуть на Кара-Кол.