Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він більше не знав слів, не знав, чого ще треба. А кам своє говорив. Незрозумілою мовою для тих, що його оточували, але зрозумілою для Ульгеня, Зрозумілою для духів. Він говорив до них мовою камів. Час від часу, як цього вимагав обряд, кропив коня аракою.

Нарешті камлання скінчилось. Кам відійшов убік і сів стомлений на пеньок. Цього давно вже чекали. Люди, як зграя голодних вовків, кинулись на коня. В одну мить чотири чоловіки прив'язали коневі до чотирьох ніг над копитами по мотузці і почали тягнути в усі боки. Кінь оглянувся, дико шарпнувся, ринув уперед, та було вже запізно. З-під ніг утікала земля. Ноги розходились у всі боки, в них хрустіли сустави. Кінь застогнав і впав на живіт. В очах його ясно малювалась розпука, дикий, тваринний, передсмертний жах. Але цього не бачили люди. Тріш підбіг до коня, грубо зав'язав йому морду мотузкою, впхав між мотузку і морду палку і почав скручувати ніздрі. Кінь засопів, хлипнув ще раз чистого гірського повітря, і раптом цього повітря не стало. Він крутнув головою, кинув диким оком на свого ката, але воно було вже мертве, уже не побачило його.

Блиснули ножі й вмить зняли з коня шкуру. І ось під жертовником, де недавно стояв молоденький білий коник, лежала купа огидного м'ясива. Конячою кров'ю начинили немиті кишки, а м'ясо порізали і поскладали в казани. Через кільканадцять хвилин гойдалась на кінці журавля шкура, біліла до раннього сонця, а мертві зуби конячі стискали березову галузку.

Бог був задоволений. Тепер людям треба було думати про себе. Алтайці цього не забули. Вони з'їли недоварене м'ясо, з'їли без солі і хліба, поїли кишки, а обгризені кості спалили на жертовнику.

Це була перша жертва, принесена богові за спасіння краю. Приніс її Мабаді, щоб дати приклад іншим. Тепер пішло по цілій околиці. Ками не встигали її приносити. Не допомагали ніякі заборони уряду. Хіба ці заборони могли проникнути у глиб диких гір? І покрились вони шибеницями, а на них висіли білі й чорні кінські шкури. Молили богів Добра і Зла. Мобілізували всіх духів до страшної боротьби з загрозою, що сунула на край.

Художник швидко поправлявся. Пухлина зійшла з тіла. Боліла ще тільки рана, висмалена лікарем. Бувши перед кількома днями у художника, доктор Темір сказав, що небезпека минула і йому більше нічого робити. З того часу він не приходив. Грошей за лікування не взяв, кажучи, що радянські лікарі за лікування від пацієнтів грошей не беруть, це раз, а подяки він не потребує, бо лікував його з доручення Тані і з нею матиме рахунки. Художник обурювався, писав лікареві листи, але вони залишились без відповіді. Темір не читав їх, ба навіть не розпечатував.

Художник уже ходив, спираючись на палицю. У сонячні дні він пересиджував з Танею в тіні садка, ведучи з нею довгі розмови. Він розказував про Москву, про своє життя, свою роботу і слухав її розповіді про її край, народ, старовинну культуру її народу, про його обряди, звичаї.

Його дивувала любов, з якою вона розказує, її патріотизм, хоч він був не зрозумілий для нього. Переходячи на це питання, при найменшому запереченні з його боку Таня втрачала рівновагу і спокій духу. Тоді верталась її скрита буйна натура і вона накидалась на художника з усією силою свого дикого темпераменту.

Вони сиділи вдвох на лавочці під вікном. Надворі вечоріло, надходив час, коли повертався додому інженер і заходив до них. По неприємній пригоді в горах інженер став обережніший, він відмовився від помічників, їздив сам і повертався раніше. Втрата інструментів не дала закінчити роботу, що він намітив, і інженер обмежувався більше роботою в кабінеті, обробляючи зібрані вже матеріали.

Художник слухав Таню і час від часу запитував про що-небудь чи відповідав на її запитання.

Розмова, коли була серйозна, велася здебільшого на національні теми, і Таня хвилювалась.

— Мовчіть! Я вже не люблю вас.

— А хіба ви любили?

Таня усміхнулась крізь сльози. Художник взяв її руку. Вона вирвала її.

— Танечко, не можна так,— сказав він.— Ви не стримані. У всяких суперечках треба стриманості, спокою, тоді і слова ваші будуть обдуманіші, розумніші.

— Спасибі.

— Нічого дякувати, правда. Ви подивіться, як уміє говорити Смирнов, хоч я не люблю його. Він не запалюється, а поволі, флегматично цідить слово за словом^ але слова його важкі, як камінь, і коли вже ударять, то знак лишать.

— Хіба я можу рівнятись до нього?

— А чому ні? Він, правда, старший за вас, досвідченіший, але це не значить, що ви в його літах не можете бути такою.

— Не від кількості літ це залежить. Він талант, і в його літах я його розуму не матиму.

— В усіх ви бачите таланти. То захоплювались талантом Манченка, тепер без пам'яті від Смирнова.

— Не треба зараз перебільшувати, як ви це вмієте, а що інженер талановитий — це факт. Коли б він не був такий, його не відрядив би уряд на таку відповідальну роботу. Він, безперечно, оцінив його талант.

— Тут ще чималу роль грає те, що він комуніст,— сказав художник.

— Залиште! Мало там партійців! Ось ви мене вчите бути спокійною, а сам який? Ви неможливий!

— Тепер дякую вам я.

Художник боявся, що почнеться суперечка знову. Він встав, щоб підійти до вікна, але, ступивши невдало на хвору ногу, застогнав. Таня пильно подивилась на нього. Він зблід від болю.

— Вам гірше? — кинулась вона до нього, перелякана.— Сядьте! Куди ви?

— Танечко, люба! Вам жаль мене? Нерви не витримали, і Таня розплакалась. Художник ніжно тулив до грудей її голівку. Не боронила.

— Перестань, Танечко, перестань моє маленьке звірятко... Ось інженер іде,-— сказав він раптом,— їй-бо, йде, буде сміятись.

Таня вирвалась і побігла до кімнати витирати очі. Через кілька хвилин повернулась з інженером.

Інженер, усміхаючись, сів на лаву і запалив цигарку,

— Я бачив водоспад,—почав він своєю повільною, милою мовою.— Оце так краса!

— Будуйте Дніпрельстан! — сказав Ломов.

— А що ви думаєте? Тут станцію не так важко будувати і не так довго> як на Дніпрі.

— Коли ми візьмемось до роботи як слід, то й на Дніпрі робота піде.

Інженер був стомлений і перебував ще під впливом недавньої пригоди в горах. Він почав про неї розказувати.

Всі бачили, що в горах щось робиться, що організовано ведеться кампанія проти європейців. Тепер Тані ніяково було слухати про це. Вона відчувала німий докір своїх приятелів. Потупивши очі, мовчала. Але інженер зрозумів її настрій і порадив не брати цього так близько до серця.

— Це така зрозуміла річ,— звернувся він ласкаво до Тані.— Тут борються дві культури, дві сили: культура пролетарська і куркульсько-шаманська. Переможе перша, бо вона сила, хоч, може, доведеться принести і не одну жертву. От наш маестро уже ледве не став жертвою тієї другої сили, і головне — цілком невинно... Правда, маестро?

Ломов у першій хвилині не зрозумів іронії і сказав:

— Правда. Інженер усміхнувся.

— Усе це мине,— сказав він, — як минула його хвороба, і залишаться такі невеличкі сліди, як у майбутньому на його нозі. Але тут треба багато лікарів і радикальні мусять бути їхні ліки.

— Ви ще не зневірились у своїй роботі, інженере? — спитала Таня.

— Хіба можна? Так швидко? Ні, Танечко! Краще, звичайно, якби все йшло без перепон, бо так тільки гальмується робота, але коли без цього не можна, то що ж, доводиться боротись. От ви повинні допомагати нам.

— Як?

— Ви ж учителька. Вас люблять, слухають...

— Та не дуже люблять. З того часу, як заприязнилась з вами, змінились до мене навіть мої сусіди. Я бачу часто такі ворожі погляди, що аж моторошно стає.

— Це, може, тільки здається?

— Ні, про це є вже деякі відомості.

— Значить, і ви невинна жертва.

— Виходить.

— Тоді треба прийняти одвертай бій.

— Тобто?

— Стати по один бік барикади з нами. Ками оголосили нам війну, ми її прийняли і готуємось до бою.

— Не розумію.

— Як так? З шаманізмом треба боротись? Треба! Ми не збираємось боротись з вашою національною культурою в цілому, навпаки — ми хочемо взяти з неї все найцінніше і пересадити на радянський грунт, а нам заважають. Що ж ми, більшовики, зневіримось? Правда, що ні? Так же? Шаманізм — це зло. Ви не перечите?

— Ні, не перечу, це зло, але, може, не таке велике, як ви думаєте.

— Велике, Таню. Величезне. Це розсадник темряви. Хіба можна його терпіти у віці радіо, у віці аеропланів, у віці таких величезних винаходів?

— У нас їх поки що нема!

— Ой дитино! Ой, непоправна! їй-бо, хочеться задерти спідничку та нашльопати так, як вас колись, в дитинстві, мамуся шльопала,

Художник зареготав.

— Я вас нашльопаю,— сказала, червоніючи, Таня.— 1ч, який! Так що ви хочете з ними робити?

— Бити, Таню. Вони роблять свої бандитські вилазки.

— То ви хочете десяткувати наше маленьке плем'я, як колись його десяткували царські козаки? — злякалась Таня.

— Навіщо зараз крайності? Хіба тих контрреволюціонерів так багато? Без жертв, звичайно, не обійдеться, але їх не буде стільки, як ви думаєте. А може, нічого не буде, може, вони одумаються і кинуть зброю самі. Треба їх повчити.

Таня замислилась. Інженер пильно подивився їй в очі.

— Не пристаєте до нас? — спитав він безнадійно. Таня думала. Вона вагалась: що сказати?

— Не знаю,— відповіла вона по хвилині.

— Ви, значить, таки посередині!

— Здається.

— Я так і знав. Але годі про це. Набридло. Ви надумаєтесь ще.

Він змінив тон і сказав із робленою веселістю:

— Слухайте, слухайте! Я маю проект. Таня і художник живо зацікавились.

— Я збираюсь днями на Кара-Кол.

— Знов щось задумали?

— Не має значення, задумав що чи ні, але мені доконче треба бути на Кара-Колі. Для Олексія Петровича там надзвичайні можливості. Раджу поїхати зі мною.

Художнику сподобалась пропозиція, тільки не знав, як бути з ногою, яка ще не зовсім загоїлась.

— Годі панькатись з нею,— сказав інженер,— Таня, гадаю, не відмовить в приємності скласти нам товариство.

— І бути за провідника,— додав художник.

— Ви не повірите, що я не була на Кара-Колі,— сказала вона, ніяковіючи.

— Та що ви?

— Правда, не була!

— Так ви не знаєте навіть своєї країни? Та не то країни, своєї околиці? А ще вчителька, а ще патріотка! — засміявся інженер.

— Що ж робити? Жінці так важко одній. Товариства не було.

— А ви б з якимсь камом, на зразок Натруса,— додав він.

Усі засміялись. Таня почервоніла.

"Ай, інженер, він, як видно, теж уміє вколоти".

— Так, значить, їдемо? — наполягав інженер.

— Згода!

Манченко встав і почав прощатись.

— Підемо? — сказав він до художника.

— Не хочеться ще.

— Як знаєте.