Чорне озеро - Гжицький Володимир

А місяць підбивається все вище і вище, із висот сріблить ріку, сріблить закоптілі юрти.

Під височезною модриною, при дорозі за селом, стоїть окремо одна велика шестикутна юрта. З її шпиля виростає деревце берізки. Позаду берізки чотири високі берізки пов'язані по дві мотузками, на яких висять довгі вузенькі стрічки різноколірної матерії. Посередині найширша стрічка чимсь розмальована. Це Джа-їк — бог алтайський. Між ними п'ята берізка стоїть окремо. Під нею прив'язано двоє коней: білий і чорний. Від вуздечки білого звисають дві стрічки — червона і біла. Коні дрімають, похнюпивши голови. Час від часу білий здригається і широкими червоними ніздрями ловить повітря. Він голодний, але ніхто вже його не нагодує.

По долині, як духи, проходять людські темні силуети. Вони швидко перетинають її і зникають в середині придорожньої юрти. За кожним рипом дверей із неї добуваються надвір звуки барабана. Вони вилітають крізь отвір з густим димом і зникають у темних просторах.

У юрті зібралось вже багато народу. Підходять ще ті, що спізнились. Мостяться де попало. Тулуб коло тулуба, голова коло голови, густо, як навалені на купу жовті гарбузи. Ті, що вже давно тут, попересиджували ноги, але розправити їх неможливо, і терплять: вони звикли і вміють довго терпіти. Праворуч од входу сидять жінки. Ліворуч — чоловіки. Навпроти, на чоловічій половині, Мабаш біля бочки з аракою, ліворуч від нього, на жіночій — Ійнечі. Господарі й гості сидять поважні, зосереджені і курять люльки. Ійнечі час від часу набиває їх тютіоном, запалює від вогнища, що горить насе-редині, і подає заднім, тим, що самі не можуть дістати до вогню руками. Господар наливає араку у дерев'яний посуд, надпиває сам і передає гостям. Ійнечі курить сама срібну люльку і пильно слухає, що викрикує кам. Той сидить серед чоловіків на ведмежій шкурі, а довкола нього вільне місце. Він нічого не бачить, не чує і в екстазі б'є калаталом у барабан. Очі йому на лобі, піт ллє струмками з обличчя. Це він піднімається в сфери небесні, щоб поговорити з духами. Розмова має бути важлива, бо кам спішить і б'є у барабан щораз швидше, щораз сильніше.

По добрій годині встає і починає крутитись у шаленому танку. Голос захриплий, сам стомлений. Одна рука трясе барабан, друга б'є калаталом по натягнутій шкурі.

Тріш сидить ліворуч від кама, курить люльку, сопе і не спускає з нього очей. Нарешті моргає тим, що сидять біля дверей. Там починається рух, люди поспішно встають із землі, звільняють місце, хтось відчиняє двері, і через хвилину очищеним проходом, крутячись несамовито, вилітає кам і, б'ючи калаталом у барабан, біжить до коней.

Вони піднімають похнюплені голови. Поява несамовитої людини проймає їх жахом. Молоді коні пирхають, рвуться з припонів, але даремне. Припони міцні, кручені з вовни, не порвуться. Коні шарпаються, бігають круг берізки, зі страху стогнуть, ржуть, а довкола них бігає кам з божевільними очима; довгі стрічки з його шапки розвіваються, як крила казкового смока, дзеленчать брязкала, хрипить його гортанний голос.

У юрті ніхто не рухається з місця... Усі уважно ловлять звуки, що долинають тепер до юрти знадвору. Але ось вони ближчають. У дверях з'являється кам. Він біжить на своє місце, знов трясе несамовито барабаном, брязкала дзеленчать розпачливо: ось-ось повідриваються. Кам лупить калаталом у напнуту шкіру, з його рота летять бризки піни, і він нарешті сідає. Дорога до неба важка. Він уже бачив духів. Він їздив до них на... конях... Ще кілька хвилин — і він досягне мети. Кам напружує всі сили і починає ще несамовитіше бити в баранячу шкіру, але мовчки, немов набираючи свіжого голосу, бо по хвилині з його хриплого горла летять знову слова, як камені, тяжкі і незграбні:

Тенгере угли тен сару, Ульгень угли кергидайг Караганди козім-дий. Кармалаза колум-кан!..

І від тих слів раптом неначе дрож пробігає по юрті, неначе вітер завив серед кущів у глухій тайзі:

...Ао, кам... ай!!!

А кам знов наліг на барабан. Якась нелюдська сила припливла. Ліва рука, що стискає барабан, як мертва. Пальці посиніли; права б'є несамовито калаталом, а з горла такий же захриплий голос і дивачні слова:

Сари камиш таякту, Сари куга менєньту. Сари тибек тишкенду, Сари килію тон, кійген Ульгень каонип, кан-каршит!.

— ...Ао, кам... ай!..— знов побігло по юрті, мов скигління нічного птаха.

Екстаз кама доходить до апогею:

Інгай гак. Інгай гак, Кай-гай, кай-гай гак!..

Ще кілька слабких ударів у барабан — і тихо. Кам повалився набік.

Тріш підтримав його і взяв з рук барабан. Кам безсило гладив руками мокре обличчя, розтираючи бруд. Мабаш подав йому араки. Кам випив її жадібно й запалив люльку.

В юрті запанувала мовчанка. Чути було тільки сопіння людей і потріскування вогнища.

Кам поводив втомленими очима по присутніх, а вони всі дивились йому в рота, чекаючи, що скаже.

— Я бачив Чет-Челпана 2,—почав глухо Натрус.

У юрті зашуміло, заколихались голови, як на городі маківки від вітру.

— Зі мною говорив Чет-Челпан,— повторив кам.— Він сказав мені, що на край наш насувається кара! Насувається хмара блідолицих чортів, що хочуть заполонити край наш! Вони займуть долини наші і поженуть нас, мешканців золотого Алтаю, на безлісні, дикі вершини, де нема поживи худобі й вівцям, де нема паші коням, і тоді чорна улюм 3 викосить наш народ.

По юрті пішов зойк, жінки заплакали, ніби над мерцем. А кам сидів, як старий, чорний, випірений ворон, і крякав:

— Вони розкопають наші гори, алтин-ту 4, наш золотий Алтай. Виберуть з нього багатства, що їх досі стерегли духи, а тепер покинули за гріхи наші.

1 Жовтий комиш, з тростиною, Жовтий повід конопляний,

В жовте хутро одягнувся. Ульгень — царський, гірський соболь.— Зразок беззмістовних слів кама.

2 Ч е т-Ч е л п а н — герой алтайців, повстанець 1904 р.

3 Улюм — смерть.

4 Алтин-ту — золоті гори.

— А-а-а... А-а-ай...— полинуло по юрті.

— Вороги заберуть наші озера й виловлять з них рибу, щоб гинули з голоду алтайці. Вони вирубають нашу тайгу, де ростуть кедрові горіхи; вони вистріляють нашого звіра.

— А-а-а... А-а-ай...— почулось знов, мов завивання вітру.

— Вони пустять чортові машини, що своїм ревом лякатимуть орлів, збурять наші юрти, глумитимуться з наших жінок, з наших богів...

У юрті тепер стояв уже рев і стогін. Кам Натрус бачив, що його слова справили враження. Він замовк. Мабаш подав мисочку горілки. Кам випив.

— Що робити, щоб уникнути цього? — спитав Мабаш.

— Я питав духів,— відповів кам,— Вони сказали приносити жертви. Приносіть жертви, коли дорогі вам житла ваші! Приносіть їх, коли дорогі вам золоті гори! І коли духи і боги приймуть їх, вони підуть захищати нас.

— А що робити з тими, що ходять тепер по горах? Що робити з тими, що чогось шукають у них? — запитав Мабаш заученою фразою.

— Я ще не говорив про це з духами. Я ще спитаю тих, що вище.

Кам надів свою шапку з двома широкими, довгими, до самої землі, білими стрічками, взяв барабан від Трі-ша і почав знов бити в нього, "піднімаючись" у вищу сферу, де живуть вищі духи.

Туди він "піднімався" на... гусях...

На небесному годиннику значно пересунулись стрїл-кі і зблідли. Місяць пройшов свій довгий шлях і зсунувся у безвісті на спочинок, а кам у юрті "піднімався" все вище, у вищі сфери, щоб випитати всіх духів, щоб розпитати їх, як врятуватись алтайцям від неминучого лиха.

Ранок застав його, знеможеного, блідого, біля вогнища. Частина гостей розійшлась по юртах досипати ніч, а решта куняла до ранку, зіщулившись на землі.

Ійнечі дрімала сидячи. Вона сперла голову на бочку, і їй снились страшні сни. Тільки сліпий столітній дід, колишній славний кам, що прийшов послухати слів свого учня, докидав до вогнища дров і курив свою люльку. Він згадував давні часи своєї молодості і порівнював їх з теперішніми, звичайно, не на користь теперішніх.

Сонце випливло високо, поки кам Натрус прокинувся. Він був втомлений і грізний.

Мабаш давно розбудив свою молоду жінку, і вона сонна поралась коло сніданку для кама. Натрус сидів і розглядався по юрті. Жінок тут, крім Ійнечі, не було. Тепер мав відбутить обряд, при якому жінки не мають права бути.

Камлання почалось надворі.

З юрти вийшов кам Натрус, а за ним чоловіки. Попереду — Мабаш. Кам був у своєму парадному одязі, у синій довгій киреї, підперезаній зеленим поясом, на голові рогата бараняча шапка з чаплиними перами. Від шапки дві довгі білі стрічки звисали до самої землі.

Кам підійшов до коней і камлав над ними. Перед кіньми маленький жертовник з березових гілок, а на ньому жевріли вуглики. Кам, молячись, обійшов кілька разів навколо коня, призначеного в жертву. Кінь рвався і пирхав. Тоді кам підійшов до жертовика, взяв на калатало димлячого вуглика і підніс коневі до ніздрів. Кінь пирхнув. Кам повторив цю процедуру тричі. Потім подали йому березову галузку і в мисочці араку. Кам умочив галузку в араку і покропив коня... Кінь привик за ніч до цих знущань і стояв смирно.

Як скінчилась уся процедура, Тріш відв'язав його і повів угору по росистій високій траві; за ним, на другому коні, їхав кам, і далі йшла решта процесії.

Кінь, що на ньому їхав кам, належав відтепер йому.

На горі білів ще туман. Малими шматками відривався він від трави і зливався з блідою синявою неба. Піднімаючись від землі, поволі відкривав ритуальні приладдя: чотирикутний дерев'яний жертовник, а над ним, як над криницею, журавель. Грубший кінець його лежав на землі, а тонший ховався ще в тумані. Середину підтримувала розвилина з грубої берези.

Тріш прив'язав коня до жертовника. Він і найближчий сусід Мабаша вишикувались у ряд і почали разом з камом молитись над конем, а решта пильно працювала поруч. Одні копали ями і повмощували над ними казани, інші розкладали під казанами вогонь, возили воду в дерев'яних бочках і наливали в казани. А Натрус молився і кропив голодного коня, що байдуже низько опустив голову. Камові помагали молитись ті, що стояли поруч з ним. Вони, кожний по-своєму, кричали до Уль-геня, благали його, грозили.

— Усе лихе собі забери — усе добре нам дай,— просив безупинно один дідусь, заглушаючи крик кама. Він пищав таким жалібним голосом і так щиро, що його І кам'яний бог почув би, не то що дерев'яний.

— Усе лихе собі забери — усе добре нам дай,— мекав вівцею дідусь.