Чорне озеро - Гжицький Володимир
Ніч холодна.
Пришельці сіли і, як звичайно в таких випадках, закурили люльки. Юнаяков пізнав їх одразу. Це були Тріш і Аргачі. Вони довго мовчали, зосереджено посмоктуючи люльки.
— Здалека? — спитав Юнаяков.
— З Чопоша,— відповів повагом Тріш.
— Не сюди дорога.
— Було діло і в Турі,— бовкнув незадоволено Тріш.— А ти що тут робиш? — спитав по хвилині.
— Я за пронідника.
— Усе урусів возиш?
— Вожу. Треба заробити.
Тріш потягнувся за вугликом і запалив погаслу люльку.
— Можна заробити легше,— сказав він значуще.
— Як? — Юнаяков вдав, що не розуміє.
— Треба тобі казати? —■ моргнув знов так само Тріш, підгортаючи під себе ноги.
Поведінка гостя була надто нахабна.
— Ти, Тріш, не говори так,— обурився Юнаяков.— Алтайці — не розбишаки. Хто приїхав до нас — гість наш. Так велить заповіт предків.
— А коли вони нам шкоду роблять, що тоді? — спитав Тріш, нахмуривши брови.
— На це є закони, що карають,— відповів Юнаяков.— Хоч не знаю таких, що робили б нам шкоду. Ти про дачників?
Тріш хитнув головою.
— Де вони живуть, там алтаєць має постійний заробіток,— сказав Юнаяков.— Він і молока продасть, і барана, і коня найме. Ти знаєш, як у нас важко заробити.
— А що вони заберуть від нас, ти не кажеш?
— Що заберуть? Хіба повітря. Гір вони не візьмуть з собою.
Трішеві не подобалась спокійна відповідь співбесідника. Його спокій давав мало надій на співчуття його планам і вже ніяких на співучасть. Він іронічно сказав:
— Гір не візьмуть, але те, що в горах, заберуть і вже забирають.
Юнаяков здивовано подивився Трішеві в очі, і той опустив їх додолу.
— Не чув ніколи.
Наївне здивування Юнаякова подало Трішеві трохи надії.
— У тім-то й біда,— сказав він з переконанням.— Ти не знаєш, чого вони хочуть? Вони хочуть забрати з гір скарби, що їх заховали колись богатирі.
Юнаяков зробив ще здивованіший вигляд.
— А де ж вони, ті скарби, ти знаєш?
— Ще не прийшов час, щоб їх відкрити,— відповів Тріш.
— Так? А може, він іде, цей час? Звідки ти знаєш? Коли б вони знайшли скарби, було б добре. Усього золота, чи чого там, вони не забрали б, може, частину яку, а решту взяли б алтайці. Ти слухай! Коли ти працюєш, тобі платять?
— Платять,— сказав незадоволено Тріш, починаючи розуміти, куди хилить Юнаяков.
— А їм же також треба заплатити.
— Ми їх не наймали.
— Бо дурні, що не наймали досі. Скарби лежать у горах, і нема з них користі нікому. їх треба добути якомога швидше.
— Ти заодно з ними?
— Нічого я з ними не маю, дав їм коні, а вони мені дадуть за це гроші. Ось що я з ними маю. Але роботу їхню ціню. Таких учених людей Алтай не має, тому він бідний. Були б у нас такі вчені, ми не жили б досі, як звірі.
— Значить, з ними? — перервав грубо Тріш.
— Нехай і так, то що тоді?
— Бережись, Юнаяков!
Очі Трішеві заіскрились, як голодному вовкові, блиснули зуби. Але Юнаяков витримав його суворий погляд і всміхнувся.
— Ти мені погрожуєш? — спитав він, почуваючи свою безперечну вищість перед цим чоловіком.— Мені? Я не Темір, Тріше! Гляди! Я не злякаюсь.
Ворожий вогонь в очах Тріша погас по тих словах скоро, як блискавка.
— Я не знаю, про що ти кажеш? — промовив Тріш фальшиво здивованим голосом.
— Тріше! Ти знаєш! І я знаю, чого ти тут сьогодні.
— Я сказав тобі, того і знаєш.
— Ти не сказав того, що думав, але я вгадав твої думки. Он вони сплять. Там, у повітці. І вони будуть спати спокійно, доки я живу. Гляди, Тріше!
Тріш пробував обурюватись. Чого він йому це каже? Він нічого не знає.
— Ну й добре, що не знаєш,— мовив Юнаяков,— і я нічого не знаю і до пори не знатиму.
— Чому ти кажеш "до пори"?
— Тому, що коли станеться що злого тим людям, що ото сплять,— ти винен.
Тріш блискає злобно очима, а потім раптом потупляє їх, сидить мовчки, не відповідаючи. Він обдумує відповідь камові, що спитає завтра про роботу. Про Юнаякова він матиме окрему розмову. "Запроданець! Полоснути б ножем по шиї". Але на цей крок він не може зважитись.
Юнаяков, видно, був певний за свою цілість.
— Будете ночувати тут чи поїдете? — спитав він спокійно.
— Мабуть, поїдемо. Поїдемо? — звернувся Тріш до
Аргачі, що смоктав люльку і жодним словом не втручався до розмови.
— Поїдемо! — відповів швидко Аргачі, радий з такого обороту справи.— Доки сонце зійде, ми вже будемо вдома.
Вони встали, попрощались, як нічого й не було, і пішли геть.
Юнаяков довго прислухався. Він чув, як вони поправляли на конях сідла, як сідали на них, чув кінський тупіт. Тепер він знав і був певний, що ті люди, які доручили йому своє життя, будуть спати спокійно. Але, щоб бути певнішим, він кілька разів навідувався до них.
Таня лежала найспокійніша. До неї тулилась у сні тьотя Груша. Інженер і художник спали оддалік, накриті одним покривалом. Юнаяков щораз прислухався, чи вони живі. Вони дихали рівно і спокійно.
Тоді він примостився в їхніх ногах і протрусився до ранку. Світанок був холодний.
Сива тайга поволі прокидалась від сну. Розбудив її тупіт кінський. Прокидались віковічні кедри, здригались, кректали по-старечому, струшуючи на землю голодну росу. Шепотіли трави між собою, шелестіло листя, бовваніли камені, оброслі лишайниками, ліниво потягались кущі, розтуляли очі квіти. Валка посувалась поволі. Щокроку треба було продиратись крізь густі зарослі ялин, перелазити чи перескакувати через одвічні колоди, що давно впали, зігнили і стали по смерті пристановищем для білок, тхорів і безлічі комах, треба було проїздити болота і мочарі, живлені незліченними джерелами і потоками, утвореними зі снігів на верхах. Але коні звикли, їм не першина в тайзі. Щороку їздить їхній господар на лісові промисли, на звіра, і вони навчились ходити. Попереду сивий кінь Юнаякова, старий гірський ветеран. Він іде гордо вгору, перелазячи, як людина, через колоди, перебираючись обережно, як кішка, через болота, гострі камені, місцями густо порозкидані по дорозі.
Юнаяков сидить рівно, як у м'якому кріслі, і покурює люльку. Він не керує конем, не підганяє його. Кінь і$е сам. Знає дорогу. За ним їде Таня. Як природна алтайка, вона їде так, як Юнаяков. У дорозі обертається на коні, розмовляє з рештою супутників, а ті сидять, як на ребрі дошки, міцно тримаються руками за поводи і за кінці гриви, стежачи за кожним кроком коня, ладні кожної хвилини впасти чи зіскочити на землю, коли б упала коняка. Але коні не падають. Найважчі для переправи місця вони переходять з неймовірною легкістю. Таня сміється в душі з недолугих європейців. На рівному місці, коли коні бігли шпарко, вони підстрибували на їхніх спинах, як паяци.
Тоді Таня сміялась голосно і вчила, як треба їхати по-алтайському, не підскакуючи, а тепер, бачачи їхній острах, вона мовчить.
— Далеко ще до озера? — питає тьотя Груша. Година дороги тайгою змучила її більше, ніж учорашня цілоденна подорож.
— Кілометрів з п'ять,— відповідають їй.
— І все така дорога?
— Буде ще гірша,— жартує Таня.
Це трагедія для тьоті Груші і решти їздців. І справді, що вище вгору, дорога гіршає, часом зустрічаються місця майже непрохідні.
— Ви пустіть коні вільно, не шарпайте їх,— радить Таня в найнебезпечніших місцях.
її кінь виходить легко з усіх важких становищ.
Що вище вгору, ліс рідшає, дерева нижчі, покривле-ніші, грубші. Набрали вони тут на горах дивовижних форм і виглядів. Ось короткий товстий кедр сидить на камені, як гігантський павук. Своїми ногами — грубезним корінням — він міцно обхопив величезний камінь і сидить на ньому пригнувшись, ніби чатуючи на здобич. Він сердито поглядає на людей і, здається, ось-ось кинеться на них.
Стежка щораз стрімкіша. Треба добре триматися за гриву коня, щоб не з'їхати на землю.
З кожним метром угору дерева дрібнішають. На зміну благородним кедрам виступають якісь кущі, а коли й трапляються дерева, то такі оброслі мохом і лишайником, що на них не видно кори. Але за хвилину порідшали й кущі і заблищала вода. Неначе величезне дзеркало забув хтось у горах, і воно лежить тисячоліттями і відбиває в собі сонце, небо, гори і тайгу.
Коли подорожні побачили воду, з грудей у них вирвався раптовий дружний крик. Радість охопила всіх. Нарешті довгождане озеро! Але до нього не так легко добратись. Лісні духи оточили його непрохідними колючими кущами, завалили камінням, позакидали глибокими мохами і болотом, а по стежці пустили річку.
Коні зачалапали по воді і пішли проти течії річкою. Вода доходила їм до боків. Вершники попіднімали ноги і чекали, коли вже цьому кінець, але, на щастя, рікою їхали недовго. Ще кільканадцять кроків, невелике болітце — і подорожні спиняються на сухому.
— Приїхали! — каже Юнаяков і всміхається.— Гарний Алтай? — питає він з таким полегшенням, неначе ту фразу, мов який тягар, віз від самого дому.
— Гарний! — відповідають йому.
Захоплення у всіх таке велике, що не можна знайти слів, не можна передати все, що відчувають.
Юнаяков бачить захоплення людей. Він задоволено забирає коней і веде їх пасти. Вій гордий за свою рідну країну.
У той час, як молоді люди наближались до мети своєї подорожі, до Чорного озера, історик Смирнов виїжджав з Елікмонара в напрямку Улали. Дорога далека. По дорозі він зупинявся в селах, переважно з російським населенням, яке називало себе кержаками, зупинявся в алтайських заїмках, заходив до юрт. Усюди зустрічали його люди приязно, ніде не відчував він ненависті, про яку наслухався у Чемалі. Тому тепер зрозумілішими ставали запевнення партійних і радянських робітників у районі, що антагонізму серед населення нема, а якщо і є, то дуже незначний. Про шамана Натруса і про куркуля Мабаша в районі знали, але не вважали їх такими шкідливими. Мабаша вони характеризували як інертну колоду, нездатну на ніяку серйозну акцію. Натруса мали за активнішого, але не так небезпечного, як його представляв Смирнов.
"Натрус, як і всякий служитель культу, будь то піп, ксьондз чи рабин, тримається свого ремесла,— говорив секретар райкому партії.— Позбавляти його цього ремесла, коли воно не загрожує— державі, — по Конституції ми не маємо права".
Дмитро Іванович мусив з цим погодитись, одначе радив бути обережним. В районі обіцяли йому негайно зайнятись справою інженера: пізнати ближче, хто ті люди, що супроводили його в роботі, і хто навчив їх знищити його інструменти.
