Чорне озеро - Гжицький Володимир
Розумних слів слухаю,— еказав Ломов.
— А знаєте,— перервала вона розмову, — про нашого художника вже не тільки дачники питають. Заходив оце зараз Тріш. "Як здоров'я вашого дачника?" — питає. Я аж здивувалась. Звідки, думаю, така прихильність? Ви його знаєте? — спитала вона художника.
— Не мав приємності.
— Це чоловік непевний,— промовив Іван Макарович.— Його треба боятись. Це злий чоловік, на рідкість злий. Недарма його так любить Натрус.
— А що мені всі ті Натруси?
— О, не кажіть. Може, Натрус і є причина вашої хвороби.
Художник зробив здивовані очі.
— Поява гадюк на місці вашої роботи дуже підозріла.
— Не він же їх накликав?! — сказав Смирнов.
— Певний, що він.
— Що ви? Хіба можна в таке вірити?
— Ви не знаєте сили наших камів. Вони за допомогою спеціальной дудки можуть їх накликати в будь-яке місце,— запевнив Іван Макарович.
Смирнов недовірливо усміхнувся. Такого він ще не чув.
Художник також чув таке вперше, і це його дуже зацікавило й здивувало.
— А знаєте, це факт, що там хтось був,— сказав
він.
— Я ж вам кажу.
— Ні, я тепер певний, я бачив порозливане молоко на камінцях.
— О! Тепер ви догадуєтесь?
— Це мала бути принада для них?
— Не помиляєтесь. Ви бережіться! Ви чимсь не сподобались йому.
"Ійнечі! Ійнечі казала!" — пригадав художник, але не сказав голосно.
— Що ж я йому міг зробити?
— Оцю вашу роботу вони взяли за якийсь злий намір, бояться вас.
— Ви кажете — вони. Хто це?
— Цього я не можу знати, але певний, що він не сам.
Дмитро Іванович встав, щоб відкланятись.
— Піду я,— сказав,— Видужуйте, маестро, вставайте, годі лежати.
Таня глянула на Смирнова благально.
— Хіба можна так рано вставати? — спитала і почервоніла по саме волосся.
Смирнов подивився на неї уважно і, тиснучи їй руку на прощання, порадив не дуже турбуватись, бо ніяких підстав для цього вже немає.
Іван Макарович провів гостя аж до воріт.
У кімнаті вже добре посутеніло. Таня стояла біля вікна і дивилась на вулицю. Слова Смирнова, його погляд, в якому просвічувала іронія, бентежили. Думки її блукали тепер по горах, як тіні хмар, що сунуть над верхами.
Ганна Степанівна підійшла до неї і погладила їй голівку.
— Щось моя доня останнім часом змінилась. Усе думає і думає щось. Що з тобою, доню?
Таня спалахнула.
— Чого ж ти?
— Ох, не заважайте, мені, мамо. Завжди ви щось знайдете сказати.
— Та я ж нічого, доню.
— Ніколи не можна мати спокою.
— Тихо, тихо! От натура! Недарма доктор Темір сказав, що ти дика. Недарма...
— Тепер зі своїм доктором причепились.
— Бо правда.
— Ну й добре.
— Самовар час уже ставити?
— Уже давно час. Піду.
Ганна Степанівна пішла поволі до кухні і зачинила за собою двері. Таня з художником знов залишились самі.
Вузенькою стежечкою понад кручею просувалась поволі невеличка валка. Попереду їхав інженер Манченко, тривожно поглядаючи вниз. Там ревла і клекотіла між камінням річка. Стежка, що по ній їхав інженер, виглядала, як карниз на височенному домі; вище карниза, стрімкою покрівлею, піднімалась гора, де-не-де поросла соснами, де-не-де березою і кущами. Манченко був не з боягузів, але їзда була небезпечна, і він мріяв якнайшвидше проїхати цей неприємний бом. Залишалось проїхати всього кільканадцять метрів, але дорога тут була найнебезпечніша: дах-гора утворювала ледь похилу стіну у вигляді величезного укосу. Інженер оглянувся назад. Його супутники — два алтайці — щось між собою жваво заговорили, хоч досі їхали мовчки. Алтайці везли інструменти і плани, які він знімав так довго і копітко в таких важких умовах.
Не помітивши нічого підозрілого, інженер поїхав далі, але раптом побачив, що дорога зникла. Поперек стежки лежало свіжозрубане дерево величезних розмірів, якого не можна було ні перескочити конем, ні скинути в безодню. Інженер спинив коня. Якийсь неприємний холод пробіг по спині, у голову закралась підозра. Він оглянувся ще раз і на обличчі одного зі своїх помічників побачив легку усмішку. Сумніви почали збільшуватись: тут пахло чимсь підозрілим.
— Куди ви мене завели? — спитав інженер, грізно глянувши на робітників.
— Ти сам їхав,— відповів зневажливо один.
— Хто зрубав дерево? — крикнув інженер.
— Не знаємо.
Було ясно, що дерево зрубано навмисне, щоб поставити йому пастку.
— Що ж тепер робити?
Помічники відверто, голосно засміялись.
— Нічого! Скачи конем, кінь перескочить.
Інженер зійшов з коня і розглянувся довкола: виїхати неможливо. Рада алтайця була явно божевільна. Манченко звернувся до нього:
— Коли ти такий розумний, то спробуй сам. Бери мого коня й скачи. Тоді я перескочу за тобою.
— Ти попереду, тобі й першому їхати. Насмішок було вже забагато.
— Вертати назад! — закричав інженер.
На алтайців крик не зробив ніякого враження.
— Вертати нема куди.
— Ви мене навмисне завели сюди?!
Алтайці переглянулись між собою, але не відповіли.
— Назад! — заревів інженер, втративши самовладання.
На нього дивились два похмурі обличчя. Алтайці й не думали піддаватись.
— Ви чули, що я сказав?!
Алтайці мовчали, немов нічого не чули. Інженер бачив, що він у пастці. Страшна лють перемогла попередній страх. Він їм покаже, що жартувати з ним не можна. Він вживе тоді іншого аргументу, і той відразу поможе. Інженер витяг револьвера і скерував його на провідників.
— Назад! — скомандував він.
Алтайці такого повороту справи не чекали. Вони ніколи не бачили в нього цієї маленької зброї, але поява її викликала цілком несподіване враження.
— Назад не можна,— сказав один, але вже іншим тоном.
— Мені тут не ночувати! — ревів інженер.— Ви привели мене сюди, виводьте назад!
Один алтаєць хотів наблизитись до інженера, але той затримав його рухом револьвера.
— Назад! — закричав він, націляючись з револьвера.— Тут нема проходу.
Алтайці знов щось між собою поговорили. Той, що був ззаду і віз плани та інструменти в переметних мішках, пошпортався коло сідла, немов переконуючись, чи воно добре тримається, і дуже обережно почав повертати коня. Та справа ця була нелегка. Ліворуч була круча, і туди повернути було неможливо. Можна було повернути тільки праворуч, але тоді кінь мусив стати дибки, бо стіна була ледь похила. Чоловік шарпнув за вуздечку і вдарив коня нагаєм. Кінь скочив на викіп, але в той же час сідло плавно з'їхало по його хребті і скотилось у безодню. Інженер бачив, як воно летіло, як гепнуло в річку, як вода заливала сідло і торби. Він стояв як очманілий. Розширеними від жаху очима дивився, як гинули наслідки його тривалої важкої праці.
Ш
Коли по хвилині він підвів очі, то побачив, що обидва коні були вже повернуті до нього спинами і на них втікали алтайці. Крикнув, але вони не звернули уваги. Вистрелив, але даремно. Вони зміркували, що він не міг у них влучити, бо йому заважав кінь.
Становище інженера ставало надзвичайно важким. Спереду — дерево, ззаду — кінь, а всі здобутки його лежали на дні річки. їх треба було дістати за всяку ціну. Може, хоч що-небудь можна врятувати.
Хотів повернути коня і їхати за алтайцями, але згадав, що там може бути засідка. Він прекрасно бачив, що проти нього була змова, що це був хитро продуманий план скинути його в провалля, не викликавши нічиїх підозр. За це говорило свіжозрубане дерево, що перетяло йому шлях.
Манченко прив'язав коня, переліз через дерево і, залишивши коня напризволяще, пішов до аїлу, що лежав у кількох кілометрах від того фатального місця.
Прийшовши до села, почав шукати робітників, щоб піти з ними підняти інструменти і визволити бідолашного коня, що стояв над кручею, але ніхто не хотів іти. Не допомогла й обіцянка добре заплатити. Інженер ніколи ще не бачив такого ворожого ставлення до себе і не знав, чим пояснити таку раптову зміну.
Злий, стомлений побіг назад до коня. Йому жаль було тварини, що, як сирота, стояла над безоднею. Та й кінь був не власний, а чужий, і за нього лежала у хазяїна чимала застава. Інженер пожалів уже, що залишив його самого. Чому йому було боятись засідки? Вони, беззбройні, не приступлять до нього, знаючи, що в нього є зброя.
Червоний від натуги, мокрий від поту, він прибіг до мовчазного друга. Кінь стояв покірно, опустивши голову, і дрімав. Коли прийшов господар, він підняв морду Й почав його обнюхувати, а інженер ласкаво попестив його гладеньку шию.
— Що ж ми тепер зробимо, друже?
Він глянув мимоволі вниз, і здивованню його не було меж! З річки, закотивши штани, його робітник добував сідло і торби з інструментами. За річкою, на тому березі, стояв кінь.
Інженер крикнув, але алтаєць не почув чи просто не обзивався. Він якраз видобув із води торбу і виніс на другий берег.
Інженер крикнув ще раз. Алтаєць підвів голову і побачив інженера. Не кваплячись, витяг із торби теодоліта і з усього розмаху вдарив ним об камінь. Інструмент розбився на шматки. Тоді глянув угору, вишкірив зуби і сховався за кущами.
В горах ставало небезпечно. Інженер бачив, що ненависть до європейців більша, ніж він гадав. Постоявши хвилину, посумувавши, заходився рятувати коня.
Широку гірську долину пітьмою заливала ніч. Кинула чорний серпанок на гори, скелі, на юрти, сповила столітні кедри, і тільки на самих верхів'ях, де недавно сховалося сонце, стояла ще світліша смуга, мов стрічка. Димилась ріка. Водяна пара сивими клубками піднімалась угору і мішалася з димом, що густо виходив із юрт. Чорні, задимлені, як купи хмизу, рідко порозкидані по широкій мальовничій долині, вони дивно не гармоніювали з навколишньою природою.
У долині тихо, неначе вимерло все, тільки дим, що лине угору, свідчить про те, що тут люди живуть і ще не сплять.
Придивившись, можна побачити перед юртами корови, прислухавшись, можна почути, як вони сопуть і стогнуть. Соковита трава розпирає їм боки, і вони ремиґають, перемелюють те, що набрали за день у великі шлунки. Час від часу розлягається різкий крик, як скім-ління нічного птаха.
— Ов!.. ов!.. ов!..
То алтайські господині скликають запізнених корів, що не повернулись ще додому.
І линуть ті крики далеко у ніч. їх повторюють узбіччя, і хоч внизу залягла вже тиша, в горах ще чути, мов скаргу: "Ов!.. ов!.. ов!.."
Густішає пітьма. Ховаються юрти. Сіріє білий туман.
Минають хвилини. На велетенському темному циферблаті вирисовуються дві фосфоричні стрілки —т Чумацький Шлях.
Минають хвилини...
Із-за гір, із-за лисих голів, вилізло велике червоне кругле обличчя і пильно глянуло вниз.
Здригнулась пітьма, припала до гір, сховалась за юрти біжить у ліс, боїться світла.
