Чорне озеро - Гжицький Володимир

Робітники органів безпеки були певні, що прості бідні алтайці, які працювали вже довгий час з інженером, до цього самі б не додумались.

Заспокоєний і переконаний, що все буде зроблено для безпеки людей, які за завданням держави працюють у горах, Смирнов їхав спокійно. До Улали залишалось три дні дороги, але він не дбав. Опівдні зупинявся на відпочинок там, де його заставав південь: у селі або над рікою, пускав коня на пашу, а сам виймав з оклунка шматок хліба і полуднував. Дмитро Іванович був дуже невибагливий у їжі. Це залишилось у нього з тих часів, коли він воював з ворогами Радянської влади, коли не було часу думати про їжу, якої, до речі, ніколи не було подостатком. Він прекрасно пам'ятає голод у двадцять першому році, голод, створений ворожим елементом села —— куркульством. Пам'ятає, як сільські дуки вимінювали за пуди борошна самовари, грамофони, килими, роялі... Пам'ятає, як він сам не раз на привалах мріяв про шматок хліба... Про ніякі ласощі не думалось під час голоду, тільки про чорний хліб.

"Недарма наш селянин піднімає з землі крихту впущеного хліба, селянка цілує буханець, поки почне його краяти, а дітей учить, що хліб святий. Хліб — основа існування людини",— думає Дмитро Іванович, запиваючи водою свій шматок черствого хліба.

На четвертий день по виїзді з Немала історик Смирнов приїхав до Улали — столиці алтайців. Було вже по опівдні. Зупинившись у Будинку селянина, віддавши конюхові з готелю на піклування коня, він у першу чергу подав на пошту пакунок інженера. Виконавши цей товариський обов'язок, не відпочиваючи, зайшов у крайком, щоб розповісти про те, що чув і бачив у Немалі, а наступного дня вранці, як тільки відкрилась бібліотека, Дмитро Іванович сам сидів у відділі спеціального фонду і перегортав книгу пресловутого колись, до революції, місіонера і мракобіса епіскопа Макарія, що діяв у цьому краї маючи свою резиденцію у Немалі.

"Чи не він посіяв серед простих людей зерна ненависті, які сходять тепер",— подумав Дмитро Іванович, перегортаючи листки його книги. Ця думка видалась йому дуже ймовірною.

Художник сидить на замшілому камені, задумливо дивиться на озеро і творить сюжет нової картини. Біля нього Таня. Вона з любов'ю поглядає на його русяву голову, не бачачи ні озера, ні навколишніх красот, бо вся краса в ньому.

Художник здригається від погляду дівчини й мовчки простягає їй руку. Таня тривожно оглядається.

— Немає тут нікого, Танечко,— каже він ніжно і тихо, немов боячись потривожити ту безконечну тишу і красу.

— А інженер? — питає вона пошепки.

— Він же пішов шукати золото. Тьотя Груша, звичайно, допоможе йому,— каже лукаво художник.

І справді, тьотя Груша та інженер замаячили вже далеко поміж кущами. Вони вирішили обійти озеро з правого боку, попід горою, що нависла над ним. Гора ця була майже лиса, тільки понад берегом росли самотні кедри, сосни, берези, а між ними кущі. На верхах біліли сніги.

— Таню! — каже збуджено художник.— Як гарно! Яка це безмірна краса! Ти глянь на озеро! Воно — як око: гори — повіки, ліс — вії, воно, як чорне око казкового велетня, задивилось у небо і нічого не бачить, крім нього.

Таня дивиться на озеро, потім на художника.

— І нас,— каже вона.

— Не бачить.

— Ні, мусить побачити,— каже вона вперто, як дитина.

Таня побігла над берег, глянула у воду, і в ній відбилась її граціозна голівка.

Художник бачить її профіль і відчуває, що зараз любить її безмежно.

— І ти ходи, хай і тебе побачить,— каже з берега Таня.

Вона вперше сказала йому "ти".

— "Ти", Таню? "Ти"? Люба моя!

Він зірвався, рвучко підбіг до неї, сильно і ніжно обняв її стан, і вони обоє нахилились над озером. У ньому чорніло каміння, водяні трави, і, незважаючи на глибину, видно було дно.

— Таню!

— Що? — питає вона тихо.

— Я кохаю тебе.

— Правда?

— Кохаю, Таню. Так кохаю, що, здається, серце трісне.

— А чого мені страшно? Чому мені здається, іцо ко-" хання моє — моя згуба? Мені страшно подумати. Лесю, чому страшно?

— Ти любиш мене, Таню?

Вона, не спам'ятавшись, закидає йому руки за шию.

— А ти не знаєш цього? Не відчуваєш?

їхні вуста зливаються в довгому палкому поцілунку, 1 від того Тані вернеться світ.

— Не знаю я, що таке зі мною. То ненавиджу тебе, то відчуваю, що без тебе жити сумно, неможливо. Батько каже, що алтайці не знають любові, але тут, видно, ця проклята спадщина крові. В мене російська кров поруч з алтайською.

— Ти ж любиш маму?

— Люблю! Більше, ніж батька... ні, обох однаково!

— Мати — росіянка.

— Росіянка. Не треба про це.

— Добре, добре, прекрасна моя, солодка! Ти чиста, як сніг на верхів'ях, і часом холодна, як... сніг.

Таня дивиться в його очі і бачить себе в його зіницях. Лице її займається і вмить поважніє.

— Це тоді, коли появляється зневіра, коли стає перед очима безодня... Вона ділить нас з тобою, як он та, що розділяє ці два хребти.

— Чому, Таню?

— Ти знаєш, милий.

Йому так любо від того слова.

— Не знаю, рідна.

— Знаєш. Ти ніколи ще не сказав і слова про майбутнє. Ніколи не показав ні найменшої перспективи, ніколи не подав ні найменшої надії. Закохані завжди малюють собі майбутнє, діляться мріями. Я гадаю, що так мусить бути. Скільки я сама не передумувала, але все це надаремне. Я знаю, чого ти мовчиш, я вже казала тобі, ти хочеш бути чесним переді мною. Ти боїшся, щоб я колись не сказала: ти обіцяв, А мені ти нічого не обіцяв, і я не маю права нічого ні вимагати, ні чекати від тебе. Своє кохання я віддала тобі добровільно. Я не Знала його ніколи. До тебе запалало моє серце таким вогнем, яким горить восени ліс. І воно пала", горить на твоїх грудях. Я все віддала тобі, Лесю мій, я люблю їебе...

Він мовчав, похнюпившись, і слухав її слова, її журливу мову і з жахом бачив, що палке кохання, яке хвилину тому розпирало ще груди, під впливом слів і признань дівочих поволі тане десь на дні, як у яру сніг від сонця.

Ломов був з тієї породи людей, що не люблять довго, не горюють довго, не радіють і не задумуються.

В її словах він чув і докір, і напружене чекання слова потіхи, слова надії. А що він міг їй сказати?

— Таню,— почав він, помовчавши.— Ти найкраща з усіх, кого я бачив і знав досі. Таких, як ти, небагато на світі. їх треба шукати саме тут десь, на Алтаї, далеко від культури, тієї шкідливої, гнилої, успадкованої від буржуазії культури, що зробила з багатьох наших жінок продажних повій, для яких нема ні сім'ї, ні дітей, що не знають ніяких обов'язків, а знають гроші, і всі поклоняються їм; жінок, що плекають зраду й розпусту. Тоді, коли ти мені казала про це, я заперечував, бо соромно було признатись, але в душі я погоджувався з тобою. До вас не дійшла ця гнила культура, ви ще не заразились нею, і ти могла б мені бути найкращою жінкою і другом, якби...

— Не те, що я алтайка?

— О ні, навпаки. Твоя своєрідна краса була б предметом заздрості, моєю гордістю. Ні, є щось інше, що примусило мене мовчати.

— Що?

Художник подумав, а через хвилину почав говорити те, що вже нікого б не переконало там, на його вітчизні. Кидав старі, заяложені фрази про святе мистецтво, про жерців його, що, як колишні жерці, повинні бути самотні.

— Я не хочу женитись,— казав він. — Я — художник! Я хочу бути вільний, бо інакше я не зможу творити прекрасного.

— Хіба дружина може бути перешкодою творцеві? Вона має стати його натхненням.

— А чи надовго? Жінка так довго може давати натхнення, як довго вона не дружина законна. Ні, художник не повинен мати дружини. Я приглядався, як живуть мої товариші, я бачив їх сімейний бруд і не хочу влазити в нього.

Таня тихо заплакала. Вона не хотіла показати йому своїх сліз, але вони взялися звідкись і попливли потоками.

— Ти плачеш? Дівчино >юя рідна!

Він притулив до грудей її чорну голівку і жадібно цілував її гарячі червоні губи, сушив поцілунками її заплакані очі.

— Я не плачу. Я не хочу плакати.

— Я знаю, що ти не хочеш, моя алтаєчко! Таня всміхнулась.

— Ти маєш таку владу наді мною... Скажеш слово, і вся я розтаю, як віск. Ти не вартий, щоб тебе кохати.

— Вартий, злючечко! Може, я ще зміню свої погляди. Може, поїхавши до Москви, поринувши у вир іншого життя, я відчую, що мені без тебе пусто, що життя без тебе порожнє, і тоді приїду забрати тебе назавжди. Ти почекаєш на мене?

— Ой довго доведеться чекати. Ломов вдав, що не розуміє.

А доки вона може чекати?

— Ти не розумієш? Я чекатиму все життя, бо за другого я не вийду заміж, а ти забудеш.

— Ніколи! — сказав художник з запалом.

— Забудеш, друже, і то дуже швидко. То тут так здається.

— Тебе не можна забути. Ти одна заповнена сторінка в книзі мого життя, де так багато порожніх, білих сторінок.

— Воля ж тобі дорожча, ніж я?

— Я не знаю, люба. Я кажу тобі: я хочу себе перевірити. Я писатиму тобі листи, ми житимемо листуючись, а потім я, певно, приїду, і ти будеш моєю навіки.

Вона пересунула голівкою по його обличчі, як кошеня.

— А ти за Теміра не вийдеш, доки я не приїду? Кошеня моє м'якеньке!

— Що? — засміялась Таня.— Теміра? — Вона забула, що він існує на світі.

Вони замовкли. Таня думала над словами художника. В її душі народилась надія і гріла, як усмішка матері, її чорні очі блукали по білих верхах, а думи перелітали через верхи, через Алтай і линули у невідомий край, великий, казковий, незнанний — його край. Линули в т© дивне, магічне місто, про яке вона мала тільки слабке уявлення і яке її тепер тягнуло, як магніт...

т~ Про що ти думаєш? — спитала раптом.

Що б вона дала за те, щоб відгадати його думки!

Він відповів не зразу. Подумавши хвилинку, труснув волоссям і промовив:

— Я задумав чудову картину. Вона слухала.

— Ходім вище — розкажу.

І вона покірно пішла за ним понад озером.

Інженер і тьотя Груша, покинувши своїх супутників над озером, пішли правим, доступним берегом і, пройшовши до болотистого місця, де вже не було проходу, звернули нагору: вони вирішили добратись до снігів, що білими плащами вкривали вершини. Здавалося знизу, що вони недалечко, але, вийшовши на перший ступінь гори, переконались, що це багато дальше, ніж здавалось. Тьотя Груша стомилась і сперлась на руку інженерові. Цей тягар був інженерові не дуже приємний, зате тьотя Груша від близькості його почувала себе прекрасно.

Прибережна смуга лісу давно скінчилась, лиса гора ощетинилась карликовою берізкою, що ледве на десять-двадцять сантиметрів визирала з землі.