Чорне озеро - Гжицький Володимир
Так приємно, якщо вона не надто довга.
За годину вони минули невеличке село, що лежало по дорозі, і тепер в'їхали в міжгір'я, де дорога стала важча і коні пішли повільніше. Сонце підбилося ще вище, повітря нагрілось, і коні почали пітніти.
Художник під'їхав до Тамі, що їхала попереду.
— Не втомились ще? — спитав ніжно, турботливо.
— Пхі! — здивувалась Таня. — Хіба можна втомитись від верхової їзди?
— Ох! Ви таки справжня алтайка.
— Ясно! А вам уже, певно, набридло їхати, признайтеся.
Художник якраз думав, що автомобілем далеко приємніше їхати, але цього не сказав.
О ні, йому не набридло, і він не стомився; але навіть коли б і так, він готовий на жертви, аби тільки бачити її ідеальну школу їзди. Вона на коні прекрасна, божественна.
— Навіщо ж зараз ці дурні компліменти?
— Я, здається, не сказав вам ще жодного. Здається! Він навіть не пам'ятає, що говорить. І як
йому після цього вірити? Скільки разів вона переконувалась, що це так. Хоч би він пощадив її трохи...
— їй-бо, Таню, з вами важко,— сказав художник.— То здається мені, що ми вже так зріднились, так зблизились, що не повинні б чіплятися до слів, то знов бачу, що це не так.
— На слова завжди треба зважати,— сказала Таня,— а коли їх говорять близьким людям — особливо.
Художник не чув і тягнув своє:
— Вийдеш, бувало, від вас, вийдеш увечері такий піднесений та повний щастя, здається, від ваших пестощів співає кожна клітинка.
— Тихо! — шепнула Таня суворо.— Не смійте про це!
— Смію! А прийдеш на другий день уранці і знов чужий до вечора. І тільки на прощання ви знов мила, солодка, кохана.
Таня ударила коня і поскакала вперед. Художник помчав за нею.
Коли він не перестане, то вона верне додому.
— Таню, як можна! Чи ви мене зовсім не любите?
— Ні!
— Це ж неправда.
— Правда.
— Чому, Таню?
— Я не вірю вам.
— Ви знов своє? Після усього, після тих признань, після...
— Це нічого не значить. Скажіть мені, чого це так?..
Вона обірвала фразу, задумалась, очі посумніли, неначе хмарка сповзла на них з чола і закрила прозорим серпанком.
— Що, Таню, "так"?.. Таня потерла рукою чоло.
— Сама не знаю. Мені так важко часом. Я не знаю, як це все сталось. Ви заворожили мене, загіпнотизували, я віддалась вам уся до краплі. Всю душу віддала, своє дівоче тіло, ви могли робити з ним, що хотіли, і в цей же час я ніколи не вірила і не вірю вам.
— Таню, чому досі це "ви"?
— Чому не "ти"? Цього займенника вживають люди або дуже близькі, з цілковитою подібністю душ і спільністю інтересів, або люди випадкові, особливо останнім часом, коли це звульгаризоване слово втратило колишню вагу й значення. Що ж до мене, то я не знаю чому, але не можу сказати "ти", хоч кожний раз хочеться. Я боюсь вас!
— Боїтесь?!
— Боюсь, бо ви не щирі зі мною. Я не вірю вашим словам, не вірю. Ви розпалили в моїм серці страшне багаття невідомого кохання. Я не знала, що є воно. Я його ніколи не знала. Залицяння Теміра були мені противні, але я була певна, що вийду кінець кінцем заміж за нього. Так треба було. Так казали батьки, вмовляли мене, так у нас всі роблять. Звичай такий. Але, добачивши вас, я зрозуміла, що це не так, що в щось Сильніше за звичай, зрозуміла, що є щось старше за нас, щось велике, безмірне. Вам дивно, що я так кажу. Вам ніколи не доводилось чути цього від жінки. Ваші жінки так не кажуть. Вони так, як ви, брешуть.
— Дякую вам,— сказав художник з почуттям.
— Правда. Вони брешуть, бо ви цього хочете. Чоловіки люблять брехню. І вона постійний супутник— ваших жител, ваших родин. Усі ви обманюєте. Чи хотіли б ви того і від мене?
— Навіщо ж мені цього? Ви багато сказали правдивих слів. Не знаю тільки, звідки вони у вас узялись?
— А ви мене мали за таку дурненьку?
— Чекайте, не те, ви надто молода, щоб мати таке уявлення про світ і про людей. Але нехай так, ви пізнали світ. Та не можу я погодитись з цим, що в наших сім'ях самий обман, сама брехня.
— Але переважно ж так?
— Буває, буває й так, що людина охоче вірить брехні, коли боїться почути правду. Бо не завжди її можна сказати. Іноді правда може бути убивча. Чи ж не краще часом збрехати, ніж убивати правдою? А хотілось би не раз почути гарну правду, таку, яку я почув від вас, чудову, молоду...
— А чому ви не хочете сказати мені такої?
— Ви ж так упереджені до мене, що не повірите все одно.
— Ви винні, ваше виховання, ваша культура, що плекає брехню. Я не знаю, наприклад, де кінець брехні і початок правди у вас.
Художник замовк і замислився.
— Що ж,— сказав він по хвилині,— нам тоді важко взагалі говорити між собою. ч
— Ви ж не любите мене, маестро?
— Люблю.
— Що ваша любов? Чи здатна вона хоч на яку жертву? Ви от поїдете і забудете. А я не забуду ніколи. Чи ви задумались хоч раз коли над тим, щоб зв'язати своє життя з моїм? Вас соромило б моє походження, мій рід. Хоч він, безперечно, чесний, але чи легко сказати?! Дика алтайка, представниця такої некультурної нації, такої некультурної! Мезальянс?! Правда?
— Я питав вас, чи схотіли б ви бути моєю. Ви сказали, що ні.
— А як ви тоді вхопились за це "ні"! Як ви тоді були задоволені, радісні, правда? Ви не любите обов'язків? "Я питав"!.. Ви питали? А не почули ви у слові "ні" — "так"?
— Значить, і ви не щирі, і ви неправду говорите,— сказав художник.
— А ви хотіли б почути "так"? Скажіть же щирої хотіли б? Кажіть!
Таня близько нахилила до нього свою голову і пильно подивилась йому в очі.
— Хотів би! — сказав художник, уникаючи її погляду.
Вона швидко відвернулась і важко зітхнула...
— А що ж вам відповісти? Що інакше? Я боялась перелякати вас своєю відповіддю і тим відігнати від себе. А я не могла позбавити себе того.
— Я кохаю вас, Таню.
— Художник ви, художник! Ви любите мене, як частину красивого пейзажу, як вдалий портрет власної роботи.
— Я люблю вашу душу і тіло...
— Тільки тіло... Правду кажуть, що тіло важливіше, ніж душа, але мені здається, що важливе й це і те. А ви ніколи не цікавились моєю душею. Навіщо вона вам?
Художник не міг відбити всіх ударів, що сипались на його голову. Поки він обдумував, як справитись з одним, настигав другий. Але ззаду почувся раптом кінський тупіт, і вони з Танею разом обернулись. Художник зітхнув з полегкістю, немов скинувши з пліч важкий тягар. їх наздоганяв Юнаяков.
— Отам біля річки спочинем мало-мало,—сказав він, наздогнавши.— Душно дуже, коні стомились.
Художник дуже радо згодився. Йому і їхати вже набридло. Але найбільше він радів з того, що провідник перервав ту важку розмову, що починала заходити на далекі манівці. Щоб перейти на іншу тему, сказав:
— Як добре, що з нами не поїхав Смирнов.
— Чому? — здивувалась Таня.
— Він мені завжди псує настрій.
— Чим?
— Самим своїм виглядом. Він не раз прошивав мене своїми очима наскрізь... а погляд злий, понурий, він наче совість моя.
— Ха-ха-ха! — розсміялася Таня.
— Чого ви? — здивувався художник.
— Добре ви схарактеризували вашу совість!
— Не придирайтесь, Таню! — попросив він невесело.
Вони переїхали заболочене місце, на якому коні грузли мало не до колін, і спинилися на невеличкому лужку над річкою. Посходили з коней і передали їх провідникові. Незабаром під'їхав інженер з тьотею Грушею. Вона була червона від спеки, її худорляве лице пашіло, тільки лоб білів під русявим волоссям. Вона була весела й говірлива. Злізши з коня, взялась готувати сніданок.
Таня прилягла на траві і задивилась на небо. Художник і інженер перекидались час від часу фразами.
Уже було зовсім темно, як подорожні спустилися з гори до невеличкого села Тури, що розкинулось над річкою такої самої назви. Тут вирішили переночувати. Опинились біля крайньої хати за селом, де завжди спинялись усі подорожні.
Господиня, величезна жінка, росіянка, звикла вже за кілька років до такого роду гостей, але не перестала ще дивитись на них з деяким презирством. Вона нашвидку зготувала нескладну вечерю, і її гості скоро пішли на спочинок. Спати полягали всі покотом на сіні у повітці. Жінки й чоловіки спали не роздягаючись у двох протилежних кутах.
Художник довго не міг заснути, роздумуючи над розмовою з Танею. Він уже почав жалкувати, що зайшов з нею так далеко, що й взагалі починав. Такими хвилинами він нарікав на Алтай, на свою подорож, на свою долю.
Інженер і тьотя Груша вже спали, і він заздрив на їхній душевний спокій. Таня не спала, а тільки вдавала, що спить, бо художник виразно чув час від часу її зітхання.
Йому хотілось закурити, але він боявся ворухнутись, щоб Таня не побачила, що й він не спить. Лежав горілиць, вдивлявся в запашну ніч і пив здоров'я та силу, що вона з росою посилала на землю. Сп'янів. Очі нарешті почали злипатись, зорі забігали в шаленому танку, і серед них вирисувалась Таня, прекрасна, чиста, зоряно-росяна, як тоді, коли забилась перший раз у його обіймах...
Почув раптом утому, як тоді... Йому видалось, що вона пестить його голову, і він заснув, охоплений мрійною млістю...
Таня не спала до ранку. Вона чула кілька разів, як до ґанку підходив Юнаяков і по кілька хвилин пильно придивлявся до всіх.
Відвідування Юнаякова наводили на різні думки, але вона не могла відгадати справжньої причини. Над ранок їй захотілось спати, але боялась заснути, щоб бути напоготові, коли б кому грозило лихо.
Та сон переміг. Таня боролась ще з ним, ще чула якийсь шелест коло повітки, але не мала вже сили підняти голови... "Певне, собака ходить..." — була остання думка. Більше нічого не пам'ятала, бо сон зломив свідомість і зліпив їй стомлені повіки.
А Юнаяков зараз же по вечері розсідлав коні і повів їх пасти на луг, під горою. Він розклав багаття і ліг біля вогню, підстеливши пітники з-під сідел. Коні скубли голосно росяну траву, від вогню йшло приємне тепло, і він задрімав. Але алтаєць спить чуйно. Найменший шелест — і він на ногах. Він відрізняє здалека ступу ведмедя від ходи людини, кроки марала від кроків коня.
Почувши якийсь шум, Юнаяков сів і почав прислухатись. Але за хвилину шум затих і почулось іржання коней. Юнаяков уже не лягав. Через деякий час до його вух долетів гомін чиїхось голосів алтайською мовою.
Юнаяков витягнув із-за халяви люльку і поліз до кишені за тютюном. Він знав, що коли це алтайці, то прийдуть до вогню. І не помилився, бо за хвилину з-за дерев вийшли дві постаті і попрямували до вогнища.
— Юнаяков? — спитав один, підійшовши ближче.
— Я,— відповів провідник, розглядаючи людей.— Сідайте.
