Чорне озеро - Гжицький Володимир

А це,— коли був хто на Кара-Колі, знає,— дорога не легка. І не тікають, як ви, а сидять, і працюють, і ще довго працюватимуть.

Слова тьоті Груші не знайшли сприятливого грунту, навпаки, викликали сміх, навіть іронію, головне серед деяких осіб жіночої статі.

— їм, видно, є чого триматись,— кинула поважно і значуще мадам Пупсик.— Вони не самі їдуть, коли можна спитати?

— Звичайно, ні,— запевнила тьотя Груша.— Вони збирають компанію.

Мадам Пупсик не могла приховати іронії.

— Кого ж зібрали досі? — спитала, кидаючи на тьотю Грушу убивчий погляд.

— Я їду й Тетяна Іванівна,— не збентежилась тьотя Груша.

— Яка то? — ніби не знаючи, про кого мова.

— Тутешня вчителька.

— Не мала приємності бачити. Іще хто?

— Поки що ніхто.

— Ну, так, — похитала мадам Пупсик головою.— Компанія, я гадаю, цілком достойна.

— Ви так думаєте? І що це за тон, якого я не розумію?

— Вам не подобається тон? — спитала поволі мадам Пупсик, пронизуючи тьотю Грушу поглядом горгони.

— Вам заздро, що вас не запросили? — скривилась тьотя Груша.

— Честь невелика.

Тьотя Груша, підбадьорена поглядом деяких прихильників, дала собі волю.

— Може, і велика,— сказала вона,— тільки біда, що вас не взяли б.

— Бо я могла б перешкоджати,— ледве стримувалась мадам Пупсик, колишня власниця рундучка на базарі.

— Та ви відома шпигунка.

Цього, видно, було цій дамі забагато. Вона витягнула до тьоті Груші свою товсту коротку шию і встала зі стільця.

— А ви наволоч, хай мене пробачать присутні,— сказала, пінячись зі злості.

Тьотя Груша і собі стала в бойову позу.

— Як ти смієш? — крикнула вона до мадам Пупсик.— Гадино! Умий фарбу з морди. Іч, молодиться, старе падло.

— А ти скинь ті чоботи з себе, не сміши людей, не мозоль очей ними, паскудо, дитина в тебе!

Бойове напруження дійшло до кульмінаційної точки. В їдальні зчинився рух. Відвідувачі якось мовчки поділились на два табори, готові захищати кожен свою симпатію, коли б суперниці хотіли перейти від слів до діла. Кожний в душі чекав того з нетерпінням. Учитель семирічки зірвався з місця і поправив окуляри, гадаючи, що котрась із словесних дуелянток зараз зомліє. Він не сумнівався, що Олімпія Дементіївна вже давно лежала б у його обіймах. Він згадав її сердечно і зітхнув. Жодна з суперниць не думала мліти. Тепер було не до того.

— Ти скинь штучне волосся і зуби повиймай вставні! — кричала тьотя Груша.— Приперлась на курорт, Пупса!

Ця приємна розмова тривала б хтозна-доки, коли б мадам Пупсик, боячись, щоб тьотя Груша в запалі ще чогось не виляпала, не встала демонстративно і не вибігла з їдальні. Вона пішла до кухні і там голосно говорила Тоні, щоб усі чули:

— Як ота, ота,— тут вона вставила відповідний епітет,— буде у вас харчуватись, моєї ноги у вашій їдальні не буде. Вечерю прошу мені прислати додому.

У їдальні всі повернулися на свої місця, розсілись вигідніше, і тьотя Груша мала тепер змогу розповісти докладно біографію мадам Пупсик, не забуваючи най-пікантніших деталей.

— Хай вона дякує богові,— сказала тьотя Груша на закінчення,— що тут не було Федора Павловича або художника: їй це так легко не зійшло б. І я не знаю, як я тільки стрималась, як не вийшла з терпіння?

Така розвага була дуже бажана для відвідувачів нудної їдальні, і всі жалкували, що вона так пізно трапилась — якраз перед від'їздом.

Як там не було: агітація тьоті Груші їхати на Кара-Кол таки зробила частково своє і знайшла хоч трохи сприятливий грунт.

Любов Костянтинівна, що завжди сумно зітхала, побачивши Манченка, і при кожній нагоді намагалась зачарувати його своїм співом, не маючи найменшого слуху, готова була ще на кілька днів залишитись і навіть ще раз поїхати на Кара-Кол, коли б не замовила на завтра коні і не розплатилася з Тонею. Вона цілком була на боці тьоті Груші і дивувалась з її м'якого характеру. Вона б так майстерно не могла володіти собою.

— Я живу вже на світі двадцять два роки, — говорила вона,— а ще такого не чула.

Цю фразу, може, і недоречну, вона вставила дл# того, щоб зайвий раз підкреслити, скільки їй літ, бо всі давали їй не менше тридцяти з гаком.

Зібрані забули на деякий час, чого вони, власне, зібрались. Інцидент з тьотею Грушею і мадам Пупсик скерував думки присутніх в інший бік.

Але в кожнім товаристві буває хтось, хто думає за всіх, піклується всіма, як рідний батько, боліє душею за всіх. Такий звичайно сам знаходиться. Його ніхто нб просить, не обирає, він сам. Серед товариства в їдальні був такий за всіх думаючий, колишній колезький реєстратор, маленький дідусь Афанасій Прохорович. Під час гарячих дебатів він складав у голові промову, якою мав закінчити збори. Він повторив її уже кілька разів про себе і, боячись, щоб не забути, закликав зібрання до порядку. В їдальні почало стихати. Люди присувались ближче до столу, готуючись слухати Афанасія Прохоровича, який поверх окулярів розглядав збори. Коли всі затихли, почав:

— Господа-товариші! Деякий неприємний інцидент, так і даліє, треба вважати за зліквідований, так. Позаяк дехто вже висловився в справі від'їзду, дозвольте мені зробити резюме, так і даліє і тому подібне. Оскільки МИ свій від'їзд будемо робити організовано, так і даліє, ростільки ми можемо бути гарантовані від небезпеки і тому подібне.

Це були істини беззаперечні: що можна було до них додати? Але люди знаходили додатки, раді, що хоч під час відпустки можна побувати на зборах, які під час службового року бувають не щодня. Знайшлось стільки охочих висловитись, що Афанасій Прохорович почав вести запис, ба довелося встановити регламент: висловлюватись не більше ніж десять хвилин кожному промовцеві. Були пропозиції і за двадцять хвилин, головним чином по відході тьоті Груші, що пішла, виправдовуючись головним болем.

Призахідне сонце, стоячи на вечірньому прузі, заглянуло до їдальні і весело зареготало з дачників. Але вони не бачили сонця, не чули, коли воно сховалось. Йе до сонця було.

Нарада затяглась до вечері.

Ще тільки починало дніти, як художника Ломова розбудив стук у вікно. Художник прокинувся і відразу сів на ліжку. Глянувши у вікно, побачив голову, що крізь шибку заглядала, до кімнати. Жовте вилицювате обличчя всміхалось, а очі від сміху геть заховались, і на їх місці ледве блищали вузькі прорізи.

— Єзень! — почув із-за вікна художник.

Ломов пізнав провідника з яким учора домовився про коні. Він же й обіцяв розбудити вдосвіта. Був це

Юнаяков, алтаєць з племені теленгітів, відомий провідник і власник чудових коней.

— Вставай! — кричав він за вікном.— Я вже подав коні в три місця. Спіши, усі вже встали.

Художник почав швидко одягатись, а Юнаяков, упевнившись, що той не ляже вдруге, сів на дрова, навалені під хатою, щоб набити люльку. Робив це дуже поволі, не кваплячись, так, що художник і одягся, поки провідник її запалив.

Аомов, веселий і бадьорий, вийшов надвір. Був він у спортивному костюмі, жовтих шкіряних каманах до колін, зеленкуватій куртці і такого ж кольору капелюсі з пером. Через плече в нього висіла торбина з приладдям для малювання, за поясом стримали револьвер і ніж. Останнім часом він не виходив без зброї, а тим більше це потрібно було тепер, коли він їхав у дорогу, далеку й незнану.

Він привітався з провідником за руку.

— Гарний ранок,— сказав.

— Гарний, — погодився провідник,— буде душно мало-мало, однако.

Це не важко було передбачити, бо небо було чисте, блакитно-рожеве і на траві густо перлилась роса. Вона вбирала в себе білий туман, що лягав рядками на траву.

— Ноги промочиш,— сказав Юнаяков, поглядаючи на жовті камани художника.—Уже заросив мало-мало. Сідай одразу на коня. Роса — як дощ. Буде душно.

— Не страшно,—промовив Ломов.— Ми поїдемо тайгою. Ви скажіть краще, чи не нападе на нас хто в лісі? Це важливіше за всяке "душно".

— Будьте спокійні! На Алтаї вам волос з голови не спаде,— сказав переконливо провідник.

— То як сказати? Волос, може, й не спаде, але голова може й злетіти.

— Ніколи цього не бувало.

— Може, й не бувало, але тепер буває. Ви чули про напад на інженера, що добра для вас хотів? Чули про Теміра і про мене?

— Чув мало-мало. Тут якась чорна рука ору Дує,— сказав Юнаяков по короткій паузі.— Але доки ви зі мною, ви в безпеці! Я ручусь головою!

Він сказав це так упевнено, що хотілось вірити.

— Побачимо! Але нам пора. Ви правду кажете, що всі вже повставали?

— Правду, правду, я заїхав до вас останнього. Таня Токпак давно встала і та сари-бала 1, що дуже інженера любить,— засміявся Юнаяков.

Спостережливість провідника здивувала Ломова.

— Звідки ви це знаєте? — спитав він, здвигаючи плечима.

— Як же? Я ж маю очі. Алтаєць все бачить.

— Ну, гаразд, їдьмо!

Ломов не раз помічав, що алтайці дуже цікавляться життям дачників. Вони мовчать звичайно, але пильно прислухаються до їхніх розмов, намагаючись чого-небудь навчитись, щось почути, хоч у більшості випадків їх намагання даремні. Так і Юнаяков. Даючи раз коні тьоті Груші й інженерові, знав уже про їхні стосунки або принаймні про щось здогадувався.

Виїхавши з двору, вершники побачили, як із вулиці виїхала тьотя Груша, за нею в кількох кроках інженер. Прямували вони до Таниної хати. Юнаяков глянув на художника, і вони обидва всміхнулись.

Таня вже чекала на порозі, готова до подорожі.

— Заходьте,— просила вона,— бо пізно. Сільський простий сніданок тривав недовго. Тьотя

Груша не хотіла заходити, бо була майже не знайома з Танею, але потім зайшла і з апетитом випила склянку молока.

— Дмитро Іванович хіба не їде з вами? — спитала Ганна Степанівна.

— Де йому, такому важному, їхати на прогулянку,— відповіла за всіх тьотя Груша. Зібрані ніяково переглянулись. Інженер не витримав.

— Перш за все Смирнов не важний, як дозволила собі висловитись Агрипина Павлівна,— сказав він різко.— Дмитро Іванович дуже скромна людина і розумна. Коли б не доконечна потреба виїхати в район, він, безумовно, поїхав би з нами і цим зробив би нам честь.

Тьотя Груша сказала, що вона, може, не цілком вдало пожартувала, і на цьому маленьке непорозуміння закінчилось.

Через кілька хвилин валка вже їхала битою дорогою в гори. Сонце тільки починало сходити і золотило вер-

С а р и-б а л а — русява жінка.

хи гір. На лугах широкої долини сивіла від роси трава. Коні бігли шпарко, їздці мовчали, розкошуючи верховою їздою.