Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Ну, правда, деким допускається, що на окраїнах ще можна буде деякий час поспівати та потанцювати в шароварах". А ще й навіть так запитує п. Бойцун: "Чому б, між іншим, комуністові-державникові Б. Олійнику не зібрати довкруг себе таких же націонал-комуністів і не створити комуністичну партію українську за змістом? Невже він не бачить, що йому не по дорозі з Моісєєнком, Алєксєєвим чи Юровським? Врешті, це я так думаю, а Борисові Іллічу видніше, з ким іти".
"Живу я сама, у великій бідності, – долучається до розмови І. Спас з м. Маріуполя, – але все ж зберігаю надію на краще, хоч я його й не побачу. Так, жити дуже важко, але вражаюся: як, люди, можна забувати, що в СРСР ми стояли у чергах за всім: ковбасою, маслом, м’ясом, борошном, і за чим тільки не стояли. У нас продукти привозили 2–3 рази на тиждень, продавали з трьох годин дня, а чергу ми займали о шостій – сьомій ранку. А ще я ніколи не забуду, як нашу сім’ю заганяли у колгосп, як довелося мені довго жити у бараку серед степу… Таке було "гарне" життя".
Старенька С. Вацловик із с. Новий Розділ на Львівщині розповідає про те, як по завершенню війни у її краях створювалися колгоспи: "Вже ми були вижали загін проса, та нам заборонили взяти його додому. Коли ж моя сестра напхала того проса за пазуху, щоб хоч раз зварити кашу, то облавники, які стежили з дерев попід лісом, схопили її і, знущаючись, водили по селу. Тому й трясе мене, коли чую, що спадкоємці тих облавників знову рвуться до влади".
"Тим, котрі твердять, – це вже зауважує М. Лисенко з Броварів Київської області, – буцімто бідування було за Сталіна, а от, мовляв, "як за Хрущова й Брежнєва жилося!", я хочу відповісти: а як жилося? А так: працювали за безцінь; нафту, газ, ліс, вугілля і все, що можна було продати, продавали також за безцінь. Обігрівали всю Європу, а свої рідні колгоспники спали у кухвайках. Пропили, прогуляли природні ресурси на 200 – 300 років наперед. Так і підтримували "розвинену" соціалістичну економіку. Або ж розберемося і в "перевагах соціалізму": право на працю, відпочинок, безкоштовні освіту, лікування. Дійсно, працю мали всі, але колгоспники працювали фактично безкоштовно, а робітники й інтелігенція – за мізерну платню, якої ледь вистачало, щоб звести кінці з кінцями. А житло? Треба було 10–20 років жити в гуртожитку чи бараці, щоб потім одержати якусь квартиру; партфунціонер же позачергово діставав квартиру на 100–150 кв. м. у престижному районі і також безкоштовно. Робітникові іноді випадало раз на 3–5 років виїхати на відпочинок до убогого санаторію; партноменклатура ж щорічно відпочивала з сім’ями в розкішних закритих спецсанаторіях. Лікувалися: робітник безкоштовно, тобто за рахунок визиску своєї низькооплачуваної праці, і партбоси безкоштовно, але в найдосконаліших закритих спецлікарнях, де значно більше було медобслуги, ніж хворих. Тобто переваги були – для партноменклатури".
Або ще рядки з листів. П. Чорнусь з с. Піщане Кремечуцького району на Черкащині: "До сих пір мене навчають та перенавчають, як мені добре та солодко жилося в СРСР. Я ж ніяк не забуду: черги, нагайка в руці голови колгоспу, відрізаний город, холод у хаті такий, що й вода у відрі замерзала". А. Довгополов з м. Нової Каховки: "Один з "коньків" лівих, до якого вони вдаються, щоб скомпрометувати нашу Незалежність, – те, що Україна збирала 50 млн. т. хліба та виробляла 5 млн. т. цукру. Але забувають сказати: чому ж тоді українці не мали змоги той цукор вільно купити? У всі часи варіанти були такі: картки, списки, черга. А ще забувають сказати, що ті мільйони тонн – то був подарунок з України Кремлю. Останній потирав руки, а українець натирав мозолі. На нього звідти і дивилися як на постачальника хліба, цукру, металу. Вся основна промисловість була загальносоюзного підпорядкування, той же цукор Україні везли з Куби, та й навіть ліків, голок, кастрюль в Україні не вироблялося. Ними нас ощасливлювали з півночі, так саме як і насаджуванням своєї мови та культури замість наших"… Р. Кухарук, Одеська обл.: "Мені пам’ятається ще і така "перевага" есесерівського часу, як "свобода віросповідання". У 1982 році, виконуючи волю матері, ми поховали її з попом. Боже мій! – що зчинилося! Виключення з партії, звільнення з роботи (сестра була головою сільради), митарства та гоніння…" …" Г. Сістук з м. Рівне: "Я також добре знаю, скільки коштувало "безплатне" навчання, лікування і т. д. Це коштувало нашому народу трудоднів, на які нічого не давали, вкрай занижених зарплат для тих, хто жив не в селі, мільйонів тих, кого гноїли в тюрмах. Дивуюся: як можна цього не розуміти! Не розуміти, зокрема, й того, що влада у нас погана не через те, що Україна стала самостійною, а через те, що влада ця належить переважно тим, яким Україна потрібна лише на те, щоб з неї тягнути. І тягнуть, хто скільки може витягнути, кинувши людям пенсію в 37–49 гривень, немов ту кістку. Поки не розберемося у своєму і минулому, і сучасному, будемо ще довго бідні та дурні".
Залишаючи ці листи без коментування (зрештою, діагноз останнього з дописувачів цілковито правильний), зазначу, що загалом у мене складається враження, що пишуть мені люди ледь не про все – настільки місткою виявилася назва цих бесід. Вчитися так, як треба, та переучуватися нам, дійсно, треба у прикладанні буквально до всіх сфер, усіх проявів нашого життя. Звідси й таке різноманіття запитань, проблем, пропозицій, що їх досить нелегко навіть якось систематизувати. І особливо ж цінні ті листи, які містять у собі зерна конструктивності та сповнені бажання підказати: а що ж та як слід робити, на що належить звернути увагу, аби наша духовна сфера, усе життя в цілому, якомога скорше ставали на рейки поступу, реального поліпшення.
Отож чого тільки не пропонують мої дописувачі – включно до проектів великого і середнього гербів України, що їх у яскравих барвах надіслали з Черкас А. і Д. Коршуни, трактатів на взір "Відродження України може відбутися тільки таким чином" (надіслав І. Майкович з Підволочиська), тексту державного гімну (авторові Ф. Костуру з м. Калуша я висловлю свою переконаність, що текст гімну, на слова П. Чубинського, у нас вже давно є, і якщо й варто вносити до нього якісь зміни, то тільки суто редакційні).
Або ще такі пропозиції. Заснування Фонду захисту української державної мови (О. Українець, Київ). Створення колективної народної книги, у якій всі, хто побажав би, висловили б своє розуміння сенсу національної ідеї (Г. Черкащенко, м. Білозірськ Донецької області). Відродження за підтримки держави організацій "Просвіта" не тільки по містах, але і повсюдно в селах як випробуваної у довоєнний час в Галичині ефективної форми об’єнання людей (поза партійними і т. д. орієнтирами) на грунті відданості українству (В. Григорів, м. Городенка на Івано-Франківщині). Утвердження нових засад наукового суспільствознавства (це пропонує і запрошує мене у свої спільники Д. Клець з с. Рачин Дубенського району на Рівненщині). Як пише він, біда в тому, що ми в Україні не вміємо виходити з реальних якостей реального населення та що ми, українці, ніяк не навчимося жити власним розумом – все перебуваємо у пошуках тих, хто б нами командував, все підлизуємося як не до Москви, то до Заходу. Що ж, то правда, пане Клець, і , дякувати Богові, діагноз тут ми вже встановили: усе те – від комплексу меншовартісності. Назва хвороби, отже, відома – час енергійно лікуватися, чи не правда?
Дійові державні заходи в утвердженні української мови. Листів з цього приводу найбільше, аргументи ж – щонайрізноманітніші, аж до заклику В. Мельничука з Білої Церкви прислухатися до опублікованої в пресі перестороги знаменитого оракула Он Ці (приятеля Далай Лами та Ванги, котрий передбачив московський путч 1991 року та багато іншого). Перебуваючи проїздом у Києві, він, зокрема, сказав: "Ви, українці, нерозумні й затуркані. Космос послав вам грізне попередження – Чорнобиль, але ви так нічого й не зрозуміли! Як і століття назад, ви продовжуєте мавпування, шукаючи істину в чужих землях (…) Як і раніше, ви люто зневажаєте і знищуєте все рідне, материнське: мову, культуру, звичаї… Але ж ваша мова – це чарівний ключ до Вічності… Невже ви до цього часу не звернули уваги на те, що народи, які були свого часу підкорені ким-небудь і які використовують нерідні мови, складають країни т. зв. третього світу (африканський континент, Латинська Америка)… Якщо сон розуму триватиме – вас чекає сумна доля тих, котрі відреклися від Великого Материнського Начала – спершу духовна, а потім повільна, розтягнута на багато років фізична смерть. Вихід один – нарешті, повернутися до самих себе і припинити займатися суїцидом! /…/ Не сподівайтеся на добробут і процвітання вашої країни до того часу, доки в Полтаві і Харкові, Черкасах і Запоріжжі звучить неукраїнська мова…"
Що ж, нехай буде і таке застереження – раптом комусь допоможе знайти самого себе й передбачення цього оракула, який, сказав, зрештою, самоочевидні речі.
Зооінженер І. Іщенко з с. Шукайвода Христинівського району на Черкащині роздумує на тему, як поєднати освіту й економіку. Сам він мріє досягти успіху на такому шляхові: стати добрим фермером та взяти під своє крило бодай одну школу, аби впроваджувати в ній передові педагогічні технології. Пан Бібік з Тернополя надіслав мені цілу свою альтернативну програму, в тому числі і друковану брошурою, під назвою "Шлях до незалежної, демократичної, квітучої України". В цілому ця програма має соціалістичну орієнтацію, хоча, зрештою, автор робить і резонний висновок, а саме: нам, в Україні, треба взяти все краще і від соціалізму, і від капіталізму, тобто знайти найбільш згармонійований шлях розвитку, у центрі якого була б конкретна, реальна, соціально захищена людина. Що ж, я думаю, було б і справді чудово, аби ми зорієнтувалися на той лад, який є сьогодні, наприклад, в Данії, Швеції чи Бельгії.
У зв’язку з цим не можу не згадати довгого, на багато сторінок, листа Лідії Іванівни (прізвище не зазначене) з м. Маріуполя, що закінчується словами: "Пробачте, негарно написала – плакала все врем’я. Усе вспомнила". Тут – і про стражденне життя цієї жінки, і про стан з українською мовою в Маріуполі ("мені здається, що я живу в Росії, бо і росіяни, і тепер вже й греки все мають, а українського у місті нема нічого – така до українців неповага"), і про ту ж проблему з українським паспортом, з якого викинуто графу "національність" ("То що ж ми тоді за істоти? Тварина – і та має назву, масть, кличку.
