Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
А тут ніби хтось хоче стерти нас з лиця землі, а водночас – і саму назву – Україна"), і, нарешті – найширше – про систему незаслужених пільг, що ними користуються вірні слуги тоталітарного режиму. "Вже маємо іншу державу, – гнівається дописувачка з Маріуполя, – немає СРСР, а й вони захищені тими пільгами, і вже і їхні діти, внуки, правнуки… Хоч що зробили ті пільговики для України? І головне – що роблять? Хіба що біжать з червоними прапорами до пам’ятників Леніну, та підбурюють людей, та вимагають СРСР…"
Про таких, що живуть в Україні десятки літ, а "все Москву видять", пише у віршованій формі Г. Павленко з Умані:
Без любові до Вкраїни
Слуги шовінізму
Все плекають у думках
Зорі комунізму.
Інші мрії – і то жаль —
Їм ще невідомі,
Ненависна їм до люті
Українська мова.
Тож і на сесіях щодня
Лише бойовища –
Все чекають, що зі Сходу
Рак червоний свисне.
Ну що ж, нехай колишні чекають, а переважна й переважна більшість моїх кореспондентів (їхні листи, повторюю, – то досить наближений до істини зріз нинішнього нашого суспільства) твердо знають, що той рак вже не свисне, що будувати треба нам нову державу. Якщо ж такі дописувачі нерідко й згадують минуле, то виключно для того, щоб, засвоївши з нього все цінне, ми рухалися таки вперед, а не вертали назад.
Ось як, наприклад, В. Скрипка з с. Росішка Рахівського району на Закарпатті, котрий пише у своєму листі про педагогічні уроки президента Карпатської України (вона існувала у 1939-му році лише п’ять з половиною місяців) Августина Волошина. "У чому сила цієї людини? У тому, що Августин Волошин, перед цим довголітній директор Ужгородської вчительської семінарії, виховав нове свідоме, патріотично підготовлене вчительство, яке у часі творення держави його підтримало. Ставши ж Президентом, А. Волошин все зробив, щоб укомплектувати навчальні заклади висококваліфікованими патріотичними людьми, які розуміли, що головне – то національне виховання. І це за такий короткий час дало величезні наслідки, дало потужний поштовх любові до України. Недарма тих людей так нещадно нищили угорські фашисти, недарма і совєтські "визволителі" заповнювали ними гулаги".
І ось цілковито слушне запитання, яке ставить п. Скрипка: " А чи за сім років нашої незалежності українська молодь досягла такого патріотизму? Чому ті вчителі за тих п’ять з половиною місяців зробили більше для національного усвідомлення молоді, ніж наші сучасники за сім років?" І відповідь автора листа: "Риба від голови пахне," – тобто все залежить від орієнтирів держави, від того, наскільки її керівники розуміють вагу освіти, наскільки усвідомлюють потребу спрямовувати її в національне річище. Якраз цього, на жаль, сьогодні і бракує – Президентові, усій нинішній правлячій верхівці.
До речі, В. Скрипка порівнює тодішнього пересічного директора школи чи вчителя й сьогоденного. Тих, давніх, учні ніколи не могли бачити п’яними. Нині ж навіть гуртові п’янки, арендування шкіл для випивок – узвичаєно. Не було й системи хабарництва, грошових поборів, що так знеславлюють нашу освіту сьогодні.
Ну що ж, шановний пане Скрипко, – дійсно, аби ми вчились так, як треба, в тому числі й керівники різних щаблів державної влади.
Резонно пише у своєму листі відомий наш письменник Василь Захарченко (м.Черкаси): "Школа, освіта – це те, за що треба боротися жорстоко, невідступно, постійно, бо це єдина наша надія – народити новий український народ". Добре це сформульовано, пане Василю, і як не згодитися з вами: що ж то за народ буде, коли у міських школах учні, а часто-густо і вчителі, використовують українську мову як мову навчання, але не як мову спілкування, скажімо, на перервах? Чому, чому, ставите ви питання у своєму листі, не звертається на це належної уваги?
З цього приводу я сказав би одне: тому такий стан, що не виконується відповідний документ міністерства освіти (наказ №123), що його було розіслано на місця ще у вересні 1992 року. Одначе чому він порушується, чому не виконується? Запитувати треба і міністерство освіти, й конкретного керівника конкретного навчального закладу.
У зв’язку з цим різко ставить питання пенсіонер з м. Полтави О. Татарко: "Та доки ж ми будемо вилизувати сідницю зарубіжжю, надто близькому і надто у мовному плані? " "Ви, – пише він далі, – ведете мову про виховання. А на виробництві, в школі чи інституті – і то саме в той час, коли ви ведете свої бесіди – виховання здійснюється в іншому напрямку: викладання ведеться російською, прищеплюється зневага до рідного, до українського". Один із таких закладів п. Татарко називає: Полтавський технічний університет.
Досить глобально осмислює проблеми освіти в Україні К. Марченко з Києва. Вона ветеран педагогічної праці, інвалід війни другої групи. "Патріоти українці, вчителі-професіонали, – пише вона, – в глибокій тривозі за стан освіти. Є у нас держава, а чи вона українська? Є освіта, а чи вона національна? На восьмому році незалежності нашим державним мужам пора зрозуміти, що тільки освіта може сформувати націю, що тільки вона належно поширить українську ідею. З цією високою місією може впоратися тільки добрий (національно свідомий, професійний) вчитель". А далі у листі К. Марченко – ціла програма. І щодо того, що держава мусить змінити своє ставлення до освіти, і щодо реформування управління освітою, яке лишається таким же, як і за тоталітарного режиму, і щодо педагогічного навантаження, матеріального забезпечення галузі, утвердження в ній державної мови і т. д. Як переконана дописувачка, "впровадження національної освіти, культури повинно йти паралельно з економічним відродженням. Мова, культура, наука – це та візитка, з якою кожна країна входить у світ, якою підкреслює свою свободу і незалежність".
У цьому місці я зазначу, що немало з думок К. Марченко про освіту, як і інших дописувачів, дістали широке наукове розгортання у виданому в 1997 році Всеукраїнським педагогічним Товариством ім. Гр. Ващенка збірнику "Концептуальні засади реформування і демократизації освіти в Україні". Відсилаю читача до своєї статті "Освіта в Україні: час демократизації, час реформ", якою відкривається цей заініційований мною збірник, а також до цілої низки новаторських педагогічних концепцій, з якими виступають тут провідні, добре знані в Україні педагоги: академіки А. Алексюк, П. Кононенко, В. Майборода, М. Стельмахович, проф. О. Вишневський, кандидат педагогічних наук Т. Усатенко. Окрім глобальної концепції національної системи освіти, вміщено тут і такі концепції: демократизації управління освітою (про що згадує К. Марченко), демократизації навчального процесу, українського виховання, української національної школи-родини, реформування педагогічної науки. Тобто запропоновано теоретичне обгрунтування, як подано й конкретні пропозиції стосовно спрямування освіти в Україні в національне річище та звільнення її від рецидивів тоталітарної доби. Як підкреслюється у книжці, адресована вона усім, кого хвилює нинішній стан освіти в Україні, та далеко не в останню чергу – державним інституціям, тим, хто освітою керує. Як скористаються вони з цих вельми актуальних напрацювань і чи скористаються, як мовиться, покаже час.
Так, освіта повинна ростити націю, а не притлумлювати національну, в тому числі й історичну пам’ять. У тому ж , наскільки ми вчилися не так, як треба, переконує лист п. Черниша з Запоріжжя, у якому він доводить, що ані Франція, про яку я згадував, ані Чехія не можуть нам правити за приклад. Чому? Тому, мовляв, що Франція виникла на французькій землі, Чехія – на чеській, а Україна – бачите – на руській, що асоціюється у автора з російською. Російською державою вважає він Київську Русь, російським князем називає Володимира Мономаха…
Отож то й біда, п. Черниш, – настільки нам було забито памороки, що ми й досі не всі ще знаємо, що "руська" у добу Володимира Мономаха і значно пізніша та сьогоднішня "російська" – то аніскільки не синоніми, то зовсім протилежні речі. Русами бо звалися в добу Київської Русі не хто інші, як українці. То – одна з наших корінних, родових назв, згодом, власне, присвоєна північним сусідом. Невипадково ж М. Грушевський назвав свою історію не історією України, а саме України-Руси, вживаючи два останні позначення як синоніми, як одне і те ж. Читайте на цю тему бодай статті росіянки (якщо українським вченим не вірите) Емілії Ільїної, яка постійно нагадує своїм співвітчизникам-росіянам: чого ви лізете до Київської Русі, яке відношення до неї Росія має, чого привласнюєте те, що Росії не належить?
Зрештою, добре вам відповість з цього приводу й російськомовна харків’янка А. Бєлєнченко, яка цілком резонно пише мені, що сама "назва Русь – це ключове поняття стосовно правди нашої історії. Невже не ясно, що, вирвавши цю назву від наших предків-русичів, московська імперія і спекулювала на ній, і досі спекулює, за принципом – у кого ця назва, той і хазяїн історії? Власне, присвоївши собі Київську Русь, вона сидить на сідалищі чужої історії, історії перейменованої нації – української". З погляду А. Бєлєнченко, ім’я чи назва мають свою силу магічної дії, тож втрата назви найфатальніше позначилася на всій нашій подальшій історії, а сфальсифіковане уявлення про неї було накинуте Росією цілому світові. Розвінчування гігантської фальсифікації, що стосується Київської Русі, – одне з найпринциповіших завдань у справі формування нової української нації. Про це нагадує тов. Чернишу і його однофамілець А. Черниш з Кіровограду, який закидає йому, що носії цього прізвища "і в час Хмельниччини, і Полуботка, і в Чорноморському війську по-іншому уявляли (і творили) свою історію і були патріотами або хоча б доброзичливцями рідної землі, за що падав на них гнів чужинської влади".
Одне слово, на сьогодні пора нам в Україні знати (не хочуть знати тільки вражені шовіністичною ідеологією), що Київська Русь – то органічна, невід’ємна частка української національної історії, частка української історичної гідності, і то не випадково, що стільки листів я одержую саме на цю тему нашої національної гідності, а також про те, що її принижує, ображає. Як пише п. Незлин з м. Конотопа, "національна ідея – звучить гарно, та історія вчить, що національна ідея, не захищена національною вірою, приречена на загибель і кожного наступного разу на більш криваву".
