Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Договорюється він навіть до того, що головну провину за існування України покладає – на кого б думали? – на Сталіна (!) Мовляв, "если бы в свое время Сталин-скотина не присоединил Западную Украину, всего того, что сейчас творится, не было бы". А чого, запитаєте, "не было бы"? Та самої України, оскільки без західної України її – треба думати – просто вже розчинили б у загальноросійському морі, – і то, зрозуміло, вже не було б ніяких домагань незалежності, ніякої ненависної цьому дописувачеві української мови. Ну, саме України не було б. Бачите, як тяжко, найтяжче провинився батько Сталін в очах цього чоловіка з Луганська…
І що скажеш, шановні, з приводу ось цього найзлостивішого несприйняття України? Ну, не сприймаєте, так не сприймайте. Україна обійдеться. Побудується. Ми й так всі добре знаємо, що п’ята колона в Україні є.
Дехто з дописувачів, вже зовсім іншого роду, як-от О. Яр з м. Кам’янського на Дніпропетровщині, пропонує навіть ось який ультрарадикальний лік: "Вам не подобається Україна? Тоді будь ласка: чемодан, вокзал, Росія чи Ізраїль, і т. д. Хочуть вони совєтську власть, то хай і їдуть у совєтську власть". А М. Веретинська з Дніпропетровська іронічно доповнює: "У них там стільки природних багатств, що просто дивуєшся: навіщо вони тут мучаться з нами, хохлами, замість того, щоб "жить весело и привольно на любимой Родине"? Ми ж, українці, якось вже й без них зуміли б тут прожити".
Зовсім недавно я вичитав, що є у Росії відомий діяч, котрий вже навіть запрошує, очевидно, таких, як тов. Михайленко. Це – генерал Олександр Лебедь, котрий у своїй книжці "Идеология здравого смысла" висуває екзотичний прожект переселення російськомовного населення з країн СНД до Сибіру з наданням для облаштування довготермінового кредиту…
Одначе й ідея Лебедя – прожект, і побажання О. Яр та М. Веретинської – також прожект. Я ж, не сходячи на подібний тон розмови, спробую відповідати на листи одних моїх кореспондентів листами кореспондентів інших. Тобто – ви маєте таку ось думку. Одначе вислухайте, будь ласка, не тільки моє коментування, але й думки інших, думки зовсім протилежні, думки, з якими навчіться рахуватися та поважати їх. Без цієї бо якості ви просто засліплений догматик.
Але насамперед про економічно-соціальні "завоювання великого жовтня", що за ними так тужать деякі мої дописувачі (також В. Ребеза з м. Сторожинець Чернівецької області, Г. Тимофєєва з Вінниці, Р. Першина з Черкас). Були ці "завоювання"? Так, були – пришвидшена індустріалізація зокрема, забезпечення освітніх прав тощо. Але, по-перше, мало хто ставить запитання, чи не були б ті здобутки більшими, якби жовтневого перевороту не сталося і якби Росія розвивалася на засадах інтенсивного реформування, що набирало розмаху перед першою світовою війною. А по-друге, не кожен і в наш час замислюється над ось чим: а якою ціною було досягнене оте вельми відносне, а в цілому – жебрацьке, надто у порівнянні з іншими країнами, більшовицьке благоденство?
Кожна мисляча людина розуміє: лише почасти це результат ентузіазму тих, котрі пройнялися вірою в комуністичку ідею. Значно й значно більшою мірою основане було те "благоденство" на крові, на смертях мільйонів – тих, що вигинули у розв’язаній більшовиками так званій громадянській війні (насправді, для українців, – війні Росії з Україною), у голодоморах 1921–22, 1932–33 та 1946–47 років, у пору колективізації, що стала смертним вироком українському селу, у час другої світової війни, яка переважаючим чином і була спричинена фактом утвердження агресивного СРСР, що страхав світ поширенням комунізму на всю планету ("да здравствует социалистическая революция в мировом масштабе!"), і вже і в ближчих до нас десятиріччях з усе тими ж тюрмами, концтаборами, що їх, концтабори, до речі, й вигадали таки не німецькі фашисти (вони їх лише удосконалили), а ще за життя й найактивнішої участі Леніна, ті ж таки більшовики. Кажемо про такі значні комуністичні звершення, як, скажімо, Біломор-канал, Магнітка і т. д. Та чи добре усвідомлюємо, що ці й численні інші символи більшовицької індустріалізації створювалися сотнями тисяч і навіть мільйонами ув’язнених – зеків, величезна частина яких була до арешту вченими, письменниками, вчителями, лікарями, інженерами і т. д.? Я нагадаю, що у 30-ті роки в Україні було винищено 80 відсотків (запам’ятаймо цю моторошну цифру – 80 відсотків!) української інтелігенції. Та й загалом свідому Україну було за тоталітарщини знищено й розігнано. Розігнано по соловках, магаданах, уралах, колимах і т. д. і т. д. І тільки невеликій частці свідомого українства вдалося вирватися через залізний занавіс та налагоджувати українське життя то в Америці, то в Бразилії, то в Австралії… Які, отже, моря сліз, який безмір страждань супроводжували оті згадані мною соціально-економічні "завоювання", що про них не припиняють галасувати ті, котрі кличуть нас чи то до реставрації СРСР, чи то до створення "Союза славянских государств"!
Ну, ясна ж річ, російському великодержавникові такий Союз життєво необхідний, надто якщо зважити, що на початок 1999 року зовнішній борг Росії склав 144 млрд. дол., а її забезпеченість власним продовольством перебуває на рівні якихось 30 відсотків. Але українцям – чи треба їм такий Союз? Багато і багато українців сьогодні бідує, ще більше бідують у своїй країні росіяни, надто в глибинках. То що – витворювати жебрака – монстра, сподіватися, що в спільній торбі скорше з’явиться пожива, забувши, що мінус, множений на мінус, ніколи не дасть плюса?
Та ні – з’явиться, і то неодмінно, інше: ще лютіше, ще запекліше й національне, й економічне, і фінансове і т. д., і т. д. гноблення, умертвлення України, та й загалом – повне її розчинення у загальноросійському морі, зникнення її як окремої етнічної одиниці.
Ах, як прагнуть цього чорносотенні сили і в Росії, і тут, в Україні, і як вірно прислужуються їм тутешні холопи та яничари! Ви чули, як істерично-судомно кричать? І особливо у Верховній Раді. Той крик – від уболівання за народ? Та ні – пожалься, Боже. Просто – антиукраїнські сили розуміють: якщо сьогодні, у найближчий час їм не вдасться перебрати владу, завтра буде вже пізно. Вислизає бо в них з-під ніг грунт, на якому вони стоять, з кожним днем все менше працює на них час. І ото звідси й ота сила крику. Не сила сили (даруйте тавтологію), а саме сила крику. Лужені бо горлянки мають вони ще від часу матроса Желєзняка.
Дивовижні, між іншим, речі: день більшовицького перевороту, що стався колись у Петербурзі, вже три роки у Росії не є державним святом, а є днем національного примирення. Наші ж динозаври цю чужу подію у чужому, далекому місті, вже не в нашій, а в іншій країні і досі пошановують як офіційне державне свято. Глум, цинічність, третьосортна меншовартісність, рабська, холопська запопадливість перед великодержавником… Ось і 7 листопада 1998 року: антиукраїнський шабаш в антиукраїнській (за позицією депутатської більшості) Верховній Раді, "водружение" (вдамся до їхнього слова) есесерівського прапора у сесійній залі, мітинги та демонстрації, на які, спекулюючи на економічній ситуації, динозаври сталінського та брежнєвського часу чи їх ідейні спадкоємці вивели частину нашого люду. Скільки злоби супроти нашої державності було вилито, скільки закликів повернутися у світле минуле було проголошено! Звучало: "Это есть наш последний и решительный бой" та "Союз нерушимый республик свободных" – звучало так, нібито то з того світу, з-під якогось могильного склепіння…
9. Про час, коли нам "добре та солодко жилося"
Ну, та Бог з ними. Як мовив поет, нам своє робить. Робити своє – отже, берегти Україну, пройматися вірою у неї, довірою до неї, боротися за те, щоб в Україні була і влада українською – від Президента до районної та сільської адміністрації, змушувати всі владні структури енергійно діяти в напрямку економічного й духовного відродження, зміцнення України, наведення у ній давно вже очікуваного елементарного порядку, аби демократія не переходила, як те раз-по-раз спостерігаємо, у свою протилежність – в анархію.
Що ж до того, які насправді блага та для кого вони були у часі СРСР, то ось, прошу, прочитаймо у деяких листах.
"Мені 45 років, – пише С. Бойцун зі Львова, – і я добре знаю, як ми жили в СРСР і яка була це рівність. Так, ми не всі були бідними в ті часи. Але основна маса людей жила від зарплати до зарплати, вистоюючи в чергах. А вже про чорні ходи – аби щось дістати – не варто і згадувати. То яка ж то була рівність і в чому вона полягала? У тому, що всі ми були "товариші"? Чи, може, рівність у сплаті за комунальні послуги? Пенсіонер чи інвалід за своєї 40-рублевої пенсії платив за телефон, яким користувався лише щоб викликати швидку допомогу, чомусь стільки ж, скільки і той, котрий говорив годинами, а зарплату отримував 300 – 500 рублів у місяць. Так саме рівно платили ми й за газ, і за квартиру, і за воду. Отже, справді добре жили у ті роки не прості люди, а начальники, в яких, і дійсно, було все, хоч би ті ж машини. Була армія шоферів, що днями канючила-дрімала (ще й досі відсипаються за звичкою) за кермом під райкомами та обкомами. Що це – їм начальники платили з власної кишені? Ні, сиділи вони на шиї у трудового народу. Це тільки часткові приклади, які доводять, що найдужче галасують про блага соціалізму саме колишні начальники. Їм, і справді, було і є що втрачати. А якщо їх фізично вже нема, то є ж їхні діти або внуки".
Цікаво пише п. Бойцун і з приводу кличів до "воссоединения" з Росією, що ними найактивніше оперує партія, яка "не зрозуміло чому почуває себе впевнено повсюди там, де пахне смаленим, незгодою, розбратом, протистоянням". "Гасло комуністів: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Тільки ж чому цей лозунг у прикладанні до України вони розуміють однобоко – якщо "соединяться", то тільки з Росією? А якщо велика частка українських пролетарів цього не хоче? Можна ж бо об’єднуватися також з поляками, чехами, словаками, з усією Європою, створюючи загальноєвропейський дім. Та ні ж ! – їм потрібне лише одне об’єднання – з Росією, та ще й так, щоб в єдину державу, та ще й з однією мовою, історією, культурою.
