Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Як то було б чудово, щоб до вимог світового українства долучався і кожен свідомий громадянин України! Не маємо поки що влади, яка була б налаштована нас чути. Тож мусимо примушувати, щоб вона нас чула.
___________
1Зазначу: і таке зробили на час виходу книжки.
8. В існуванні України винен... Сталін
Дякувати Богові, ці розмови зачіпають людей за живе. Листи, листи… Мушу зізнатися, що такої кількості кореспонденції, для ознайомлення з якою потрібен величезний час, я ще не мав ніколи. Фактично це вже в мене діалог з усією Україною, адже географія надсилань – всі області без винятків. І зрозуміло, що мої кореспонденти – то люди різних суспільно-національних орієнтацій, настільки різних, що я не перебільшу, зазначивши: в листах цих – щонайяскравіший зріз нинішнього нашого суспільства з багатоманіттям, суперечливістю та конфронтацією поглядів, настроїв, уявлень, сподівань.
І якщо в переважній більшості кореспонденцій домінує солідарність зі мною, з тим, про що я веду мову, то почну я наразі все-таки з листів сердитих, часом непримиренних. Чи здивований я, що й такі надходять? Аніскільки. Священника і то не всі шанують у церкві. Я ж – цілковито світська людина, стовідсотково переконана у своїх поглядах. І що можу вдіяти, коли з однієї-двох моїх бесід той чи інший чоловік не переконується? Та ще й у випадкові, коли в його душі начисто відсутня Україна як повноцінна, незалежна і міцна європейська держава, ідеал якої як найбільша святощ живе в моїй душі. А тим більше у тому випадкові, коли даний кореспондент, може, і пише мені не стільки з власної спонуки, скільки з веління певної організації чи партії: мовляв, реагуйте, дошкуляйте, навіть страхайте… А чого ж! – є і таке в арсеналі знаних політичних сил…
Одначе – геть підозри, ближче до листів, деякі з яких від окремих осіб, як-от від Є. Алєксєєвої з селища Нагірнянка на Тернопільщині, надійшли вже вдруге. Власне, на цей раз вона вже нічого й не писала, тільки вклала у конверта вирізку з газети "Правда" під заголовком "Крах "чешского чуда". Це на доказ того, що, мовляв, і на чехів, про що я говорив в одній із попередніх бесід, нема чого орієнтуватися, мовляв, і чехи вже пропали.
Ну, от біда! Бачите – вже й чехи занепадають, бо їхня крона – подумати лишень! – впала аж (!) на 10 відсотків. І так це хочеться газеті "Правда", і, певно, й Алєксєєвій, щоб вже і Чехія визнала – не тільки Україна: ось як обертається ця повна незалежність від Москви – цілих 10 відсотків!
Та надаремне, я гадаю, ці шпильки, як надаремні й сподівання. Є і буде вже завжди Чехія у "народів вольних колі", а свою залежність від Москви, надто розчавлення радянськими танками празької весни 1968 року, завжди згадуватиме лише з огидою і бридкістю. І безумовно, що без допомоги "первого среди славян" вона переборе свої труднощі. Я навіть думаю, що дай Боже, аби такого масштабу труднощі – 10% – були і в нас. Якби…
Та ще далеко, дуже далеко нам навіть до чехів (як, до речі, й до поляків, де, крім незмірно вищої середньої заробітної плати, ціни на продукти харчування удвічі нижчі, ніж у нас), надто до їхньої волі будувати міцну національну державу. Тож викликає зловтіха лихої пам’яті "Правди" лише обридження.
Загалом же всі сердиті листи, що надійшли, об’єднує одне: протиставлення добрих, затишних старих часів і сьогодення. Як це, наприклад, у листі з Білої Церкви, автор якого підписався так: "бувший заможний робітник авіаремонтного заводу, а нині жебрак Бількевич Володимир".
А знаєте, тов. Бількевич, здебільшого ви маєте рацію: справді-бо, і ковбаса була дешева, і перебування дітей у дитсадках, і медичне обслуговування, і квартири люди частіше одержували, і безробіття не було. Тепер же, пише В. Бількевич (до "безкоштовних" благ ще повернемося), Кравчуки, Кучми, Мовчани, Яворівські та й такі, як ось я, котрий веде ці розмови, все це завалили, і настала пора злодіїв, бандитів, володарів мерседесів.
Все майже правильно, п. Бількевичу! За винятком одного, найважливішого: ви кличете назад, у старі часи. Одначе, повірте мені, – це настільки ж неможливо, наскільки неможливо нам сьогодні переселитися для проживання у якусь іншу Галактику. Ось і есесерівська Галактика – вона відлетіла назавжди, і вже нема туди ходу, нема! Був СРСР – і ось його нема, і вже його не буде; та ти хоч лусни, хоч умри, а не буде. Ніколи вже не вернеться суспільство, що його фарисейськи йменували суспільством зрілого соціалізму, та ще й найкращим, і найдосконалішим, і найпередовішим у світі. Та й то вже означало б, що й самого Бога нема на світі, якби нам раптом знову довелося опинитися у тих людо— і націєжерних часах. Я запевняю вас: цього не станеться. То є настільки ж неможливе, наскільки неможливо літньому вже чоловікові знову вернути собі молодість.
Тож якщо щось конструктивне й брати з вашого гнівного пафосу, то хіба що одне – те, про що ви й не згадуєте: треба наводити, нарешті, лад у тій державі, у якій ми живемо сьогодні, – в Україні. Ну, киньмо вже, нарешті, обливати її брудом, берімося всім миром очищати її – і то найперше від тих, хто її грабує, хто знечещує.
Згадуєте демократів на взір П. Мовчана. Та чи при владі ж насправді вони? Прокиньтеся, шановний, проаналізуйте бодай на прикладі свого краю, що насправді хоч і не колишній перший секретар тепер при владі, так другий або третій, або з виконкому, або секретар парткому, тобто той, хто ревне служив колишній системі, хто хоч і не був першим секретарем, так прагнув ним бути.
Так є масово по Україні. Проаналізуйте, які посади займали ті, хто при владі, до 1991 року. Чи, здебільшого, не компартійні, виконкомівські, комсомольські, кагебістські? Є, до речі, щодо цього й вже зібрана статистика, якою я, одначе, стомлювати наразі не буду. Вона неспростовно свідчить: лжедемократи у масці демократів та грошові мішки сьогодні при владі, істинні ж демократи – збоку. Чому цього не аналізуєте, не помічаєте, чому не бачите, мої сердиті опоненти? Якщо ж і трапляються поодинокі вкраплення справді демократів, то це тільки саме вкраплення, які критичної маси скорумпованої владної структури ніскільки не спроможні змінити.
Ну, а якщо ж той від демократів, хто зайняв владну посаду, краде, наживається, грабує (про це пише зі Львова п. Хрущак), то даруйте: то вже – не демократ, то вже просто виродженець, індивід, котрий не витримав спокус влади, а, отже, треба його змушувати її полишити.
Ще і ще раз хочу повторити: можна скільки завгодно лаяти будь-які щаблі влади, і боротися з її антинародними діями не тільки можна, але й необхідно, і вимагати, де треба, нової влади, кращої, теж треба, – одне тільки для мене неможливе, неприйнятне: ототожнювати нездарну, або мафіозну, або часто розбійницьку владу й Україну. Та при чім тут, друзі, Україна? Хіба це вона, Україна, винна, що в неї такі поводирі? Та вона ж сама чекає, від кожного з нас чекає, аби ми очистили її від усілякої скверни, що її стільки налипло на неї, та прикрасили й достатком, і загальною моральністю, і зичливими усмішками людей один до одного, так прикрасили, щоб почувалася вона цивілізовано влаштованою державою, а не перебувала в принизливому стані, з якого ніяк не вийде. "Багно гнилеє між країв Європи", як мовив І. Франко. Образливо і боляче так характеризувати, але й справді – скільки ще того багна є на нашій землі, що до нього аніскільки не є причетною наша незалежність. Не вона, не Україна, є винною, що стільки ще людей бідує, не її провина, що так мляво йдуть – не йдуть реформи та що ми ніяк не відірвемося від пуповини старого, тоталітарного режиму, символами якого бовваніють ідоли тоталітаризму на наших вулицях і площах. Тобто насправді ця незалежна Україна є з волі чи нерішучості тих, хто нею керує, дуже й дуже ще залежною – і в цьому наша біда, як і біда самої України.
Втім, і на обставини зважаймо: нам бо не тільки економіку і всю суспільну сферу випало реформувати, як тій же Чехії чи Польщі, але й державу як таку після багатьох століть колоніальної залежності, по суті, заново створювати. А це диявольськи складне завдання. Ну, що ж як ми й не спохопилися, й не стямилися, як до цього роду гігантських складностей додалися то мафіозність (ще кілька років тому ми вважали, що вона десь там в Італії чи Латинській Америці…), то скорумпованість, нерідко антиукраїнськість, безпорадність, безвольність, нерішучість влади. Між іншим, я знову повторю, це її фатальна вада: вона, влада, не заряджає суспільство потрібною енергією та вірою, не вселяє у нього як не відчуття, то бодай бажання руху й поступу. Влада, отже, тупцюється, і все суспільство тупцюється. Та іншого шляху, як рішуче зрушити вперед, тут нема. Тільки і тільки вперед, до повносилля України. Владу ж спробуймо усією свідомою громадськістю поліпшити, сповна використовуючи бодай виборчі важелі.
Це я роз’яснюю свою позицію й авторам ряду інших листів, що тужать за СРСР та не сприймають ідеї українського державотворення. В. Сірому з Харкова, котрий називає Україну "хамелеонною", а вже мене – "сильно переученным". Л. Ботикуновій з Харкова, котра звинувачує всі радіопередачі з Києва, в тому числі й мої, у брехні, а стосовно самої себе, маючи на увазі свої національні корені, вживає цікавий термін —"національний гермафродит" (таких, мовляв, у нас мільйони). О. Сердюк з Макіївки, котра закликає "убрать с эфира эту антинародную передачу", всіляко захищає нардепів— україноненависників, ну і, даруйте, закликає насильними методами "изменить направление общественного развития". Цитую з її листа: "Только демократическим путем это сделать невозможно – за всю историю человечества добровольно власть еще никто не отдавал. И, несмотря на многочисленную "наемную" гвардию, на нашей стороне, – погрожує Сердюк, – огромное преимущество: терять нам нечего, а умирать от пуль или от голода – разница небольшая…" Утримуючись поки що від коментарів, зазначу, що авторка цього агресивного листа з Макіївки – молода жінка. І ви бачите, яка у неї готовність, щоб Україну скропив дощ смертеносних куль!..
Наведу й рядки послання тов. Михайленка з Луганська – ну, може, вже найбільше у його листі злоби – злоби на Україну й українців, як мовиться, на всіх і вся.
