Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Проходить пару тижнів повільного процесу знайомства, і якось бачу, що він колупається з калькуляторами Маршана. Я нічого не кажу, ще рано.

Поступово наш лексикон розширився:

— Привіт! Бачу, ви багато працюєте.

— Так, багато.

І всяке таке.

І нарешті прорив — він запрошує мене поїсти супу. Дуже добре. Тепер ми щовечора разом їмо суп. Я зачіпаю в розмові калькулятори, а він каже, що в нього ніяк не виходить відремонтувати один апарат. Треба насадити на вісь набір шестерень з пружинками, а в нього не виходить, може, спеціальний інструмент потрібний абощо, він уже цілий тиждень б’ється. Я кажу, що під час війни працював на цих калькуляторах:

— Знаєте що: лишіть мені цей апарат увечері, а завтра я його подивлюся.

— Окей, — каже слюсар. Ці калькулятори його вже дістали.

Наступного дня я кручу цю чортову штуку і намагаюся насадити шестерні на вісь, тримаючи весь набір у руці. Вони розсипаються. Я почав думати: «Якщо він цілий тиждень намагався це зробити — і не вийшло, ти спробував — і не вийшло, значить, це треба робити по-іншому». Я зупинився й почав уважно їх роздивлятися — на кожній шестерні була крихітна дірочка — просто маленька дірочка. Тоді до мене дійшло: я беру першу шестерню, просуваю в дірочку дротик і нанизую пружинку; потім беру другу шестерню, просуваю дротик далі і нанизую пружинку і т. д., як намисто на нитку. Так я зібрав усю цю конструкцію з першого разу, поставив її на місце, витягнув дротик і вуаля — усе на місці.

Увечері я показав йому цю маленьку дірочку й розповів, як у мене вийшло. Відтоді ми подружилися і багато говорили про машини й механізми. У його майстерні було стільки закутків, де валялися напіврозібрані замки і деталі сейфів. О, які ж вони були прекрасні! Але про замки і сейфи я досі не сказав ні слова.

Нарешті я відчув, що пора, і закинув наживку: вирішив розказати йому єдину вартісну річ, яку знав про сейфи, — як підібрати дві останніх цифри шифру при відкритих дверях.

— Слухай, — кажу, оглядаючи майстерню, — я бачу, ти працюєш з мозлерівськими сейфами.

— Так.

— А знаєш, ці замки слабенькі. Якщо сейф відчинено, можна підібрати дві останні цифри.

— Ти можеш? — сказав він з інтересом.

— Так.

— Покажи мені.

Я показав, як це робиться, а він повернувся до мене і питає:

— Як тебе звати?

Ми досі не знали, як один одного звати.

— Дік Фейнман, — кажу.

— Боже! Ти Фейнман! — сказав він із побожним трепетом. — Великий шніфер! Я чув про тебе. Я давно хотів з тобою познайомитися. Навчи мене відкривати сейфи.

— Тобто? Ти ж сам відкриваєш їх запросто.

— Ні.

— Слухай, я чув історію про сейф Капітана і так старався сам познайомитися з тобою. А ти кажеш, що не вмієш відкривати сейфи.

— Так і є.

— Ну, тоді ти маєш уміти свердлити сейфи.

— Я й цього не вмію.

— ЩО? Хлопець у господарській частині сказав, що ти взяв інструменти і пішов свердлити сейф Капітана.

— Ну, уяви, що ти працюєш слюсарем, — говорить він, — до тебе приходять і кажуть просвердлити сейф. Що ти будеш робити?

— Ну, — відповідаю, — зібрав би інструменти і пішов би до сейфа. Ткнув би десь навмання і почав би свердлити, а то ще звільнять.

— От саме це я й збирався зробити.

— Але ж ти його відкрив! Значить, ти знаєш, як це робиться.

— О так. Я знаю, що на нових сейфах стоїть заводський шифр 25–0–25 або 50–25–50, і подумав, хтозна, може цей хлопець не заморочувався міняти комбінацію. І друга спрацювала.

Одну річ я таки дізнався — він відкривав сейфи тим самим чарівним способом, що і я. Але найсмішніше, що Капітан, Великий Начальник, замовив собі супер-пупер-сейф, змусив живих людей з такими муками піднімати його в кабінет — і навіть не заморочився поміняти шифр.

Я пройшовся по різних кабінетах у своєму корпусі, пробуючи ці два заводських шифри. Кожен п’ятий сейф відкривався.

Після війни армія підгрібала скрізь, щоб набрати людей в окупаційний корпус у Німеччині. Доти першочергову відстрочку давали з причин, які не стосувалися фізичного здоров’я (мені дали, бо я працював над бомбою), але тепер правила змінилися і в першу чергу військові дивилися на здоров’я.

У те літо я працював у Ганса Бете в «Дженерал електрик» у містечку Скінектеді, штат Нью-Йорк. Пригадую, на медогляд довелося кудись їхати, в Олбані чи що.

Приходжу на призовний пункт, мені дають заповнювати купу різних бланків, а потім починаєш ходити по кабінетах: в одному перевіряють зір, в іншому — слух, у третьому беруть кров на аналіз і т. д.

Урешті-решт опиняєшся в кабінеті номер тринадцять — «Психіатр» — і сидиш чекаєш на лавці. І от я сиджу й спостерігаю, що відбувається. У кабінеті три столи, за кожним сидить психіатр, а «піддослідний» сидить в одних трусах напроти свого лікаря і відповідає на питання.

У ті часи було багато фільмів про психіатрів, наприклад, «Заворожений»23. У цьому фільмі в героїні, видатної піаністки, паралізує пальці, і вона не може ними поворушити. Родичі жінки викликають психіатра, щоб спробувати їй допомогти, і ти бачиш, як за героїнею і лікарем зачиняються двері. Сім’я в занепокоєнні. І от героїня виходить з кімнати — пальці все ще скручені — драматично спускається сходами, сідає за рояль, піднімає руки над клавішами і раптом — трам-парам-пам-пам-тарам — може грати знову.

Я на дух не переношу такої маячні й вирішив, що всі психіатри шарлатани, тож краще не мати з ними жодних справ. От у такому настрої я сидів і чекав, поки настане моя черга говорити з психіатром.

Я сів біля столу, і лікар почав переглядати мої папери.

— Привіт, Дік! — каже він радісно. — Де ти працюєш?

Я думаю: «За кого ти себе маєш, що звертаєшся до мене так?» — і відповідаю холодно:

— Скінектеді.

— А де ти там працюєш, Дік? — продовжує психіатр із усмішкою.

— «Дженерал електрик».

— Тобі подобається ця робота, Дік?