Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман
Якось я був в Ок-Риджі на інші вихідні, і стався схожий випадок. Я написав звіт, полковник мав його затвердити, а тим часом звіт зберігався у сейфі. Усі інші зберігали документи в шафах із шухлядами, таких, як у нас в Лос-Аламосі, але це був цілий полковник, тож у його кабінеті стояв крутий сейф на двоє дверцят з великими ручками, які витягували з рами чотири двосантиметрові сталеві стрижні. Величні бронзові дверцята відчинилися, і полковник узяв читати мій звіт.
Я доти не бачив справді хороших сейфів і спитав полковника:
— Ви не проти, якщо я огляну ваш сейф, поки ви читаєте звіт?
— Та заради бога, — відповів полковник, упевнений, що нічого з сейфом не станеться.
Я оглянув задній бік солідних бронзових дверцят і побачив, що коліщатко з цифрами поєднане з маленьким замочком, точно таким, як у шафі в моєму кабінеті в Лос-Аламосі. Та сама фірма-виробник, той самий маленький стрижень, уся різниця в тому, що замість дисків із прорізами тут при опусканні цього стрижня система важелів вивільняє масивні двосантиметрові закривки в рамі. Було очевидно, що вся система важелів залежить від такого самого стрижня, як той, що закривав шафи з документами в Лос-Аламосі.
Суто з міркувань удосконалення в ремеслі, аби переконатися, що система працює, я тим самим способом визначив останні дві цифри шифру.
Тим часом полковник читав звіт. Закінчивши, він сказав, що все прекрасно — все в порядку, і поклав документ у сейф; узявся за масивні ручки й зачинив величні бронзові двері. Двері зачинилися з таким солідним упевненим звуком, але я-то знав, що цей звук просто заколихує власника сейфа, насправді все тримається на тому самому чортовому замочку.
Я не міг утриматися, щоб не вколоти полковника (у військових такі красиві мундири, як тут лишитися байдужим), і кажу:
— У вас такий солідний сейф, з таким звуком закривається, ви, напевно, вважаєте його безпечним.
— Звісно.
— Це тільки тому, що цивільні називають його «сейфом». (Я вжив слово «цивільні», щоб у полковника склалося враження, що цивільні його обдурили).
Він розсердився:
— Що ви хочете сказати? Що він не тягне називатися сейфом?
— Хороший шніфер відкриє його за півгодини.
— Ви зможете відкрити його за півгодини?
— Я сказав хороший шніфер. Мені потрібно хвилин сорок п’ять.
— Ну, — каже полковник, — дружина чекає мене на вечерю, але я залишуся. Хочу подивитися, як ви сорок п’ять хвилин проколупаєтеся із цим чортовим сейфом і не відкриєте його!
Він сів у велике шкіряне крісло, поклав ноги на стіл і почав щось читати.
Я взяв стілець, упевнено вмостився перед сейфом і почав крутити коліщатко навмання, просто щоб створити видимість, ніби я щось роблю.
Хвилин через п’ять, а це досить довго, коли просто сидиш і чекаєш, він втратив терпіння:
— Ну що, як успіхи?
— У цій справі один успіх — відкритий сейф.
Я подумав, що пари хвилин театральної паузи буде досить, і взявся за справу. І от через дві хвилини — КЛАЦ: сейф відкрито.
У полковника впала щелепа, а очі полізли на лоба.
— Полковнику, — кажу серйозним тоном, — дозвольте вам дещо пояснити про ці замки: коли дверцятко сейфа або верхню шухляду шафи для документів відкрито, дуже легко підібрати комбінацію. Я це зробив, коли ви читали мій звіт, просто щоб показати небезпеку. Ви мусите розпорядитися, щоб усі закривали шухляди й сейфи, коли працюють з документами, бо у відкритому вигляді вони дуже і дуже вразливі.
— А, он воно що! Тепер я розумію, що ви маєте на увазі! Дуже цікаво!
Відтоді ми з полковником були заодно.
Наступного разу, коли я приїхав в Ок-Ридж, усі секретарки і всі, хто знав, хто я такий, махали: «Не підходьте! Стійте там!».
З’ясувалося, що полковник розіслав по заводу циркуляр, в якому питалося: «Чи був містер Фейнман під час свого останнього приїзду у вашому кабінеті або біля нього?». Хтось відповів «так», хтось — «ні». Ті, хто відповів «так», отримали ще один циркуляр, який велів змінити шифр до сейфа.
Так он у чому річ: проблема називається Фейнман. Так що через мене всім довелося міняти шифри. Міняти й пам’ятати нову комбінацію — ще те задоволення, тож усі мене проклинали і не хотіли, щоб я підходив, а то, гляди, доведеться ще раз міняти шифр. Звісно, працюючи з документами, ніхто шухляд і сейфів так і не замикав.
У бібліотеці в Лос-Аламосі зберігалися всі документи, з якими ми коли-небудь працювали. Це була кімната з міцними бетонними стінами і величезними красивими дверима. На дверях була ручка-штурвал, як у банківських сховищах. Під час війни я намагався їх вивчити. Я добре знав дівчину-бібліотекарку і попросив її дати мені можливість трохи погратися з цими дверима. Я був у захваті: більшого замка, ніж на цих дверях, я в житті не бачив. Мій старий метод підбору двох останніх цифр не спрацював. Повертаючи засувку при відкритих дверях, я замкнув замок — засувка лишилася стирчати назовні, і двері не закривалися, доки не прийшла дівчина і не відкрила замок знову. На цьому мої ігри скінчилися. Мені забракло часу розібратися із цим замком, подужати його я так і не зміг.
Якось улітку після війни мені знадобилися певні матеріали, щоб закінчити одну наукову статтю, тож я поїхав із Корнела, де тоді викладав, у Лос-Аламос, потрібні папери зберігалися в бібліотеці.
Пішов у бібліотеку, а перед входом ходить туди-сюди солдат з автоматом — після війни бібліотека шанувала день суботній і не працювала.
Тоді я згадав про свого доброго друга Фредеріка де Гофмана — він працював у Комісії з розсекречування. Після війни військові вирішили розсекретити частину документів, і йому доводилося постійно бігати туди-сюди в бібліотеку: подивитися те, подивитися се, перевірити те, перевірити се — можна було з глузду з’їхати. Але в нього були копії всієї документації — усі секрети атомної бомби —
