Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Я починаю:

— Припустімо, перше число 40, а друге, спробуємо, 15. Крутимо вперед на 10, назад на 5, назад на 10, вперед на 5 і т. д. Ми перепробували всі можливі треті числа. Тепер виходимо з того, що друге число 20, — ідемо вперед на 10, назад на 5, вперед на 5, назад на 10…

КЛАЦ! У мене щелепа відвисла — перше і друге число виявилися правильними.

Ніхто не бачив виразу мого обличчя, бо я стояв спиною до всіх. Стейлі був дуже здивований, але ми з ним швидко збагнули, що трапилося. Я тріумфально висунув верхній ящик:

— Вуаля!

Стейлі каже:

— Я зрозумів, що ви маєте на увазі, — це дуже добрий метод.

І ми з ним вийшли. Усі були в захваті. Колосальний успіх. Відтоді я мав репутацію знаменитого шніфера — мовляв, Фейнман громить сейфи, ніби кісточки з компоту.

На це в мене пішло півтора року (я, поміж ділом, ще ж над бомбою працював), але я вважав, що із сейфами впорався. У тому сенсі, що якби виникли проблеми, хтось пропав би чи помер і ніхто більше не знав шифру, я зміг би відкрити сейф. На фоні всієї цієї маячні в книжках про шніферів мені здавалося, що це таки досягнення.

З розвагами в Лос-Аламосі було негусто, нам доводилося самим себе розважати, тож забави із замками Мозлера були мені замість розваги. Якось я спостеріг цікаву штуку: коли сейф відкрито, шухляду висунуто, а коліщатко лишилося на цифрі 10 (а більшість людей, коли відкривають сейфи, лишають усе саме так), штаба, яка замикала сейф, лишалася в нижньому положенні. А що означало, коли штаба в нижньому положенні? Що вона може пройти крізь прорізи в дисках, а значить вони вирівняні один проти одного. Ага!

Тепер, якщо я трошки повертав коліщатко від цифри 10, штаба піднімалася; якщо одразу повернути коліщатко на 10, штаба опускалася, бо наскрізний отвір у дисках, утворений прорізами, ще не зник. Якщо відходити від 10 кроками по п’ять чисел, то з певного моменту штаба перестане опускатися, коли повертаєшся до 10: канал із прорізів порушувався. Число, яке передувало тому, на якому штаба переставала повертатися вниз, і було останнім числом шифру.

Я зметикував, що таким самим способом можна знайти друге число: якщо знаєш останнє число, то можна повертати коліщатко кроками по п’ять чисел і зсувати потрошку другий диск, поки штаба на певному числі не перестане опускатися. Попереднє число і буде другим числом шифру.

Якби я мав час і натхнення, то можна було б таким самим способом знайти всі три числа шифру, але така хитромудра схема забирала значно більше зусиль, ніж простий перебір перших двадцяти чисел, коли знаєш останні два при закритому замку.

Я так багато практикувався, що навчився визначати два останні числа шифру на відкритому замку, майже не дивлячись на коліщатко. А потім робив так: заходив до кого-небудь у кабінет поговорити про фізичні проблеми, ставав так, щоб спертися плечем на відкритий сейф і, немовби задумавшись про щось, між іншим, як ото людина грає зв’язкою ключів у руці, крутив коліщатко замка туди-сюди, сюди-туди. Іноді я навіть не дивився на стрижень, який закриває замок, а просто клав на нього палець і відчував його хід. Так мені вдалося визначити дві останні цифри на кількох сейфах. Я повертався у свій кабінет, записував цифри на папірці і ховав у сейф. Щоб дістати цей папірець, я щоразу розбирав замок, — мій сейф був найбезпечнішим місцем.

Слава Фейнмана випереджала його завдяки таким випадкам. Хтось приходив і казав: «Ей, Фейнман! Крісті кудись поїхав, а нам потрібні документи з його сейфу — можеш відкрити?».

Якщо це був сейф, для якого я не знав останні дві цифри, я просто казав: «Вибач, не зараз, купа роботи». А якщо знав, то казав: «Окей, тільки візьму інструменти». Мені не потрібні були інструменти, я просто повертався у свій кабінет, відкривав сейф і дивився у шпаргалку: «Крісті — 35, 60». Потім брав викрутку і зачинявся в кабінеті Крісті. Звісно, я не хотів, щоб інші бачили, як це робиться.

Отож я лишався сам і відкривав сейф за кілька хвилин — треба було просто перебрати перші двадцять цифр. Потім сидів хвилин п’ятнадцять-двадцять і читав який-небудь журнал, а то ще публіка подумає, що відкривати сейфи дуже легко, або запідозрить, що тут щось не те. Витримавши паузу, я виходив і казав: «Готово».

Люди думали, що я відкриваю замки з нуля, без підготовки. Після випадку зі Стейлі я міг спокійно вдавати, що лускаю замки, як горіхи. Ніхто не знав, що я наперед з’ясовую дві останні цифри шифру їхніх замків, хоча я бавився із сейфами весь час, не розставався з ними, як професійний картяр не розлучається з колодою карт.

Я часто їздив в Ок-Ридж перевіряти заходи безпеки на урановому заводі. Усе завжди йшло поспіхом, була війна, і якось мені довелося їхати туди на вихідні. Була неділя, ми сиділи в кабінеті генерала — сам генерал, директор чи заступник директора якоїсь компанії, ще пара великих шишок і Фейнман. Ми зібралися обговорити якийсь звіт, який лежав у сейфі господаря кабінету — таємному сейфі. Аж раптом він зрозумів, що не знає шифру. Знала його тільки секретарка. Подзвонили їй додому і з’ясувалося, що вона поїхала на пікнік за місто.

Поки все це тривало, я спитав:

Ви не проти, якщо я пограюся із сейфом?

— Ха-ха-ха, на здоров’я!

— Я підійшов до сейфа і почав метикувати, як би його відкрити.

Почалися розмови, де взяти машину, щоб послати по секретарку, генерал відчував провину, що через нього ми всі чекаємо і він виглядає бовдуром — не знає, як відкрити власний сейф.

У повітрі відчувалося напруження, усі сердилися на генерала, аж тут КЛАЦ! — сейф відкрився.

Я відкрив сейф, у якому зберігалася вся секретна документація уранового заводу, за десять хвилин. У них мову відібрало. Виявляється, що неприступний сейф цілком собі приступний. Публіка була шокована: папери з грифами «цілком таємно» і «для службового використання» сховані в «надійному» сейфі, а цей хлопець відкриває його за десять хвилин!

Звісно, я зміг його відкрити тільки тому, що мав звичку виясняти дві останні