Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Я не виходив тоді в місто.
Ситуація за цей час не змінилася. Каравани забезпечували мінімум основних потреб, під стінами палали багаття, патрулі більш-менш утримували порядок у великих містах. Щоранку на вулицях збирали кілька возів трупів. Здавалося, слід просто дочекатися дощу. Але дощ не хотів іти, немов небо забуло, як це робиться.
У палаці безперервно говорили про стару ідею, яку давно мали реалізувати. Про підведення до міст чистої води з гірських річок і льодовиків, яка мала текти кам’яними руслами, що стояли б на стовпах. Їх треба було поступово знижувати, аби вода, завдяки нахилу, сама текла до міст. Русла ці тягнулися б на сотні стай. Колись мій дід намагався побудувати щось подібне, але трапився землетрус небувалої сили, і будова перетворилася на сміття. Крім того, в усіх містах потрібно було побудувати цистерни для дощової води, як у пустельних селищах. Але поки тривала посуха, не можна було й мріяти про те, щоб почати такі роботи.
— Останній дощ був ранньою весною, — сказав Ремінь, укладаючи на столі сувої доповідей і рапортів. — Це шість місяців тому. Рівно за десять днів після того дощу із серця Нагель Зиму прийшла Вогонь Пустелі. Нагель Іфрія.
— І тоді все почалося, — промовив я. — Я досі тримаюся думки, що це гнів богів.
— Ця думка нічого не дає. Особливо враховуючи, що пророчиця воліла б, щоб так думали.
— Хто побачив її першим?
— Військо. Десятка піхоти з тринадцятого тимена, званого «Сонячним», з Камірсару. Це був караул біля криниці на торгівельному шляху перед кишлаком Шилгириз. Лучники і пустельна колісниця. Вона сказала їм: «Я приходжу з-під землі та приходжу з пустелі. Несу вам слово гніву. Тому що ви порушили закон Підземної Матері і роздерли світ. Осквернили святе лоно землі егоїзмом, насиллям і хіттю. Зараз ви підете зі мною або спопелієте, бо я — Нагель Іфрія, Вогонь Пустелі, і несу святий вогонь гніву. Вогонь, який очистить світ і віддасть його Матері. Так, щоб все стало єдиним».
— І що сталося з тими солдатами?
— Уцілів командир. Тому ми про все дізналися. На жаль, той чоловік після цього збожеволів і повісився. Там були ще купці, які прийшли до колодязя. Деякі до сьогодні її соратники, дехто втік, решта загинули, нібито в пустельній бурі, що прибула на її гнівний поклик. Вихори розпеченого піску, які обдерли з них плоть, залишивши лише кістки. Але спершу вони вирішили, що вона божевільна. Коли хтось приходить зі сходу з Нагель Зиму, та ще й один, зрозуміло, що він може виявитися жертвою сонячного удару. Хотіли дати їй води, але вона почала лаятися, поки командир не нацькував на неї своїх бойових леопардів. Нібито тих самих, які тепер постійно її супроводжують. Тільки зараз у них дивні золоті очі. Хтось стверджує, що вони сліпі, інші кажуть, що тепер вони бачать набагато краще. Це не має значення, Молодий Тигре. Я не знаю, чим є та жінка, але все, що нам відомо, перемішано з казками. До того ж частину з них вона сама розпускає. Гадаю, вона просто Та, хто Діє. Справжня, як у старих легендах. Можливо, вона знайшла зниклі імена богів. Її потрібно вбити хоча б за одне це. Вона небезпечна, мов скажений пес, і настільки ж непередбачувана.
— Але ж Ті, хто Діють, прив’язані до урочищ, — зауважив я. — А вона, схоже, ходить де забажає.
— Часом урочища змінюють Тих, хто Діє, і роблять так, що ті можуть нести частину сили в собі. І знову я повторюю старі казки. Сам я ніколи нічого такого не бачив. Зате бачив, що відбувається, коли хтось починає творити. З’являються примари і потвори, народжені жахами, і потім вони живуть деякий час, немов справжні. Відбуваються дива. Розквітає каміння, речі змінюють свою форму і природу. У хворий, божевільний спосіб. Те ж саме трапляється з людьми, які перебувають поряд із Тим, хто Діє. Вони вмирають, змінюють свою природу і хворіють дивним, потворним чином. Усе закінчується, коли це торкається Того, хто Діє особисто. Зазвичай швидко. На жаль, усі Діючі, кого я знав, були божевільними. Твій дід хотів використовувати їхню силу в армії, але це було абсолютне фіаско. Вони не могли зробити найпростіші речі два рази поспіль. Одного разу виходило, іншого — ні. Або виходило, але навпаки. Через це ми втратили більше, ніж вороги. Але тут ми маємо справу з чимось іншим. Схоже, Нагель Іфрія робить, що забажає, і їй це вдається.
— Чи може Діючий викликати посуху?
— Ні. Це надто складно. Адже ми не знаємо, чому дощ іде чи не йде. Той, хто Діє може щось підпалити, змінити або створити, але не підніме гори і не перетворить її на вулкан.
— А боги… тобто надаку?
— Теж ні. Мабуть. Вони ніколи такого не робили. Напевно, не можуть або їм не дозволено.
— Я думаю… Може, надаку теж народжуються, і ця Нагель Іфрія — просто новий різновид? Невизначена, тому що молода.
— Тоді чому вона звертається до Підземної? Якби сама була надаку, бажала б почестей для себе. Утім, я ніколи не чув, щоб з’являлися нові надаку. Ось уже сотні років вони одні й ті самі. Здається.
Так виглядали наші ранкові рапорти про стан держави. Замість того, щоб аналізувати торгівлю, політику і військо, ми займалися посухою і пророчицею. Від цього не можна було втекти.
Вулиці міста майже спорожніли. Ми йшли з Брусом через залиті сонцем площі і дивилися на нечисленні прилавки, що наразі працювали. Перехожі крадькома шмигали в затінку й бічними вуличками. Усі носили куртки і штани
