Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Це є в імператорських сувоях, — відповів Ремінь невпевнено.

— До того ж, усе Внутрішнє Коло страждає від посухи, якої ніхто раніше не бачив. З невідомих причин пересихають колодязі.

Весь край страждає від пошесті, на півночі шаленіє шторм, незважаючи на літо, сиплеться сніг та плаває лід, але при цьому розбійники на «вовчих кораблях» якимось дивом турбують узбережжя.

Я щось перекрутив?

— Ні.

— Так скажи мені, Ремене, оскільки я — простий принц і не розумію: що ще має статися, щоб ми повірили, що це гнів старої богині? Може, Підземна Мати і справді хоче отримати назад Амітрай, яким заволоділи чужинці?

— Боги не можуть діяти таким чином. Ти хоч раз зустрічав бога, тохімоне?

— Ні.

— А я так. Разів чотири. Скажу тобі, як воно відбувається. Ти бачив коли-небудь змагання бойових леопардів, де вихваляються трюками?

— Ти знаєш, що бачив.

— Дресирувальник сидить у кріслі, і йому можна лише свистіти, так? Леопард долає перепони, знищує цілі, валить манекени, вистежує і вбиває кролика, а потім приносить його дресирувальнику. Скажи, що це були б за змагання, якби дресирувальник сам застрелив кролика, сам звалив цілі, а врешті вбив би свого конкурента? Тут усе так само. Боги з’являються в людській подобі і часом затівають якісь інтриги, а іноді підштовхують обраних людей, щоб ті щось зробили. Або навідуються у свої святі місця в божій іпостасі, наприклад, як промені місячного світла або стовп диму, і тоді часом щось говорять вірним. Незрозумілі, дивні або моторошні речі. Темні люди звуть їх богами. Але я не знаю, ким є ці істоти. Згідно з нашою вірою, єдиним Богом є Творець, який не з’являється коли-небудь і де-небудь. Тих інших ми кличемо надаку — духи стихій. Вони не можуть наводити посуху, особисто вигравати битви або давати чудесні сили обранцям, тому що тоді всі почали б так робити. Настав би кінець світу. Підземна Мати не може наказувати сонцю, бо не вона його створила. А ще тому, що воно світить і над іншими країнами, в яких є свої надаку.

— Я це знаю, але вважаю, що надаку — створіння з нашої країни. У Кіренені в нас були різні надаку, Той, хто йде Вгору і Творець. Може, тут усе інакше? Втім, амітраї вірять, що Підземна дала життя всім істотам. А тому вона не може бути надаку, бо ті не творять. І, наскільки я знаю, над іншими землями сонце світить як зазвичай.

— А звідки ти знаєш, що вона щось створила? Тому що вона так їм сказала?

— Неважливо. Ймовірно, ми повинні знайти спосіб, щоб поговорити з цією Підземної Матір’ю? Амітрай зараз наш.

— По-перше, — сказав мій батько, — це не так просто. Вона не служниця. Не прийде на клацання пальців. Щоб прикликати бога, надаку, або як там його звати, потрібно зробити на їхню честь щось таке, чого вони бажають, а ще мати щиру віру, прагнути їм служити. Я не хочу вчиняти криваве вбивство в якійсь печері, особливо якщо все це може виявитися даремно. А по-друге, що ми могли б їй запропонувати? Що самі себе знищимо, а потім введемо Кодекс Землі?

— Тоді попросімо про допомогу Того, хто йде Вгору. Або іншого кірененського надаку. Викличмо Камарассу.

— Його вже давно ніхто не бачив. Та й боги не можуть вести війн, тохімоне. Просто не можуть. Знищили б і світ, і себе.

— Згідно із Книгою Дороги, іноді так бувало, — зауважив я.

— Так синку. І згідно із Книгою, тоді було знищено світ.

Дні минали, а посуха тривала. Здавалося, ніхто не пам’ятає, коли востаннє падав дощ. Навіть озеро в Притулку Хмар зміліло, навколо островів і на березі з’явилися великі плями піску, з води повиростали скелі, яких раніше не було видно. Наші струмки перетворилися на ледачі, ледь живі водяні нитки.

Батько вирішив вивести армію, щоб та забезпечувала порядок. Амітрайська важка піхота, яка поколіннями підкорювала світ, зараз повинна була підтримувати спокій у власних містах. Дорогами всієї імперії, з усіх провінцій тягнулися ряди возів із діжками води і їжею. У дальніх провінціях податки досягли майже двадцяти від сотні, а купці впали в лють.

У столиці поки що було безпечно, але всюди стояли загони армії в повному озброєнні, з великими щитами і бойовими списами. Городяни, які ніколи не бачили власної армії в бойовій готовності, дивилися на те, що відбувалося, з переляком і недовірою.

Мене ж лякало дещо інше.

Ми з Брусом ішли краєм вулички, трохи менше забитої людьми, ніж зазвичай. Що довше тривала посуха, то виразніше було видно, що місто змінилося. Багато крамниць і контор було зачинено. Овочі та фрукти на прилавках були мерзенними, зморщеними і вкритими коричневими плямами. Над берегом річки, під стінами, палали високі багаття. На вулицях, скрізь, де був затінок, відпочивали виснажені люди, незважаючи на мух, які сідали на їхні обличчя. Усюди можна було зустріти тих, хто випрошував ковток води.

Вулицями штовхали візки на високих колесах, в них закидали тіла тих, хто помер від спеки або від спраги — таке теж почало траплятися. Також на вози закидали трупи тих, кого знаходили після сходу сонця. Вони лежали на вулицях, сині й задерев’янілі, з перерізаними горлянками і вирваними серцями. Ті, хто порушив один із численних законів Кодексу Землі.

Тіла спалювали під стінами, щоб не допустити епідемій. Біля багать постійно ридали схожі на ворон жінки в чорних пов’язках. Усюди стояв