Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Я пам’ятаю чорні обладунки «Кам’яного» тимена, прямокутні щити з домальованими «двома місяцями» і блискучі вістря списів. І тіла, що лежали навколо.

І Аїну. Я бачив, як вона чіпляє краєм щита і відводить опуклий гоплон солдата, як рубає його по горлянці, як відскакує назад, пружно, немов пантера, щоб за мить знову підскочити і рубонути — пласко по ногах, штовхнути тіло і відскочити знову, в той час як два списи прошивають повітря і землю в тому місці, де вона щойно була.

Я бачив.

У кошмарному сні.

Мою Аїну.

Вона танцювала. Клинки з брязкотом відскакували, зісковзували з кебірийського щита, я бачив, як «Кам’яні» боязко відступали, дивлячись на голу войовницю, залиту кров’ю і дощем. Я бачив, як Аїна дико посміхається і проводить кривим лезом шаблі по губах, злизуючи з нього кров, а потім стрибає знову, і голова у глибокому чорному шоломі обертається в повітрі. Як вона стрибає ногами на щити, перекидаючи скупчених за ними людей.

І я бачив, як навколо неї змикається коло щитів, як вона танцює посередині, брязкаючи шаблею об стіну гоплонів.

Коло замкнулося і стиснулося.

Потім я бачив лише спини в чорних обладунках, що, як зграя крабів, щось одне в одного виривали.

А ще пізніше пролунав крик радості і над натовпом піднялася рука, що тримала за синьо-чорне волосся голову моєї вчительки.

Моєї Аїни.

Бачу червоне від крові обличчя і очі, немов діри, крізь які видно ніч.

Чую тріумфальні скандування: «Іфрія! Іфрія! Іфрія!».

Я бачив це.

У моєму сні.

Здається, я кричав і поривався кинутися в битву. Пам’ятаю, як шукав зброю, як мені вдалося звалити Бруса і як наступної миті він повалив мене. Принаймні мені здається, що я це пам’ятаю.

Немов марення від болотяної лихоманки.

Отямився в Кімнаті Сувоїв біля одного з входів у таємні коридори.

Серед полиць, наповнених кодексами, віршами, трактатами, мапами й оповіданнями.

На Ремені були наголінники і нагрудник зі шкіри кам’яного вола, чоло він перев’язав хусткою з бляхами і саме застібав під підборіддям кований захист для щік.

Бачив я його нечітко, немов крізь туман. Мені здавалося, що Кімната Сувоїв повна диму. Голос Ременя доходив до мене ніби крізь подушку:

— Він поранений?

— Ні, ситаре Ремінь. Я оглушив його, бо рвався в бій.

— Дуже добре.

Відлуння битви доходили сюди приглушено, немов віддалена гроза.

— Ремінь… — пробурмотів я. — Мій батько мертвий… Аїна мертва…

— Знаю, шляхетний імператоре.

На мить я отямився.

— Моя мати! Мій брат! Мати-імператриця! Мої сестри! Біжимо! Будинок Цинобри на півдні! Потрібно зібрати людей! Накажи бити в барабани і кликати на допомогу!

— Шляхетний пане, твій брат, благородний князь Чагай, загинув на порозі Будинку Цинобри, разом із охороною обороняючи вхід до апартаментів. Загинув із мечем у руках, б’ючись пліч-о-пліч зі своїми сестрами і вчителем. Будинок Цинобри вже захоплено і зруйновано. Усіх його мешканців убито, а павільйони підпалено.

— Ремене! Що він каже?! Це неможливо!

— Він каже правду, тохімоне, — Ремінь застебнув щитки, обпер ногу на безцінний стіл і почав затягувати ремінці наголінників.

— Тоді дай мені зброю, — сказав я. — Очевидно, настав день смерті. Старий світ закінчився, а нового ніхто не хоче бачити.

— Шляхетний імператоре, кай-тохімоне клану Журавля, останній правителю династії Тенджарук, ось останній наказ твого батька. Він звучить так: «Тобі не можна померти».

Він взяв мене за плечі і зазирнув у моє скам’яніле бліде обличчя. Я тремтів.

— Неси в собі наш світ, тохімоне. Ти не можеш зараз загинути в битві, як твоєму прадідові не можна було загинути після битви в долині Чорних Сліз. Іди у вигнання і виживи. А потім повертайся і поверни Тигрячий Трон. Повернися, коли твої піддані дізнаються, що таке влада Підземної Матері і Червоних Веж. Збери кірененців з усіх кланів. Збери всіх вільних людей серед амітраїв. А потім знищ Червоні Вежі і поклади голову Нагель Іфрії на моїй могилі. Так сказав твій батько.

— Я не сплюндрую честі свого клану! — крикнув я. — Ми — кірененці! Ми — Клан Журавля! Ти ж пам’ятаєш?! «Ніхто не залишиться на самоті, коли вороги владарюють. Ми не віддамо ані його тіла, ані його душі. Де б’ється один, туди прийдуть усі решта! Нікого не буде залишено, нікого не буде забуто!» Ти пам’ятаєш, Ременю? Там б’ються наші брати, а ти хочеш, щоб я втік?!

— Те саме кричав твій прадід. Але він послухався, і завдяки цьому ми отримали Тигрячий Трон і відродилися з попелу. А зараз ти підеш, тохімоне. Пам’ятай, чому я тебе вчив. Брус тебе поведе. Він знає, куди йти і що робити. Неси в собі все те прекрасне, що буде знищено сьогодні вночі. Пам’ятай про мене, про Аїну, про Іріссу, про твого брата. Пам’ятай про всіх. Пам’ятай про Маранахар, який нині вмирає. Пам’ятай. Тепер ти — єдина жива пам’ять. Якщо загинеш або забудеш, ми теж усі загинемо по-справжньому. Іди, Молодий Тигре. Іди Шляхом Угору. А потім повернися і відбудуй Кіренен.

Ремінь поклав на стіл два вузькі нарукавні щитки. Занурив руку по лікоть у перший і підняв його потрійним вістрям вгору, а потім притиснув ним другий щиток і засунув туди другу руку.

Крики і тупіт у коридорах лунали дедалі ближче.