Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Однак я повірив Аїні і вирішив не дати їй перемогти себе. Мірах була чудова, але я зміг повернути кожну з її ласк багатократно. Я вже навчився володіти собою і не згоряти передчасно. Коли я досяг піку, то майже негайно зумів продовжити любовне змагання і побачив здивування в її смарагдових очах. Це було нелегко і тривало годинами, але нарешті я досяг своєї мети. Почув горлові крики — зовсім інші, ніж оті витончені удавані охання, які вона видавала до того, я дивився, як вона в’ється піді мною, судомно хапаючись за все, що тільки можна, на її дикі очі і заплутане волосся, що спадало на обличчя. Вона не прикидалася. Аїна навчила мене, як розпізнати, коли жінка прикидається.
Коли вона вийшла, я довго лежав горілиць, не в силах поворухнутися від утоми. Відчував себе порожнім і легким, немов хмара, але якимось брудним і приниженим. Відчував злість на вчительку.
— На мою думку, вона дозволила тобі виграти, — сказала Аїна, — але ти все одно непогано впорався.
— Ти хотіла моєї поразки, — гаркнув я.
— Ні, — прошепотіла вона сумно. — Я хотіла повернути мою холодність. Я — вчителька.
Потім часто бувало так, що ми зустрічалися ввечері, обидва сумні і сповнені поганих передчуттів, оскільки нам набридли посухи, загрози, заворушення і крики загорнутих в тканину жерців на вулицях. Набридли мапи, стратегії й вантажі води і зерна, яких уже не було звідки брати.
А потім ми обіймалися — і все зникало, крім наших тіл, шовку простирадел, запаху духмяних олій і ладану та чорної ночі за вікнами спальні.
Саме тоді я її й переміг.
Уперше і востаннє.
Пізніше вона лежала зовсім нерухомо, залита потом, з розкинутими ногами, і важко дихала. Мовчала.
За якийсь час встала на ліжку на коліна і обійняла мене.
— Цей момент мав настати, — сказала вона. — Це кінець твого навчання, Молодий Тигре. Тепер іди, збагатившись знанням, яким мало хто володіє, і не забувай, чого я тебе навчила. Я більше нічому не зумію тебе навчити, тохімоне.
Подумати тільки, ще три удари серця тому я пишався собою і був щасливий. Тепер же я відчував себе так, ніби залишився один у чорній порожнечі. Немов у мене вирвали серце, залишивши зяючу криваву рану. Раптово. Наче провалився під лід.
Отетерівши, я дивився на її смагляве тіло і не міг повірити, що бачу її востаннє. З цього часу вона буде лише вчителькою. Скуйовджена грива темно-синього волосся буде для мене лише майстерно заплетеною зачіскою, повною шпильок, а груди і лоно зі шовковистим трикутником назавжди зникнуть під блискучою тканиною сукні. Мені перехопило горло. Я відкашлявся:
— Аїно… Це врешті треба сказати. Я…
Не зміг. Вона закрила мені рот двома пальцями і погладила по щоці:
— Ні, тохімоне. Ти будеш правителем. Я — вчителькою імператорських дітей і стратегинею. Я навчила тебе дечому, щоб ти не став іграшкою власного бажання. Щоб жодна жінка не могла на тобі грати і зробити тебе невільником. Навчила тебе танцю тіл. Але хіба ти не помітив, мій прекрасний тигре, що я не навчила тебе того, що таке любов? Навчила лише, як з нею впоратися. Був тільки танець. Соки наших тіл, піт і пристрасть. Стогін, а не любовні заклинання. Почуттів не було. Хіба ти цього не помітив? Мірах, яку ти бачив усього одну ніч, дала тобі в тисячу разів більше почуттів, ніж я за весь цей час. І тепер я знаю, що ти можеш мене приборкати і перемогти. Ти зумів би зробити це ще багато разів. Через це між нами з’явилися б почуття, а цього не можна допустити. Були б поцілунки, розмови, сльози і сміх. Уже не було б змагань, тільки взаємна повага. Замість того, щоб дати тобі свободу вибору, я сама тебе осідлала б.
— Аїно, я пам’ятаю, що колись буду імператором. За багато років. Батько ще молодий, і нехай Дорога дозволить йому зберегти здоров’я. Я недурний. Але ж у мене можуть бути конкубіни…
Вона зашипіла ніби зі злістю:
— Що за спокуса! Я жила б поруч зі своїм принцом, ховаючись у тіні, осідлавши його з молодих років. Перша жінка, що дала йому щастя. Перша, яку він мав. Та, що вчила його з малих років. А тепер — перша наложниця! А колись — завтра, за рік або десять — я встала б у тіні трону. Безпечна, маючи владу над правителем у його спальні. Ні, тохімоне. Я не наражатиму Тигрячий Трон на таку небезпеку. Тобі шістнадцять років, мій принце. Я ж уже стара. Мені вдвічі більше. Ти повинен шукати дівчину відповідного віку. Свіжу, красиву і ніжну. Таку, як Мірах. Забудь про моє поріділе волосся, обвислі груди, зморшкувату шкіру, вени на руках і ногах.
— Але, Аїно, ти прекрасна! Чоловіки палають, коли тебе бачать. Ти як дозрілий плід. Солодкий і налитий сонцем…
— Ш-ш-ш… Скажеш це мені за десять років, мій принце. За десять років, коли ти досі будеш молодим. Тоді я тобі повірю. Зараз же ти підлещуєшся, пам’ятаючи той вогонь, що я вирвала із твоїх нутрощів.
Я мовчав, намагаючись задавити в собі відчай, але відчував, що вона має рацію, незважаючи на те, що в мені все бунтувало.
Потім я пережив чорні похмурі дні, шукаючи самотності, сидячи за кухлем відвару
