Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Ми з Брусом дивилися на це і мовчали. Батько спеціальним едиктом наказав представникам усіх культів видавати воду та їжу, опікати стражденних, але двері більшості храмів були зачинені. На одвірках і стінах святинь вохрою або сажею були вималювані знаки Підземного Лона.

— Вип’ємо чогось, — запропонував Брус. — Нехай би це коштувало навіть цілий дірхан. Я пригощаю.

Ми ледь знайшли відкриту таверну. Пальмового соку тут не було. Ми сиділи над кубками розведеного, теплого духмяного пива і дивилися на стіну навпроти, де вугіллям було нашкрябано: «Вогонь Пустелі наближається».

— Якби тільки пішов дощ, — процідив глухо Брус. — Звичайний дощ. Найкраще, щоб просто зараз, цієї миті. Тоді вдалося б зібрати другий літній урожай. Тоді ми відразу б загнали голоту в кривавих ганчірках назад, під землю, де їм і місце. Разом із Підземної сукою, вогнями і пустелями. Місто ожило б. Музика знову заграла б на площах.

Він відпив теплого напою і скривився:

— Пахне гниллю. Мерзотник розводить його водою з річки. Якщо піде дощ, знаєш що я зроблю, Руда Довбешко?

— Що, ситаре Тендзин?

— Подарую тобі золотий шекль, сітаре Арджук. І собі візьму один.

Серединою вулиці пройшли шестеро солдатів. Дванадцятий «Канадірський» тимен, — машинально подумав я, дивлячись на знак на їхніх щитах.

— Що означає цей символ над знаком «чорної руки», ситаре Тендзин?

— Який символ?

— Той, що схожий на пересічені півкола.

Брус стиснув щелепи.

— Самі собі намалювали. Це «два місяці» — знак Місячних Братів. Двох козлів Товстої Баби, які сидять біля її сраного підземного трону, — останні слова Брус промовив голосно, немов просто в обличчя патруля. Пролунав хрускіт, солдати зупинилися, а потім зі стуком поставили на землю списи.

— Ти до нас звертався, селюче? — запитав командир і підійшов до нашого столика. Солдати встали півколом, затуливши нас і командира від решти вулиці.

Брус усміхнувся і потягнувся під полу куртки. А потім його рука раптово вистрілила вперед, а два пальці вхопили кадик командира, немов кігті. Брус вийняв з-під куртки важку залізну печатку і сунув її під ніс головному. Солдати завмерли. Брус відпустив горло командира і підвівся з табурета.

— Вичистити щити, — прошипів він. — Негайно!

— Так, ситаре бінхон-пахан, — прохрипів командир. — Це тільки так, аби простіше з мешканцями…

— Ти був сотником, ситаре Тендзин? — запитав я, коли вони пішли.

— Я багато чого робив, Аркі. Але те, що зробив щойно, було нерозумно. Краще ходімо звідси. Ми привертаємо увагу.

Прогулянки містом перестали бути розвагою, яка розбавляла монотонність мого життя. Щиро кажучи, я вважав би за краще не оглядати його в такому стані. Але ми продовжували ходити. Розмовляли з людьми, ходили порожніми вулицями, на яких, головним чином, було чути гуркіт важких солдатських чобіт. Під стінами далі палали багаття. Батькові вдалося провести великий транспорт води річковими барками, тому кожен мешканець щодня отримував своє відро води. Крім того, ми доставляли їжу і воду в усі храми, крім Червоних Веж, і наказали роздавати їх стражденним. Ми подбали, щоб усі про це дізналися. Завдяки цьому щедрість жерців Підземної перестала бути чимось особливим. Кількох жерців і ченців, спійманих на крадіжці їжі, стратили.

Пиття брудної, смердючої води з річки викликало жорстокі хвороби, гарячку і здуття, що часто закінчувалися смертю, але, незважаючи на це, щодня багато хто її куштував.

А дощ досі не хотів сходити. День за днем вставало розпечене сонце, що пашіло жаром, і навіть безхмарне небо здавалося вицвілим.

Передчуття нещастя висіло і над країною, і над Притулком Хмар. У нашому храмі весь день було чути гонги. Невпинно молилися Творцеві, Тому, хто Йде Вгору і всім надаку. Удень і вночі горіли жертовні лампадки і всюди сумно звисали без вітру молитовні прапорці.

Єдиною світлою стороною мого тодішнього життя були уроки, які давала мені Аїна. Ночами спека дошкуляла ще сильніше, а до того ж над нами постійно висів фатум Гніву Богині, і ми день за днем отримували погані звістки. Навіть Відаючі були згодні, що посуха, яка триває так довго, протиприродна. Серед цієї постійної напруги ми обоє намагалися забутися в нескінченних змаганнях. Проте одного разу вночі вона застала мене зненацька.

Я, як завжди, прийшов і ковзнув із саду прямо до її спальні. Аїна сиділа на килимі в своєму вечірньому платті, а поруч скромно стояла на колінах худа, незнайома мені дівчина. Вона тримала руки на колінах і нерухомо дивилася великими, темно-смарагдовими очима. Була мого віку або трохи старшою і, як і я, мала червоне волосся — може, трохи темніше.

— Це Мірах, — озвалася Аїна. — Сьогодні вночі ти зіткнешся зі справжнім супротивником. Саме час перевірити, чому ти навчився.

— Аїно, — ласкаво заперечив я, — Мірах красива, але ж я анітрохи її не знаю. Я волів би урок із тобою.

— Я так сказала, — відрізала вона. — Зараз це твоє завдання. Це всього лише вміння. Як їзда верхи або бій. Ти не знаєш, який кінь тобі дістанеться, і не будеш усе життя боротися зі своїм майстром війни. Сьогодні ти змагаєшся з Мірах. І переможеш її.

Вона взяла в руки сітару, і за мить уже здавалося, що, поглинута тихою грою, вона не звертає на нас жодної уваги.

Мірах взяла мене за руку і повела до помосту з ложем Аїни. А потім скинула свій мусліновий балдахін.

— Не звертай на неї уваги, — прошепотіла вона мені. У неї був мелодійний, приємний голос. І вона чудово пахла. — І не слухай, що вона говорить про битву. Це ніяка не