Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

На третій день у годину вовка.

Але в ту ніч пішов дощ.

Хмари надійшли на заході сонця, а вночі розгулялась гроза. На розтріскану від спеки землю ринула стіна води. Блискавки били, не перестаючи, а коли вдарив перший грім, я підхопився з ліжка.

Дощ лив так, що нічого не було видно на відстані витягнутої руки.

З дахів навколо патіо лили водоспади, а садом бігли струмки.

Ми довго сиділи, обіймаючись утрьох і вслухаючись в омріяний дощ і невпинний тріск блискавок. Примарне, фіолетове світло вихоплювало з мороку наші сплетені тіла, я бачив обличчя Тахели і Фіалли, і мені здавалося, що в світлі блискавок я бачу також Іріссу.

Я запам’ятав їх такими. У сяйві блискавок, у грозі і поривах такого бажаного вологого повітря, у плюскоті дощу. На мить мені захотілося вийти просто під зливу, але віддавна забуте відчуття холоду призвело до того, що на мене навалилася втома, і я міцно заснув, незважаючи на грозу. Мабуть, так міцно я не спав уже кілька місяців.

Я прокинувся від того, що хтось смикнув мене за руку. Я неохоче розплющив очі, загорнений у простирадла. Було темно, за вікном продовжувала шаленіти гроза. Дівчата ходили по кімнаті, Фіалла намагалася разпалити вогонь, і тоді я побачив Бруса. Він стояв над моїм ліжком у темно-жовтому одязі касти Сіндарів і тримав якийсь згорток.

— Одягайся і ні про що не питай! — кинув він настільки напруженим голосом, що я злякався. Здається, він сказав щось іще, але його слова заглушив гуркіт грому, що довго перекочувався над палацом і містом, немов по даху їздили бойові фургони.

Хтось із тупотом пробіг по коридору. Я почув віддалені крики. Відчув, як у мене похололо в животі, немов нутрощі стягнуло морозом. Брус кинув мені той одяг, у якому я виходив в місто. У Будинку Сталі ніхто не бігав ночами. Тут ніхто не кричав. Ніколи.

Одягаючи штани і незграбно зав’язуючи навколо гомілок ремені дорожніх чобіт, я вже знав, що щось трапилося, але не знав, що саме. Фіалла опустилася переді мною на коліна і намагалася мені допомогти, але її руки тремтіли. Я підняв її обличчя і побачив, що щоки дівчини мокрі від сліз.

— Сорочка! Швидко, немає часу! — крикнув Брус.

— Ми йдемо в місто? Ти хочеш побачити бій? Удар по Червоних Вежам, — осінило мене. — Ми там потрібні?

Я був іще сонним, тому казав такі дурниці. Я вдягнув сорочку і взяв із рук Тахели куртку.

— Зрада! — крикнув Брус. — Військо перейшло на бік Підземної! «Кам’яні» штурмують Тигрячий Палац! Твій батько мертвий! Благаю, одягайся, Володаре Тигрячого Трону!

Саме так, приголомшений і охоплений страхом, застібаючи тремтячими руками гачки каптана, накидаючи плетений солом’яний плащ, підхоплюючи дорожню торбу і посох мандрівника з рук Бруса, я дізнався, що став імператором.

— Одягайтеся! — крикнув я дівчатам.

— Ми зустрінемося пізніше, — крикнув Брус. — Знайдіть фадіру Альхаму — вона скаже, що ви маєте робити. Бігом! Шляхетний пане! Ми повинні дістатися до Ременя!

Усе одно, що ти — імператор, володар світу, Палаючий Штандар і Перший Вершник. Якщо тебе розбудили посеред ночі, вогню, хаосу і грози, щоб сказати, що світ руйнується, то значно краще деякий час отримувати накази, а не віддавати їх.

Я пам’ятаю все, немов крізь сон. Поганий сон, наче марення від болотяної лихоманки. Безліч хаотичних картин, одна за одною.

Пам’ятаю рудий мерехтливий проблиск на мокрій траві патіо, такий самий, як у моєму сні. Пам’ятаю невпинний гамір і гуркіт, що доносився здалеку між ударами грому. Пам’ятаю шум дощу, що колотив по дахах.

Ми бігли коридорами. Посеред кімнат, меблів і килимів тягнулися смужки сивого диму. Коридор, яким ми не могли пройти, тому що в ньому стовбичила особиста охорона. Пам’ятаю зімкнуті спини в обладунках та стіну шоломів, що нагадували вуличну бруківку. І страшний гуркіт звідкись спереду. Крик, оглушливий крик безлічі горлянок. Сморід диму і крові.

Кімната Птахів, у якій уже ревіла стіна вогню і звідки нам довелося відступити. На підлозі і килимах, серед помаранчевих язиків полум’я, що вистрілювали аж під стелю, лежали тіла.

Якесь патіо, куди падали стріли. Цілий дощ палаючих стріл, які дзижчали, немов гігантські бджоли, і тягнули за собою стрічки диму.

Брус тягнув мене за руку, ми пробігали черговими коридорами, а потім, у потоках дощу — навпростець, через сад.

Удалині височів Тигрячий Палац, що був схожий на вулкан. На темну гору, увінчану стовпом вогню.

— Вогонь Пустелі… — прошепотів я отупіло.

Ми проминули кількох слуг, що бігли кудись зі списами в руках, клацаючи ледь накинутими на тіло обладунками із розстебнутими ременями.

Коридор, у якому кілька охоронців, забризканих кров’ю, у скаженій люті безрезультатно атакували стіну щитів, наїжачену списами. Йшли по трупах своїх товаришів і гинули один за одним, завалюваючись на барикаду з тіл.

Болотяна лихоманка. Поганий сон.

Пам’ятаю це як сон.

Знову залитий дощем сад і краплі, що поблискували в сяйві пожежі, ніби іскри.

І моя Аїна.

Гола Аїна, що танцювала з круглим кебірийським щитом і шаблею в руці серед дощу і нападників. Така, якою я запам’ятав її тієї ночі, коли побачив її тіло вперше.

Тільки зараз був дощ, вогонь і кров.