Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Ван Дікен взяв обличчя Драккайнена в долоні і трохи підняв його, а потім склав губи трубочкою і тихенько засвистів. Подорожній схопив його за зап’ястки, шкірячись пурпуровими зубами, як вовк при смерті.

А потім знову закашлявся, пирхаючи кров’ю, і відпустив руки Ван Дікена, залишаючи на них червоні смуги.

— Ну от, — сказав Ван Дікен. — А тепер іди додому. Іди, скільки зможеш. Відразу ти не помреш. Ще трохи. Дай мені порадіти.

Я помираю.

І все ж іду.

Відчуваю це. Відчуваю цей проклятий залізний прут у собі, відчуваю, як він проходить між ребрами, пробиває перикард і проколює легені, як вилазить через s-подібну тріщину на лопатці.

Не знаю, чому я досі живий. І чому йду.

Це починається від стоп. Їх немає. Це навіть не холод, вони наче зникли. Неначе я сам зникаю, сантиметр за сантиметром. Зникають мої ноги, зникають пальці, що стискають древко списа. Я увесь так зникатиму, розчинятимуся в темряві, аж до самих очей.

Вони зникнуть останніми.

Власне, я не боюся. Не знаю, чому. Тону в болю й не боюся. І далі йду.

Падаю, встаю.

І йду.

Але не боюся.

Мені лише шкода. Неба, ранків, бульварів, губ дівчини, польоту птаха. Тих, кого люблю. Боже, мені так шкода! Мамо…

Боже, будь. Будь по той бік. Я так далеко…

Я на іншому кінці космосу.

Відшукаєш мене тут?

Ідучому так довго?

Я бачу траву під ногами, бачу все перекреслене заляпаним древком.

Мої ноги дерев’яніють, і все ж я йду. Як так сталося, що моє серце досі працює? Яким чином заповнені кров’ю, розірвані легені досі качають повітря?

Крок за кроком.

Іду.

Усвідомлюю, що, мабуть, починаю втрачати зір, мої руки виглядають дивно. Шкіра стає сіро-сріблястою — нічого дивного, але здається, що пальці, якими я стискаю древко, стають дедалі довшими.

Іду.

Підношу одну долоню до очей і бачу, що пальці справді стали довшими. І що середній палець розщепився надвоє.

Мої ноги, немов колоди, я все гірше їх відчуваю. Роблю кроки, але невпевнено, наче йду на ходулях.

Ще кілька кроків. Ще трішки.

Уже не тримаюся за древко, бо мої пальці сплуталися. Шкіра вже не просто сіро-срібляста, вона облазить довгими смугами, як кора ясеня. Пальці і руки стають усе довшими. Кінчики пальців уже волочаться по землі.

Мої ноги пухнуть. Нерухомі й товсті, мов колоди.

Як стовбури.

Я не можу йти далі і зупиняюся.

Тепер упаду, і все закінчиться.

Але не падаю. Чую тріск і хочу побачити, що там таке, але не можу поворухнути головою. Дивлюся куточком ока і бачу, що це розірваний одяг лежить навколо стовбура. Мого стовбура.

З гладкою сріблястою корою, немов у ясеня.

Я — ясень.

Світовий ясень, як Іґґдрасілль.

Бачу, як спис, що стирчить із моїх грудей, викидає маленькі гілочки, як мої руки ростуть і подовжуються.

Дерево.

Я стаю деревом.

Як Дюваль.

Хто мене зрубає? Чи зумію я вистукати «KILL МЕ» однієї гілкою?

Боже, я стаю деревом.

Мій хребет раптово розпрямляється і дерев’яніє, дивна судома задирає руки догори — руки, які стають гілками.

На моє плече сідає ворон. Мій ворон.

— Невермор, — каркає ворон, сидячи на моєму плечі. — Ніколи знову!

Я кричу, хочу кричати, але чую, що крику вже немає. З мого задерев’янілого горла не виривається жодного звуку.

Тільки шум листя.