Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Он воно що…

Стерх м’яко обняв її за мокрі плечі. Пригонув до себе. Сашка не пручалася.

— Вставай… Не треба сидіти на підлозі. Ви на тому етапі, Сашенько, коли хочеться багато, багато зовнішньої інформації, причому не брутальної, потокової, а організованої, тонко структурованої. Вам хочеться всього, що бачать очі, на щастя, бачать вони поки що не так багато… Дитина, та ще й у власній родині, носій схожих інформаційних ланцюжків — ласа здобич. Мені не можна було вас відпускати, Сашко, але я не припускав, що ви вже настільки сильні. Ніколи, жодного разу я не бачив нічого подібного… Ви феноменальна студентка. І феноменальна дурепа. Не треба на мене ображатися.

— Мама мені не пробачить.

— Пробачить. Ви теж її дитина. Не треба перебільшувати. Маля буде веселе й здорове…

— А якщо він виросте ідіотом?!

— Ні. Не виросте. Скажіть спасибі, знаєте кому? Фариту, він зреагував миттєво, й так вдало склались імовірності… Дитину відновлено як автономну інформаційну систему. Як особистість. І годі себе мучити, Сашко. Учора, наприклад, ви могли нарватися на куди гірші неприємності… Встаньте, я хочу ще раз подивитися.

У вічі вдарив сонячний зайчик — відблиск, відбитий металевим браслетом. Сашка замружилася.

— Саш, очі розплющуємо, дивимося на мене… Так. Я прошу пробачення, що вас ударив. Але вас треба більше бити. Я б вас відшмагав, якби міг. Учора ви практично завершили переміщення з базового біологічного стану у перехідний, нестабільний. У вас колосальна внутрішня рухливість. Зараз ви випереджаєте програму на семестр, не менше. Стабілізація в нас за планом на четвертому курсі, перед літньою сесією. Якщо мені доведеться ще два з половиною роки терпіти ваші вибрики, Олександро, я ж не витримаю. Я піду на пенсію.

Він посміхнувся, начебто бажаючи, щоб Сашка поцінувала жарт.

— Вам уже виповнилося дев’ятнадцять?

— Ні. У травні.

— У травні… Дитина. Ваш професійний розвиток страшними темпами випереджає фізіологічні можливості. І сповільнювати процес штучно не можна… Так, Сашенько, ви кара й дарунок в одному, як то кажуть, флаконі.

— Я складу іспит?

— Не смішіть мене. Ви складете блискуче. Якщо не закинете навчання, звичайно.

— А Захар Іванов, — Сашчин голос затремтів, — не склав.

— Не склав. — Стерх перестав посміхатися. — Ось іще що вас мучить… Не склав. Мені дуже шкода Захара, Сашенько… Це нещастя… Ви думаєте, навіщо ми з Олегом Борисовичем повторюємо вам, як прокляті: вчіться! Учіться, готуйтеся до іспиту! Ви думаєте, ми жартуємо? Е-е-е…

Він погладив її по голові, як маленьку дівчинку.

— Учіться, Сашко. Наполегливість у вас є, не вистачає стриманості й дисципліни. Усе буде добре… А Фариту ви скажіть усе-таки спасибі, ви його всі ненавидите, а без нього, між іншим, і першого семестру не подужали б… Ну що, мир?

Сашка підняла очі. Стерх дивився на неї згори вниз, ледь усміхаючись.

— С… спасибі, — промовила вона, запинаючись. — Ви допомогли… з дитиною… Я б там і вмерла.

— Не треба вмирати… Зізнайтеся, Сашко, — вам же цікаво вчитися?

— Так. — Вона перевела подих. — Дуже.

* * *

У неї зовсім не залишилося пристойного одягу. У мокрому спортивному костюмі вона вибігла на мороз і здивувалася, не відчуваючи холоду.

Бігцем повернулася в гуртожиток. Прийняла душ. Сіла перед розкритою валізою, не знаючи, що робити. До індивідуальних із Портновим залишалося сорок хвилин.

Огорнулась рушником, як римський патрицій, вийшла на кухню. Біля вікна сиділи дві першокурсниці — колишня сусідка Лена й ще одна, руденька, веснянкувата, дуже бліда.

— Привіт, — сказала Сашка й окинула обох оцінюючим поглядом.

Лена була значно грубша за неї й ширша в плечах. Зате руда дівчинка…

— Як тебе звуть?

— Іра.

— Устань, будь ласка.

Вона злякано встала. Сашка оглянула її — і зріст, і розмір цілком влаштовували.

— Будь ласка, дай мені твої джинси й светра. Просто зараз.

Дівчина голосно ковтнула слину.

— Ці? Які на мені?

— Можна ці. Можна інші. Тільки швидко.

— Ага, — пролепетала Іра й швидко вийшла з кухні. Лена залишилася, заціпенівши над чашкою чаю.

— Це ненадовго, — недбало кинула Сашка. — Дружня позика. І не треба так дивитися.

* * *

Вона з’явилася до Портнова хвилина в хвилину в чорних вовняних штанях і яскраво-жовтому візерунчастому светрі ручного плетіння. Перелякана Іра не пошкодувала для грізної Самохіної найкращого, що знайшлося в неї у шафі.

— Гарно, — сказав Портнов замість привітання. — Десь я вже бачив ці квіточки… Готова до заняття?

— Готова.

— Починай. З першої по десяту, але не підряд, а в тій послідовності, в якій я скажу. Спочатку третю.

Сашка на мить розгубилася. Вона звикла робити вправи за принципом «снігова куля» — друга вправа наростала на першій, третя на другій і так далі.

Портнов розвалився за своїм столом. Дивився крізь скельця окулярів, очі були зовсім безжальні, риб’ячі.

— Мені довго чекати? Чи вам треба розспіватися?

Він знущався.

Сашка вперлась руками в спинку рипучого стільця, набрала повні груди повітря і уявила собі довгий ряд взаємозалежних понять, яких ніколи не існувало на світі, але їх відтворено зараз її уявою… Або чимось іншим.

Поняття… нематеріальні сутності, які бачилися Сашці схожими на краплі сіруватого желе, вимірювалися числами й виражалися знаками. Але ці числа не можна було записати, а знаки — уявити. Сашчина свідомість оперувала ними, змушуючи складатися в ланцюжки, ланцюжки — переплітатися таким чином, щоб окремі фрагменти, зливаючись, утворювали нові й нові сутності. А потім вона розплітала ланцюжки, що «відкарбувалися» один у одному, подумки, не ворушачи губами, відчуваючи, як посмикується від напруги права повіка.

— Сьома! Зараз, із цієї точки… Стій! Півтакту назад! Із цієї точки — сьома вправа, вперед!

Сашку почало нудити від зусиль. Світ, відтворений за кілька хвилин, нахилився, начебто перевернули вулика з бджолами. Почувся невдоволений гул. Сашка ткала з нічого нові ланцюжки зв’язків і змістів, замикала й розривала кола, повіка смикалася дедалі сильніше.

— Десята.

Новий стрибок. Сашка ніколи ще не робила вправи впереміш, але внутрішній механізм, частиною якого була її особистість, уже розігрівся й запрацював на повну силу, яка живилася впертістю й ненавистю до Портнова. Він хоче з неї знущатися? Ще хто з кого!

— Друга!

Сашка похитнулася. Вирівнялася. Провела по обличчі кінчиками пальців, відчула фактуру грубої тканини, начебто на голову надягли мішок. Друга вправа… Все майже спочатку, де ж вихідна точка… З якого розгалуження почати?!

— Будеш іще грубіянити?

Голос долинав здаля. Сашка бачила обличчя Портнова начебто крізь безліч переплетених волокон, блискучих, ніби шовк.

— Стоп, Самохіна… Стоп. Я тебе запитую: будеш грубіянити? Будеш на пари запізнюватися?