Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Розуміти зв’язки. Складати з уламків картину. Розбирати механізм на деталі, збирати з них новий і раптом — випадково — виявляти нові можливості; перестрибуючи на іншу орбіту, бачити навколо нескінченне поле діяльності. Сашка захопилася. Часом повертаючись, повторюючи по пам’яті вправи з першого семестру, потрапляючи в глухий кут, обходячи геть усе кружним шляхом і зненацька натикаючись на просте рішення, вона сиділа над книжкою до шостої ранку.
Вправа десята. Кінець.
Сашка завмерла, відчуваючи себе — своє тіло — старою вежею на березі океану, важкою кам’яною будівлею, над якою промчали століття. Усередині гуляв вітер і струменів пісок. Налякана реальністю цього відчуття, вона поворухнулася й отямилась. Руки затерпли до непритомності. Дуже хотілося пити, а ще — у туалет.
Вона випила півпляшки мінералки. Пройшлася коридором у санвузол і назад. Вляглася в ліжко й намацала на тумбочці плеєр із навушниками.
Висвітилися цифри на крихітному дисплеї. Перший трек…
«Дитина залишилася б інвалідом без надії на корекцію».
Ще раз перший трек. І ще. А потім другий. І третій.
«Дитина залишилася б інвалідом без надії на корекцію».
П’ятий, восьмий. Сашка танула в тиші, ніби шматочок цукру. Розпадалася. Розтягалася довгими ниточками від себе до мами. Щось шепотіла їй на вухо, і мама металася у важкому сні. Спала дитина, поклавши кулачки на подушку. А Сашка тяглася й тяглася, як телеграфні дроти, й відчувала, що зараз не витримає, порветься. Надто далеко…
І запізно.
Зробивши над собою зусилля, вона зірвала навушники. Плеєр безгучно звалився на підлогу. Ні стукоту, ні шереху. Відлетіла, розкриваючись, кругла кришка, розкручений диск упіймав відбиття вуличного ліхтаря й зупинився. Ні вітру, ні рипіння, ні звичної метушні гуртожитку — чуже мовчання тривало.
Вона закричала й не почула себе.
Плутаючись у ковдрі, скотилася з ліжка, але навіть біль у забитих колінах не зміг перервати Мовчання. Вона схопилася на ноги, розуміючи, що ось-ось захлинеться в тиші, але цієї миті гримнув будильник.
Простий електронний пристрій грав «Чижика-пижика». І щойно цей звук прорвався в Сашчину свідомість, тиша зникла. Чути стало й вітер, і далеке радіо, й ляпання капців у коридорі, навіть чийсь невдоволений голос:
— Михо, ти не знаєш, хто це так репетував?
* * *
На першій парі була фізкультура.
Здається, цієї ночі не спав ніхто. Група «А» другого курсу сиділа й лежала на підвіконнях, на матах і просто на підлозі, ніхто не бажав дивитися іншому в запалені, змучені очі. Тільки Денис М’ясковський був неприродно веселий, бігав по залі, раз у раз підстрибував і повисав на баскетбольному кільці.
Ліза похмуро сиділа на лаві, дивлячись то на свою ногу в кросівці, то на уривок шнурка в себе в руці. Дім Дімич насилу змусив усіх вишикуватися й довго втовкмачував, що фізкультура в другому семестрі другого курсу потрібна студентам як повітря, бо навчальні перевантаження позначаться на здоров’ї, якщо його не зміцнювати.
— Дмитре Дмитровичу, я не можу стрибати, — сказала Сашка. — У мене нога болить.
— У вас постійно щось болить, Сашко. А курс, між іншим, не доздав норми!
— Я здам.
— Ви всі мені обіцяєте. Коротка дистанція, стрибок у довжину, потрійний стрибок…
Він замовк, стурбовано дивлячись Сашці в обличчя.
— Ну, Саш… Що з вами?
— А що? — Вона помацала щоки. — Луска?
Здається, Дмитрик образився.
* * *
Сашка зачинила за собою двері аудиторії. Ледь чутно привіталася, не сподіваючись на відповідь. Завмерла, дивлячись у коричневу, вкриту щілинами підлогу.
— Ви працювали з першим треком?
Стерх сидів за викладацьким столом, штора навпроти була відсунута, і в потоці світла з вулиці Сашка могла розгледіти лише темний силует.
— Підійдіть ближче.
Сашка підійшла. Стерх устав, обійшов стіл, зупинився перед нею — височенний, горбатий, від нього відчутно пахло гарним одеколоном. Спалах — різонув по очах сонячний зайчик, відбився на металевій пластині браслета. Тієї ж миті Стерх видав короткий звук — чи то шипіння, чи астматично вхопив ротом повітря.
— Я сказав який трек?
— Я вмикала перший. Я не винна, що…
— Я звелів працювати з яким треком?!
— Воно саме так вийшло! Я тут ні при чому!
Ляпас пролунав, як постріл стартового пістолета.
Сашка відлетіла, вдарилася спиною об стіл.
— Коли ви без дозволу відкрили сотий фрагмент — «воно само» так сталося? Коли ви вирішили поекспериментувати з дитиною — теж «воно само»? Ви вирішили вчитися за власною програмою? Теж «воно само»?!
— Я не просила мене вчити! — Сашка теж кричала. — Я не напрошувалася до вас в інститут! Це ви навчили мене всього! Ви винні! Ви…
Вивільнення енергії. Перехід із одного стану в інший. Прозріння було, як спалах. Сашка відчула в собі силу, щоб втягти, зробити частиною себе й Стерха, й самого Коженникова, й увесь інститут. Більше того, вона відчула нагальну потребу зробити це просто зараз.
І вона підірвала себе, як гранату, розтеклася рідиною, витяглася струмком і тонким туманом розпливлася по аудиторії. Частка секунди — і туман, загуснувши, кинувся на Стерха, вриваючись йому в ніздрі, заливаючи гортань, перехоплюючи чужий подих.
Промайнув аромат одеколону. Зробилося темно.
Ще мить. Сашку скрутило, як мокру ганчірку. Важкими краплями вона пролилася на дощану підлогу, розтеклася в широких щілинах, зібралася в калюжу. Нова секунда. Сашка лежала, обм’якла, в змоклому до нитки одязі, драглиста, мов медуза, — без єдиного м’яза, без єдиної думки. Лютневе сонце, яскраве, неначе навесні, било у вікна світлої чотирнадцятої аудиторії.
— Добивайте.
Стерх пройшов туди-сюди. Не втримався, все-таки штовхнув дерев’яний стілець, той, грюкнувши, вдарився об стіну. Горбань щось пробурчав, пройшов іще раз, зупинився.
— Самій хоча б не соромно таке казати?
Вона підтягла коліна до живота й заплакала, як побита дворняга.
— Сашко?
У голосі не було криги. Тільки занепокоєння.
— Давайте вставати. Таке правило: упав — піднімайся… Тихо. Годі, все.
Чіпляючись за його білу холодну руку, вона якось підвелася й відразу присіла навпочіпки, обхопила голову долонями.
Стерх опустився поруч і обійняв її. Обережно погладив по тім’ю.
— Ти ростеш. Із небезпечною швидкістю. Ростеш як поняття. Твоя потенційна сила розриває тебе на клапті… А оскільки ти сама людина недоросла, твої власні, ще людські конфлікти додають проблемі гостроти… Це минеться. Треба потерпіти, Сашко, опанувати себе й не робити дурниць.
— Чому я це… навіщо?! — проревла Сашка.
— Ти собою не володієш. Тобі хочеться кинутися в бійку — ти кидаєшся. Ніби тобі три роки.
