Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Сашці здавалося, що вона бачить поїзд збоку. Бачить його довгу спину з маленькими димарями, з яких де густіше, де рідше здіймається дим. Вона все це бачила, розуміючи, що навколо темрява, відчувала повітряні потоки. Стелилася, перетікала в просторі, а може, ковзала, як тінь літака по землі.
Тінь не знає перешкод. По воді, по землі, по снігу; вона легко падає в провали й так само легко вибирається на поверхню. Хмари лежали двома мереживними шарами — один над одним. А ще вище білим перловим шаром — зорі. Під ними темнів ліс, повний життя. Поїзд, повільна змія, вирвався на відкритий простір, у поле, де темніли таловини. У глибокому рову стояла вода під ніжною кіркою криги. Це була ще зимова земля, що досі глибоко спала, але вже вагітна весною.
Сашці схотілося співати.
І ще забрати це все собі. Перлове небо. Холодну, беззахисну землю. Насіння глибоко під талим снігом. Пагорби…
Вона розкинула руки. Кожне невидиме зернятко в мерзлій землі здалося їй тінню великого, нестерпно величезного слова «життя». Кожен корінь, який чекав тепла. Кожна крапелька вологи. Життя, навколо якого крутиться геть усе — єдине має сенс.
— Моє! — крикнула Сашка.
Її крутонуло, мов тріску у вирі. Налягла сіра імла. Сашка перестала бачити поїзд, небо й ліс. Вона рвонулася вгору, але марево густішало. Обхопивши коліна руками, вона впала вниз, вирвалася на світло, побачила половину сонця, що піднімалося над гладеньким обрієм, і не впізнала цієї місцевості.
Тоді вона розсипалася на літери. На коротенькі прості думки. Минуло сто років і ще сто, і Сашка склалася знову — в себе.
Вона лежала ниць на даху поїзда, що мчав далі.
На ній був светр, подертий на лахміття, й потерті чорні джинси.
* * *
— Пробачте, який це вагон?!
Маленький червоноокий чоловічок, який курив у тамбурі, відсахнувся й ледве не впав. Ззовні, з відчиненого вікна, звисаючи вниз головою, на нього дивилася дівчина.
— Який це…
— Згинь! — закричав чоловік, і Сашка зрозуміла, що він багато пив учора. А можливо, й позавчора теж.
Двері вагонів були замкнені. Поруччя вкрилися памороззю. Сашчині долоні розпластувалися, прилипаючи до заліза, і тримали надійно, але потім їх боляче було відривати. Її вагон був сьомий. Двері подались і раптом відчинилися всередину, Сашка мить теліпалася над входом, як портьєра, а потім провалилася в тепло — просто на вологу затоптану підлогу.
У коридорі було задушливо. Світлий смугастий килим уздовж вагона здавався довгим, ніби злітна смуга. Пасажири спали.
Сашка прокралася в туалет, глянула на себе в дзеркало й заплакала.
* * *
— Дівчино! Дівчино! Торпа за п’ятнадцять хвилин…
Сашка тільки вдавала, що спить.
Уночі вона випатрала свою валізу й напнула на себе все, що було. Всі светри й кофти. Осінню куртку. Шапку. Рукавички. Обмотала обличчя шарфом. Надягла темні окуляри.
Було темно, коли провідниця випустила її на перон у Торпі.
Поїзд рушив. Сашка сіла на валізу; вона не відчувала холоду. Все її тіло було вкрите жорсткою шкіркою, червонясто-коричневою, мов поліроване дерево. Хітинові пластинки терлися одна об одну, похрупуючи, порипуючи від кожного руху.
На годиннику було за десять п’ята ранку, вздовж перону мела лютнева хурделиця, й до першого автобуса, що відходив зі станції в місто Торпу, залишалося понад дві години.
Сашка витягла з сумки плеєр. Надягла навушники. Натисла кнопку й заплющила очі.
* * *
— Самохіна, заняття почалося десять хвилин тому.
— Я знаю.
— Дуже погано, що ви знаєте і дозволяєте собі запізнюватися. Я щойно повідомив групі, що перше контрольне заняття завтра о сімнадцятій тридцять, за окремим розкладом. Сідайте, до завтра ви підготуєте номери з першого по восьмий на сторінці п’ятій. Коженников, видайте їй підручники.
Волочачи ноги, Сашка пройшла до свого місця.
Вона майже зважилася не ходити на спеціальність. Майже. В автобусі на неї дивилися як на прокажену, поруч ніхто не наважувався сісти. Дорогою вона не скидала навушників, і до моменту, коли ключ повернувся в замку двадцять першої кімнати, до неї повернулася людська подоба.
Колготки довелося викинути — вони були порізані хітиновими пластинками. Джинси рипіли в руках від бридкого пилу, схожого на коричневий крохмаль. Напівгола, в самому рушнику, Сашка пройшла в душ, шокуючи дорогою першокурсників. У душовій під дзеркалом знайшла чиєсь забуте мило й змилила його до тоненької пластинки. Так само, у рушнику, повернулася в кімнату й натягла останній цілий одяг — спортивний костюм.
Потім лягла в ліжко, подивилася на годинник і заприсяглася не йти сьогодні на спеціальність. Нехай роблять що хочуть.
За хвилину до початку пари не витримала. Згадала маму, Валечку — в ті хвилини, коли він їй посміхався. Встала, абияк зачесалася і, як була — в трикотажному спортивному костюмі, побрела в інститут.
— Отже, другий курс, група «А», слухайте мене уважно.
Пряме волосся Портнова за останні місяці ще подовшало. Світлий «хвіст» сягав уже середини спини.
— Те, що ми називаємо вбудованою свідомістю, достатньо попрацювало на вас під час попередніх семестрів, тепер від вас вимагатиметься не просто виконання, а й глибоке розуміння доволі складних речей… Коженников, мені довго на вас чекати?
Костя стояв перед Сашчиним столом із тонким стосиком книжок у руках. Здавалося, він ніяк не міг вирішити, які з підручників віддати їй, а які залишити собі.
— Усе, що ви хочете сказати Самохіній, ви скажете після заняття! Передайте їй текстовий модуль, збірник вправ і понятійний активатор, ось цей, у жовтій обкладинці…
Сашка трішки повернула голову й відзначила, що Женя Топорко погладшала. Не дуже, але помітно, їй не варто було надягати сьогодні цю блузку — таку обтислу… А ось Ліза, навпаки, схудла, на ній були строгий чорний светр і широкі штани, на грудях поблискував срібний кулон — стильно. Сашка усвідомила раптом, що вона сидить на заняттях у пом’ятому спортивному костюмі, з ледь розчесаним волоссям, без косметики. І що такою її побачили всі, коли вона спізнилася.
— Змісти множинні. Вони можуть відчужуватися від волі, що їх породила, замикатися, роз’єднуватися й перетворюватися. — Портнов пройшов аудиторією з високо задертим підборіддям. Постояв біля вікна за спинами в студентів. Прокрокував назад, сперся кулаками на викладацький стіл. Світло зимового дня на мить вибілило скельця його окулярів.
— З огляду на те, що на нинішньому етапі вашого розвитку ви здатні сприймати тільки звичним чином оформлену інформацію, ми почнемо з найпростішого. Перед кожним із вас лежить понятійний активатор. Розгорніть його на сторінці три.
