Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Як що?

— Я поняття. Не людина. Ти теж, напевне, поняття. Ми всі — структуровані фрагменти інформації. І мені це, як виявилося, подобається дедалі більше. Мені цікаво бути поняттям. Я росту.

Костя змахнув крихти на підлогу.

— Про тебе Єгор запитував.

— Хто це?

— Це хлопець із першого курсу, з яким ти спала.

— І що ж він запитував про мене — в тебе?

— Не в мене. У Лізи.

— Іншим разом буде запитувати, нехай Ліза передасть йому, що я вже не людина. А тому ні з ким не можу спати. Хто бачив, щоб математична статистика трахалася з першим законом Ньютона?

— Сашко, — сказав Костя, — слухай… Ти тримайся. Тобі більше за всіх дістається. Напевне.

— Зовсім ні. — Сашка посміхнулася й відразу ж посуворішала. — Ось М’ясковському… Йому треба якось допомогти.

— У нього все-таки Попова куратор. Це трохи легше.

— Це не легше, Костю.

Він здивовано втупився в неї через стіл.

— Ти так упевнено говориш…

— Тому що знаю. Вибач, мені справді треба вчитися. Мені дуже багато задали.

Костя підвівся.

— Навіщо я приходив… У деканаті сказали, тобі дають підвищену стипендію. Як кращій студентці.

— Павленко буде в захваті.

— Так. — Костя посміхнувся. — Сашко…

— Що?

Він дивився на неї майже хвилину. Хотів щось сказати, але так і не зміг. Похитав головою, начебто просив вибачення.

— Ні, нічого… Я пішов, бувай.

Він розчинив двері і буквально ніс до носа зіштовхнувся з Фаритом Коженниковим.

Костя відступив, точніше, відлетів, ніби його штовхнули в груди.

— Привіт, — сказав Коженников-старший, уважно розглядаючи Костю на порозі й Сашку в глибині кімнати. — Ви посварилися, чи що?

Костя, не кажучи й слова, не дивлячись на батька, прослизнув повз нього в коридор. Фарит провів його поглядом. Зачинив за собою двері.

— Пробач, якщо заважаю.

Темні окуляри, цього разу опалово-димчасті, робили Сашчиного куратора схожим на лижника-екстремала. Він підійшов, перевірив на міцність клишавого стільця й сів, підібравши поли темного плаща.

— У мене немає цих грошей, — мовила Сашка. — Я їх викинула. У ліс.

Поверхом вище бухав магнітофон. За стіною бурмотів телевізор. Хтось із тупотом пробіг коридором.

— Я зістрибнула з поїзда, — сказала Сашка. — Хотіла втекти. Але в мене нічого не вийшло. Словом, грошей у мене нема.

— Я не по гроші, — сказав Коженников. — Я на них не багатію, як ти можеш здогадатися. Це лише слова, яких ніхто не вимовив і вже ніколи не вимовить.

У його окулярах відбивалося світло настільної лампи.

Сашка витерла сльози тильним боком долоні. Сльози злості й полегшення.

— Вибачте, — процідила крізь зуби.

— Це ти мені пробач. Я прийшов і позбавив тебе душевної рівноваги.

— Душевної рівноваги у мене нема вже дуже давно… Сьогодні я бачила Лілію Попову… Отож нема ніякої Лілії Попової. Це — теж ви.

Коженников гойднувся на стільці назад-вперед. Зарипіло розсохле дерево.

— Я права?

— Права, звичайно. — Коженников посміхався. — Тільки, будь ласка, ні з ким більше своїми спостереженнями не ділися. Хто я такий… що я таке, давай поговоримо потім. Коли ти станеш дорослішою.

— Якщо ви хочете знати, — сказала Сашка дуже тихо, — я про вас взагалі ні з ким не хочу говорити. Я не хочу навіть знати, хто ви… що ви таке.

— Добре. — Коженников кивнув, примружив очі. — Згоден… Тепер збирайся, ходімо.

— Куди?!

— Інститут надає тобі квартиру. Винаймає на час навчання. Недалеко, на Сакко і Ванцетті, напроти навчального корпусу. Мансарда. Гарне місце.

— Я не хочу, — сказала Сашка невпевнено.

— Та ну. Тобі ще не набрид цей сирітський затишок?

Він обвів кімнату рукою: три ліжка, з них двоє порожні, під жовтими смугастими матрацами, й одне, Сашчине, навскіс укрите полинялим напиналом, стілець, дуже облуплений, і ще один, триногий, розкрита валіза, захаращені столи, зім’яті папірці в курних кутках… Сашці стало соромно.

— Ну…

— Не марнуймо часу. Господиня чекає на нас о пів на восьму, зараз сьома. Є в тебе час завтра після занять тягатися з валізами? Нема? Ось і я так думаю. Поквапся.

* * *

— Ви були не праві щодо Кості.

Над містом Торпою височіло зоряне небо. Над дахами сходив Оріон. Тротуар і бруківка взялися кригою, навіть гілля голих лип поблискувало під ліхтарями. Сашка йшла пліч-о-пліч із Фаритом Коженниковим, тримаючи в руках поліетиленові пакети. Коженников котив валізу, маленькі колеса раз у раз втрапляли в щілини між кругляків. Тоді він підняв валізу за ручку й поніс.

— Костя єдиний зумів мені допомогти. І ви дарма… думаєте, що він слабак. Він дуже гарна, сильна, чесна людина.

— Дякую, що ти так говориш. — Коженников швидко на неї глянув.

— Я сама винна в тому, що сталося, — сказала Сашка. — Винне слово. Одне-єдине.

— Так буває. Уже хто-хто, а ми з тобою знаємо ціну словам.

Сашка посковзнулася. Коженников підхопив її під руку.

— Не падай. Тут недалечко. Тільки вулицю перейти.

Сашці здалося, що будинки на вулиці Сакко і Ванцетті зсунулися, схилилися до неї, майже стикаючись черепицею, залишили тільки вузеньку доріжку під ногами й смужку неба над головою.

— А можна, я відпрацюю за Дениса?

— Що?

— Якщо Денис не може, я відпрацюю за нього. А ви… не чіпайте його, будь ласка.

Вони проминули будівлю інституту. Майже всі вікна давно згасли — було пізно. Світився ліхтар перед входом у темний завулок, дві пляшки з-під пива вмерзли в глибоку калюжу.

— Саш, ти думаєш, я садист?

— Я про вас взагалі не думаю.

— Думаєш, я знаю. Не переживай за Дениса. Він чесно викладається — до межі. Але рано чи пізно йому доведеться зрозуміти: якщо не стрибнеш зараз «вище голови» — пиши пропало. Чим раніше він це зрозуміє, тим краще.

— Я…

— А ти не можеш йому допомогти. Ти допомогла Кості, бо любила його. І зараз любиш.

— Нічого подібного!

— Так. Тільки ви, двоє дурних цуценят, назавжди втратили своє щастя. І дарма ти кажеш, начебто в чомусь винна. Його провина — перша й головна.

— Я його не люблю. Я… з ним дружу.

— Ти за нього боїшся. Люблять не того, хто збуджує, а того, за кого страшно А цьому хлопцеві, Єгору, ти ніколи не зможеш пробачити.

Сашка зупинилася. Коженников зробив кілька кроків і озирнувся.

— Майже прийшли. Нам туди, де леви… Ти чого?

Сашка мовчала. Коженников повернувся.

— Ну, що трапилося?

— Він зрозуміє. Коли буде на другому курсі — він усе зрозуміє, — сказала Сашка переривчастим голосом.

— Звичайно, зрозуміє. Ну, пішли?

Вони мовчки проминули триповерховий особняк, складений із рожевуватої цегли, і зійшли на ґанок між двох кам’яних левів — морди їхні стерлися від частих доторків, але