Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— О шостій.
— Чудово. О шістнадцятій тридцять я чекаю на вас у себе в кабінеті, в адміністративному крилі. Група, розгорнули підручник на сторінці чотири й п’ять… Павленко, я буду вам вдячний, якщо ви перестанете розмовляти з М’ясковським під час занять. На завтра будьте ласкаві відпрацювати додатково вправи вісім-а й вісім-б з додатку до збірника завдань.
* * *
О шістнадцятій тридцять дві вона сиділа за столом, дивлячись на аркуш перед собою. Щойно Портнов провів на ньому пряму горизонтальну лінію.
— Що це?
— Обрій. Небо й земля. Верх і низ.
— Ще?
— Простір і площина. Поле додатка. Екран.
— Екран, — повторив Портнов із ноткою задоволення в голосі. — Припустимо… Ось метелик. — Він швидко, кількома лініями зобразив у верхній частині аркуша великого метелика. — Ось його проекція. — Під горизонтальною лінією приблизно, штрихами, зобразив тінь із двома крильми. — Як можна виразити зворотний зв’язок?
— Ніяк. Зворотного зв’язку немає. Я відбиваюся в дзеркалі. Але дзеркало не може відбиватися в мені.
— Справді?
Сашка зчепила пальці. Їй здавалося, що вона на порозі розуміння чогось дуже значного, простого й величезного, але ось як буває: забувається знайоме ім’я — так і Сашка не може зосередитися… Пригадати…
— Ви добре пам’ятаєте схему на сторінці три? — тихо запитав Портнов.
Сашка кивнула.
— Відтворіть по пам’яті… «Витвір».
Сашка перегорнула аркуш. Провела олівцем, не відриваючи його від паперу. Вийшла цілком замкнута фігура — вона залишалася об’ємною і при цьому була нанесена на площину.
Сашка ковтнула слину. Її малюнок існував у часі — сам по собі. Починався й закінчувався. Кільцем.
— Я не розумію…
— Зрозумієте. Зараз досить того, що ви правильно відтворюєте. Впишіть у цей знак — «зв’язок».
Сашка заплющила очі. Провела олівцем. Стало дуже спекотно. Прокотилася крапелька поту по спині під светром.
— Що вийшло?
Сашка втупилася в аркуш: там було зображено округлий знак із аверсу золотої монети.
— Слово, — сказала Сашка несподівано для себе.
— Так, — погодився Портнов. — Слово. Це перший ваш крок у світ Мови, він же буде й останнім… Тому що Слово зав’язане й закільцьоване на собі. Воно на початку й воно в кінці. Ви навчилися його розпізнавати на другому курсі, це непогано, але коли — якщо — ви навчитеся його виявляти, я скажу, що ви чесно заробили свій червоний диплом.
Портнов випростався з виглядом людини, яка добре виконала свою роботу. Його кабінет був менший за кабінет Стерха, в ньому поміщалися тільки стіл, книжкова шафа та сейф у кутку. Портнов присів навпочіпки перед сейфом, відімкнув сталеві дверцята і з видимим зусиллям витяг дуже велику книгу, схожу на сіру цеглину. Поклав на стіл перед Сашкою.
Вона взялася за обкладинку.
— Руки!
Сашка злякано відсахнулася.
— Скільки разів повторювати — не відкривати книги, поки я не скажу?! Ви не знаєте, що там, ви не готові до того, що побачите! Скільки разів ви горіли на власній цікавості, досі жаба навчилася б!
Сашка демонстративно заховала руки за спину.
— Це словник, — сказав Портнов на тон нижче. — Організований шар за шаром. У ньому п’ять вимірів. Це значить, що вас із вашим мізерним досвідом буде періодично перекидати в ірраціональні «кишені» з можливістю тимчасових петель. Чи треба цього боятися? Ні. Чи є в цьому для вас небезпека? Так! Щоб не згоріти, мов сірник, вам потрібно буде найсуворішим чином виконувати правила, яких я вас навчу. По-перше… ви мене слухаєте чи вдаєте скривджену?
— Я слухаю, — сказала Сашка.
Портнов всівся верхи на стілець перед нею, протер окуляри краєчком светра.
— По-перше, за один сеанс ви можете зчитувати тільки один інформаційний шар. Один. По-друге…
Він витяг із кишені тоненьку яскраво-синю паличку, в якій Сашка з подивом упізнала довгу іменинну свічку.
— Перед тим як братися до роботи, відрізуєте три сантиметри свічки… Згоряє сантиметр за хвилину, іноді швидше, але трьох сантиметрів вистачить. Ставите між пальцями ось так. — Портнов застромив свічку між вказівним і середнім пальцями правої руки. — Кріпите скотчем. І підпалюєте.
Сашка ледь чутно прошепотіла:
— Може, простіше сигаретою припекти?
Портнов глянув на неї поверх окулярів, так що Сашка прикусила язика.
— Коли ви працюєте зі словником, Самохіна… Якщо ви зможете, звичайно, з ним працювати. Вас не відволіче й не виведе з трансу ні будильник, ані крик — ніщо! Тільки різке болісне відчуття. Миттєве! Ви струснете вогонь, і нічого вам не зробиться. Хочете спробувати зараз?
— Хочу, — жадібно сказала Сашка.
* * *
Біль був, як від комариного укусу. Сашка сіпнулася, бажаючи пришльопнути комара й повернутися до навчання, але світ, що складався з міріад відтінків, уже зісковзував із неї, ніби капелюх, який відносило вітром. Цей світ, який постійно перебував у русі, пронизаний зв’язками, карколомними й неочевидними, й водночас природними та гармонійними. Цей світ, який вона щойно почала досліджувати і вже була вражена його мудрістю й красою. Цей світ, ідеально пристосований для того, щоб розуміти його дедалі глибше — від зв’язку до зв’язку, від листочка до кореня, й далі, й ширше, аналізуючи, синтезуючи, задихаючись від радості…
Світ згас. Сашка сиділа в кабінеті Портнова. Між двох обпечених, склеєних скотчем пальців димів недогарок свічки. Вона піднесла руку до обличчя — два пухирі, один на вказівному пальці, другий на середньому.
— Я не встигла. Я не осягнула шар до кінця. Давайте ще раз.
Портнов устав, надягаючи перстень. Сашка спробувала була підвестися, але він жестом звелів їй залишатися на місці. Підійшов упритул до столу, взяв її за підборіддя, закинув голову й різонув по очах відбитим променем.
Сашка замружилася.
Портнов мовчки взяв словник. Сховав у сейф. Сашка встала.
— Ви ж хотіли дати його мені!
— Він важить десять кілограмів.
— Ну то й що! Ви все одно збиралися віддати…
Портнов скоса глянув на неї. Витяг пачку сигарет.
Замислився.
— Ти, як і раніше, не куриш?
— Ні.
— Шкода.
— Куріть, — царственно дозволила Сашка.
Портнов затягся.
Сашка дивилася, як він димить. Ніколи — або надзвичайно рідко — Портнов бував розгубленим у її присутності. Тепер він ходив кабінетом, випускаючи цівки диму під стелю, й час від часу нахиляв голову, ніби прислухаючись до нечутної репліки.
Іноді він скоса позирав на Сашку. Від цих поглядів вона нервувала щораз дужче.
— Ну що я знову зробила не так?
