Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Мама перезирнулася з Валентином.

— Ти поводилася дивно, — уривчасто сказав чоловік. — Навіщо ти замкнула двері? З ким ти говорила по телефону? О пів на четверту ранку?!

— Помилилися номером. — Сашка стомилася. Їй вже все було байдуже, хотілося тільки вирватися, позбутися цих розпитувань, лягти на полицю в поїзді й проспати до самої Торпи.

Попрощалися дуже холодно. Сашка взяла валізу за ручку, сама викотила її на вулицю й покрокувала — сама — до метро.

* * *

Напевне, це було схоже на пологи. Тієї ночі Сашка вперше усвідомила себе як суму інформації. Вона знайшла в собі чуже й вивергла його з себе — із кров’ю, майже вивернулась навиворіт.

Вона остаточно не була певна, що дитина відновиться колишньою особистістю в колишньому тілі. Мама нічого нового в зовнішності й поведінці Валечки не помітила — в усякому разі, в перші хвилини. А що буде потім, Сашка не знала.

Вона прибула на вокзал за три години до відправлення поїзда. Потягу ще не подавали. Сашка знайшла вільне місце в залі очікування, сіла, поставила перед собою валізу.

Їй було до сліз шкода мами. Вона здригалася від думки про те, що могло статися з маленьким Валечкою. І знала, що мама їй не пробачить.

Величезною залою повільно переміщалися людські маси. Пливли, замкнені під кришками валіз, шкарпетки й сорочки, тюбики з зубною пастою, кімнатні капці, штани, светри, книжки, цукерки, іграшки. Усе це було матеріальне до останньої ниточки. І все це було самою лише тінню чогось більшого, що нависало над головою. Сашці здавалося, якби вона підняла очі до стелі, то побачила б перешкоду між собою і світлом — щось величезне, воно відкидало складну систему тіней.

Сьогодні вночі, слухаючи тишу в трубці, вона зробила внутрішнє зусилля, в порівнянні з яким усі навчальні навантаження здавалися дрібницею. Сашка знову переступила межу. Ще один крок у світ, про який вона нічого не знала. Куди її вели та штовхали силоміць. І звідки, схоже, не було вороття.

Нарешті подали потяг. Сашка підійшла до провідниці найперша.

— Стривайте, дівчино. — Провідниця, пишнотіла білявка років тридцяти, заступила їй дорогу. — Мені перший пасажир потрібен чоловік! На удачу!

Сашка нічого не відповіла. Стояла біля вагона, дивлячись угору, на темне небо.

Казенним білим світлом горіли ліхтарі. Ні на коліях, ні на перонах не залишилося снігу — прибрали, затоптали. Здригалася земля: сусідньою колією ішов маневровий тепловоз. Кругловидий хлопець визирнув у вікно, посміхнувся й махнув Сашці рукою.

Неквапом наблизився чоловік із валізою. Показав квитка, піднявся мереживними чорними сходами у вагон.

— Тепер давайте, — сказала провідниця Сашці.

У вагоні було задушливо. Сашка відшукала своє місце, запхала валізу під полицю, повісила куртку на гачок і лягла.

Навіщо вона підійшла вночі до сонної дитини?

Чому їй здалося, що вона й дитина — те саме? Навіщо їй схотілося привласнити малого, злити з собою? Чому це так легко в неї вийшло?

І чому вона не послухала Стерха, коли той сказав: «Не раджу»?!

Вагон потроху наповнювався людьми. Деякі з них були щільно збиті, ніби вирізані з дерева фігурки. Інші здавалися хисткими, вицвілими — такі не мали значення. Сашка заплющила очі, щоб про всяк випадок нікого не бачити.

Завтра чотирнадцяте лютого. Початок другого семестру. Портнов збере їх в аудиторії номер один, видасть нові підручники й збірники вправ. Стерх…

Сашка сіла від думки про те, що скаже їй Стерх. Сьогодні вночі вони не віталися й не прощалися: за мить до того, як на кухню вдерлися мама й Валентин, Сашка встигла прошепотіти, що дитина отямилася, й Стерх просто повісив слухавку. Вона чудово розуміла: горбань зреагував на її злочин миттєво й професійно, і якби не він і не Фарит Коженников, який блискуче спрацював диспетчером, усе могло б обернутися інакше.

Як — Сашка намагалася не думати.

Поїзд рушив.

Вона повернеться в Торпу. Прийме покарання від Стерха… Якщо той вважатиме за потрібне її карати… І знову закопається в книжки. У вправи. Згодом остаточно перестане бути людиною, і тоді їй, напевне, стане все байдуже…

А чому вона повинна повертатися в Торпу?!

У неї навіть подих перехопило. За останні роки вона так звикла до думки, що з Торпи вирватися неможливо, що їй доведеться терпіти все це до диплома, складати перевідний іспит на третьому курсі, що все її життя залежить від Портнова, від Стерха… Від Коженникова, який ось уже два з половиною роки робить із нею що хоче і при цьому «не просить неможливого».

Але ж Сашка змінилася!

Її сусіди по купе, подружня пара середнього віку, влаштовувалися на нічліг. Сашка намацала в кишені куртки пригорщу монет; уночі, на кухні, вона встигла їх зібрати… Може, й не всі. Валентин ще запитував, що це таке. Сашка звично брехала про ігрові жетони… Про мідний сплав… Мамі було не до того. Вона носилася по квартирі з Валечкою, а Сашка плазувала під столом, збираючи золоті монети з цифрою «нуль», з округлим знаком, що здається об’ємним, якщо придивитися. Нічого гарного в житті вони їй не принесли.

Поїзд котився засніженим лісом. Світло з вікон падало на просілий ніздрюватий покрив, подекуди вже розірваний таловинами. У вагоні пили та їли, курили в тамбурах, сміялися, спали. Смакували зустріч. Переживали розлуку. Грали в карти.

Провідниця принесла постіль. Сашка абияк розгорнула матрац і лягла знову, цього разу вкрилася простирадлом. Станція Торпа — о пів на п’яту ранку. Нікуди квапитися.

* * *

О другій у вагоні всі спали.

Жевріло вугілля під казаном із водою.

На столику в купе провідниці лежали ключі. Вона необачно задрімала, залишивши двері напіввідчиненими.

Сашка пройшла в тамбур. Причинила за собою двері у вагон. За склом, смугастим від залізних перетинок, мчали наперегони стовпи та сосни.

Вона відчинила двері й захлинулася від вітру. Тут, далеко від міста, не було відлиги — сипало ріденьким колючим снігом, у проривах хмар стояли зірки, нерухомі й білі, ніби заморожені.

Повернулась навшпиньки, поклала ключі назад на столик. Зрештою, провідниця ж ні в чому не винна?

Постояла біля дверей вагона, відчуваючи, як б’є по обличчі вітер. Як горить шкіра й сльозяться очі. Нормальні, людські відчуття.

Простягла вперед долоню. Золоті монети розсипалися й зникли.

Сашка постояла ще, дихаючи щосили, роздмухуючи легені. А потім розтисла пальці, що вчепилися в поруччя, й ступнула вперед. Або їй здалося, що ступнула…

І вибухнула зсередини.

Поривом вітру куртку знесло, закинуло Сашці на голову. Плетений светр розлетівся на ниточки, під ним