Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Востаннє тобі вірю. — Портнов посміхнувся. — На завтра готуй завдання за активатором — схема на сторінці три. Буде краще, якщо ти постараєшся.

* * *

Вона вийшла з інституту, але не на подвір’я, а на вулицю Сакко і Ванцетті. Бруківка блищала, мов натерта олією. Сашка зупинилася під великим ліхтарем, стилізованим під старовину… а може, й справді старовинним. За матовими скельцями повільно коливався вогонь, і жовта крапка відбивалася в кожному кругляку.

Відчинилися двері кафе на протилежному боці. Вийшла жінка, одягнена не по сезону — в короткому світлому пальті, легковажній кепці з картатим козирком. Коли вона ступнула на бруківку, Сашка здивувалася: як можна ходити по кругляках на таких височенних підборах-голочках?

Слідом із кафе вибрався Денис М’ясковський. Накульгуючи, побрів із жінкою, точніше, за нею, мов собачка. Сашка спостерігала, заінтригована. Між цими двома, зовсім не схожими, не відповідними, стрімко розгорталися напружені, навіть вибухонебезпечні стосунки.

Вона відступила. За кілька кроків від ліхтаря вже починався півморок. Сашка зупинилася там, де темним отвором виділявся вхід у завулок.

— Могло бути й гірше, Сам розумієш, — сказала жінка хрипкуватим, майже хлоп’ячим голосом.

— Не могло, — сказав Денис.

Він стояв у розстібнутому пальті, білий шарф звисав до землі крученою мотузкою.

— Це ж початок семестру, — голос у Дениса тремтів. — До заліку ще далеко… Це ж лише початок семестру!

— Далі буде складніше, — сказала жінка.

Денис зробив крок уперед. Сашка обімліла: він схопив жінку за комір і підняв над землею так, що метнулися в повітрі тонкі підбори; він був вищий за неї на голову й важчий, мабуть, удвічі. Жінка в його руках здавалася зовсім беззахисною, але вона й не намагалася пручатись.

Минула секунда. Сашка не встигла навіть скрикнути. Денис видав дивний звук і поставив жінку на бруківку. Шукаючи рівновагу, вона все-таки втрапила підбором у щілину між кругляками.

— Пробачте, — глухо сказав Денис. — Я…

І він раптом осів перед нею, упав на коліна, й Сашці зробилося вдесятеро страшніше, ніж за мить перед цим.

— Тебе багато жаліли, Денисе, — сказала жінка, намагаючись висмикнути підбор із глибокої щілини.

— Не треба!

— Ти можеш їм допомогти. Ти знаєш як.

— Я не можу! Я не…

— Можеш, можеш. Твої однокурсники можуть. І ти. Подивися, як працює Павленко. Подивися, як рве жили Самохіна.

Сашка здригнулася.

— Ти пам’ятаєш залік на першому курсі? — Жінка говорила легко й навіть весело. — Пам’ятаєш, що мені тоді обіцяв?

— Я не можу цього вивчити!

— Дитячий садок, — з легким жалем сказала жінка. — Денисе, все в твоїх руках. Іди працювати.

І легковажно цокаючи підборами, вона пройшла повз завмерлого на бруківці Дениса, повз інститутський ґанок, повз вхід у підворіття. Проходячи повз Сашку, повернула голову; в неї було маленьке біле обличчя, перегороджене, ніби щитом, темними окулярами.

Сашка ніколи не бачила її раніше. Але цієї миті впізнала.

* * *

Вона заварила чай, запарила окропом бульйонний кубик. Віднесла все в кімнату номер двадцять один, сіла за курний стіл, замислено розгорнула жовту брошурку — понятійний активатор. Сторінка три, схема номер один. Просиділа над нею п’ять хвилин і вже не в змозі була відірвати очей.

Жовта книжчина, видрукувана на кепському папері, була ключем, який з’єднував уламки багатьох головоломок. Вона зшивала — грубо, на живу нитку — нелегкий досвід, отриманий Сашкою під час навчання, і її власні уявлення про світ, які неабияк похитнулися за останні роки.

Є речі, які неможливо уявити, але можна назвати. Отримавши ім’я, вони зміняться, переллються в іншу сутність і перестануть відповідати імені. Тоді їх можна буде назвати знову, вже інакше, й цей процес — заворожливий процес творіння — не має меж. Ось слово, яке називає, і слово, яке означає. Поняття як організм і текст як всесвіт.

Четвертий вимір, «зашитий» у схему, геть-чисто позбавляв почуття часу. Слово було результатом, і воно ж — першопричина будь-якого процесу. Перед очима в Сашки попливли «ракетки» — повільні яскраві іскри, які зазвичай бувають, якщо рвучко нахилитися або стати на голову. Чай охолов, бульйон укрився масною плівочкою, але це не мало значення.

Схема на сторінці три лежала перед нею, неначе кришталева модель термітника. Скоряючись кожен своєму завданню, пересувалися зміст за змістом. Вони обмінювалися імпульсами, вибудовували власну ієрархію і руйнували її, щоб збудувати нову. Сашка схопила себе за волосся; слово «гармонія» розклалося на відтінки, мов сонячний промінь, і зібралося знову — в досконалості.

— Ну ні фіга собі!

Вона провела великим пальцем по зрізу сторінок. Активатор не здавався дуже грубим, він був, як журнал «Юность», що його колись давно приносила Сашці мама. На кожній сторінці була схема — нова, пов’язана з попередніми й наступними, чергова комірка в нескінченних стільниках Сашчиного розуміння. Тому колосальному полю, яке на секунду відкрилося її очам, не було кінця-краю.

— Яка краса, — прошепотіла Сашка.

Слова різонули своєю неточністю, затертістю, вульгарністю. Вона кліпнула — з вій полетіли несподівані сльози — і спробувала сказати те саме, не вдаючись до звичних слів.

Вітром закрило кватирку. Розлетілися списані аркуші паперу. Сашка струснула головою, начебто виходячи з нірвани. Хотіла закрити книжку, але рука здригнулася. Схема номер три, завершена до сліз, вабила погляд, приковувала увагу: «Оце воно». Воно приходить, накочується, й зупинитися неможливо…

Колосальним зусиллям волі вона змусила себе закрити активатор. Полетів бібліотечний пил. Розслаблюватися було зарано. Було ще завдання за текстовим модулем.

Вона допила охололий чай. Підтягла до себе підручник, розгорнула перший параграф. Мигцем глянула на сторінку, заповнену безглуздими знаками. Замружилася — від страху й передчуття.

Лоскітне відчуття того, що ти — напередодні. Зараз почнеться. Зараз.

І Сашка вгризлася в текст.

Звичка концентрувати увагу, звичка до щоденної напруженої праці робила свою справу. Сашка пливла, розсікаючи абракадабру, виразно відчуваючи, що осяяння на підході. Ще трішечки…

«Вони мовчки проминули триповерховий особняк, складений із рожевуватої цегли, зійшли на ґанок поміж двох кам’яних левів — морди їхні стерлися від частих доторків, але правий здавався смутним, а лівий глузливим, навіть веселим. Леви нерухомо дивилися на Оріон».

— Привіт, — сказав Костя.

Сашка підняла очі. Костя Коженников стояв на порозі, у руці в нього був шмат піци.

— Вибач, — сказала Сашка, — мені треба довчити параграф.

Костя кивнув. Коли Сашка наступного разу відірвала очі від книжки, він сидів за столом навпроти, піцу вже було з’їдено. Костя пальцем пересовував по столі засохлі крихти — викладав візерунки.

— Вибач, — сказала Сашка. — Запрацювалася.

— Ага… Наші всі працюють. Сидять, як миші, носи в книжки поховали… Портнов М’ясковського сьогодні дрючив за вправи… Що з тобою трапилося, га?