Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Коженников подзвонив. Відчинила жінка років шістдесяти, сухорлява, швидка. Взяла в Сашки один пакет.

— Марія Федорівна. А це Олександра Самохіна, Сашка. Ось ключі. Візьми.

Два величезних ключі — з важкими головками, зі складними борозенками — лягли Сашці в руку. «Як я їх носитиму, — здивовано подумала вона. — Хіба що на шиї, замість прикраси?»

— Світлим ключем відмикаються вхідні двері. Темний — від твоєї кімнати. Ходімо.

Зсередини повіяло вогким тиньком і майже вивітреними парфумами. Автоматично ввімкнулася маленька жовта лампочка. Господиня кудись зникла. Сашка зі своїми клунками йшла крученими східцями слідом за Коженниковим, який тяг валізу. Сходи були такі вузькі, що валіза раз у раз застрягала.

Сашка крутила головою в півмороку. Грубе поруччя вигиналось, мов дека старовинного музичного інструмента. Звук кроків відгукувався луною. Вони проминули кругле віконце другого поверху, й тут Сашка зупинилася, начебто в неї ноги приросли до сходів.

Коженников озирнувся на майданчику третього поверху.

— Сашко?

— У мене проблема.

— Кульок порвався?

— Ні. Я…

— Піднімайся, ось уже двері!

Сашка, спотикаючись, зійшла на третій поверх. У коридорі було темно, Сашка перечепилася через свою валізу.

— Десь тут вимикач, — пробурмотів Коженников. — А, ось.

Спалахнула лампочка. Сашка кліпнула очима. Перед нею були вузькі двері, обшиті потемнілим деревом.

— Відмикай.

Ключ знайшов своє місце легко й без примх. Тихо клацнуло. Двері відчинилися. Сашка першою ступнула вперед і намацала вимикач.

Вона стояла на порозі крихітної, майже іграшкової квартири. Стеля, біля дверей дуже висока, хилилася, робилась дедалі нижчою і біля вікна сягала Сашчиного зросту. За вікном був крихітний балкончик, обплетений голою виноградною лозою, а ще далі лежала вулиця Сакко і Ванцетті, таємниче підсвічена ліхтарями.

Праворуч були прості білі двері, за ними виднілася ванна, оздоблена чистою рожевою плиткою.

— Дивися. Тут посуд, електрочайник… Сміливіше, до всього можна торкатись, освоюйся.

Антикварний письмовий стіл, точніше бюро, — безліч полиць і шухляд. Горіхова стільниця, колись закапана чорнилом, а потім очищена майже цілком. Книжкова шафа. Дошка з маленькою праскою. Гардероб із безліччю вішаків. Годинник із боєм; ось він зарипів механізмом і неголосно, делікатно пробив восьму.

Сашка, не роздягаючись, опустилася на краєчок новенького, в міру твердого ліжка з ортопедичним матрацом. Коженников затяг до кімнати валізу.

— То що в тебе за проблема?

— Мені здалося.

— Не хочеш — не кажи.

— Мені здалося, — повторила Сашка, — що я прочитала шматок із… — Вона затнулася. Портн… Олег Борисович казав, що в текстовому модулі можна «побачити» фрагмент імовірного майбутнього…

— Дежа вю, — Коженников посміхнувся. — І що ти прочитала?

— Про левів. Біля входу. Зовсім точно.

— Ну то й що?

— Та нічого особливого, — Сашка облизала губи. — Напевне… — І заговорила несподівано для себе, швидко, захлинаючись. — Ви можете керувати часом. Ви замикаєте його в кола. Для вас нічого не може бути дивного в тому, що людина читає… і це з нею трапляється за годину.

— Увесь світ — текст, — Коженников поклацав вимикачем у ванній, — у ньому жінки, чоловіки — всі слова…

— Це Шекспір, — сказала Сашка. — Увесь світ — театр.

— Кожен дивиться з власної дзвіниці. Шекспір сформулював так. Ти, можливо, скажеш інакше.

— Я справді можу читати своє майбутнє?

— Запросто. Коли ти купуєш квиток на поїзд — ти не тільки читаєш своє майбутнє, ти його формуєш. На квитку зазначено час відправлення… Вагон… Місце… Це значить, що в найбільш імовірному майбутньому ти з’явишся на вокзал, підійдеш до вагона, номер якого надруковано в квитку…

— Вам подобається з мене сміятися?

Сашка сама здивувалася, як безпорадно пролунав її голос. Коженников перестав посміхатися.

— Пробач. Я не хотів тебе скривдити. Це надто серйозна тема, щоб говорити про неї без сміху.

Він поклав долоню на ручку дверей, масивну, бронзову.

— Добраніч, Сашко. Я піду.

Двері відчинилися в темряву коридору.

— Фарите…

— Так?

— Дякую вам, — пробурмотіла Сашка через силу. — Ви допомогли мені… коли я… помилилася з братиком.

— Нема за що, — відгукнувся він сухувато. — Що-небудь іще?

Сашка скулилася від ніяковості.

— Ця квартира… мені дуже подобається.

— За це не треба дякувати — вона належить тобі по праву. До побачення.

І він пішов.

* * *

Ранком, перед початком занять, Сашка підійшла до Дениса М’ясковського. Мовчки взяла його за рукав, відвела вбік, до вікна.

— Чого тобі? — похмуро запитав Денис.

— У мене таке було, — сказала Сашка. — Я загрузла… але потім упоралася. Сама.

— Ну ти ж не знаєш, що в мене! — Денис нервував. — Навіщо ти говориш?! Ти не знаєш!

— Знаю. — Сашка дивилася йому в очі. — Знаю, Деню. У Кості теж таке було. В усіх. Роби, як я скажу: не вставай із-за столу, поки не вивчиш.

— Тобі легко давати поради!

— Мені не легко, Денисе. — Сашка посміхнулася. — Я знаю, що кажу.

Пролунав дзвінок на пару до Портнова.

* * *

— «Що значить ім’я? Троянда пахне трояндою, Хоч трояндою назви її, хоч ні». Іншими словами, суть предмета не змінюється від назви. Це життєва омана на кшталт того, що Земля пласка. Називаючи предмет, даючи йому ім’я, ми змінюємо його. І одночасно заважаємо змінюватися. Ім’я — мов рогатина, що фіксує змію на її шляху. — Портнов зробив рух, начебто притискаючи рогатиною уявну гадюку. — Між іншим, зверніть увагу: суперечливість якого-небудь твердження майже напевне означає, що воно вірне… Увійдіть.

Притискаючи долоні до живота, увійшов Андрій Коротков, блідий, скорчений, зовсім хворий.

— Вибачте, — пробурмотів він, дивлячись повз Портнова. — Я отруївся… Ось довідка від лікаря. — Відірвав на мить від живота праву руку й простяг Портнову складений учетверо сірий аркушик.

Портнов розгорнув його, пробіг поглядом по діагоналі.

— Ідіть, ви вільні, — сказав уривчасто.

По аудиторії пробіг шепіт ремства. Коротков скинувся.

— Але…

— Ідіть. Поговоримо, коли почуватиметеся краще, — голос Портнова не віщував нічого доброго.

— Можна, я посиджу? — нервово облизуючи губи, попросив Коротков.

Портнов простяг йому довідку.

— Тоді заберіть це, будьте люб’язні.

Андрій узяв із його руки папірець і, так само скорчений, побрів до свого місця. Портнов почекав кілька секунд, поки в аудиторії не запанувала мертва тиша.

— Мені можна продовжувати? Дякую. Отже, є й інша омана — ім’я механічно визначає властивості предмета. Ось ручка. — Він підкинув і спіймав темно-синю кулькову ручку з білим ковпачком. — Якщо я назву її… земляним черв’яком, вона зміниться?

Група «А» другого курсу насторожено мовчала. Ніхто не хотів нариватися.

— Не зміниться. — Портнов зневажливо кинув ручку на стіл. — Тому що даний шматок пластмаси не має ніякого відношення до процесів і явищ, про які ми з вами говоримо, вивченню яких присвячуємо наш час… У перервах між танцюльками й вирішенням