Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Босоніж по крижаній підлозі Сашка пройшла в сусідню кімнату.

Тут було тісно. Дитяче ліжечко стояло впритул до великого ліжка, щоб мама могла, простягнувши руку, доторкнутися до дитини. Зараз вона спала, підклавши долоню під щоку, майже уткнувшись обличчям у пруття ліжечка.

Намагаючись не дивитися на Валентина, який спав поруч, Сашка підійшла ближче й зупинилася над ліжечком. Промінь світла з вулиці перекреслював ковдрочку косою рискою. Дитина лежала на спині з закинутими на подушку стиснутими кулачками, зліпленими віями, напіврозтуленим крихітним ротиком.

Він теж був словом. Відголоском. Матеріальним втіленням чийогось короткого прохання. Сашка не усвідомлювала, звідки в ній таке знання. Вона зробила ще крок і взяла дитину на руки.

Мотнулася голівка, Сашка встигла її притримати. Дитина була не до кінця сформованою волею, рухливим згустком інформації, вона була частиною Сашки. Частиною її світу. Вона належала їй.

Двоє слів злилися в один звук.

Дитина розплющила сонні блакитні очі. Здавалося, вона зараз закричить. Цокали годинники. Неспокійно дихала мама, змучена постійним недосипанням.

Сашка дивилася на себе. І знову дивилася на себе. Це було схоже на два дзеркала, встановлені одне навпроти одного. Дитина, що стала частиною її особистості, мовчала. Її очі повільно темнішали. Погляд був майже осмисленим.

Сашка ледве стримала крик.

Так само мовчки, притискаючи дитину до грудей, вона вийшла на кухню, ще не розуміючи, що відбулося, але вже мокра з голови до ніг від холодного поту. Поклала Валечку на стіл, зігнулася, притискаючи руку до рота. Її знудило золотими монетами — вперше за багато місяців. Монети дзенькали, розкочуючись по підлозі, й кожен звук, кожен незначний шерех міг збудити маму від її чутливого сну.

Хлопчик на столі лежав нерухомо. Кулачки стискалися й розтискалися. Очі, що зробилися тепер карими, дивилися напружено. Невідривно. Зміст, сума змістів, які складали цю людську істоту, розчинялися в Сашці стрімко, ніби мило у воді. Колискова пов’язувала їх, немов спільна шкіра.

Сашка забилася, намагаючись розірвати цей зв’язок, знову виділити дитину в особливий пакет інформації. Якоїсь миті їй здалося, що вона розуміє і контролює все: двоє їхніх тіл як відображення двох схожих змістів, два слова, які прозвучали, й одне з них — наказ, повеління, згусток волі…

І цей згусток остаточно вирвався з-під контролю. І втяг у себе безвольність дитини, як велика крапля ртуті поглинає дрібну.

Валечка на столі стомлено розслабився. Заплющив очі. Тієї ж миті в кімнаті зарипіли пружини ліжка — ворухнулася мама. Зараз вона звично простягне руку між поперечин ліжка, намацає замість сонного сина холодне простирадло…

Не зводячи погляду з дитини, Сашка відійшла до дверей, замкнула їх. На щастя, зсередини вони були споряджені засувкою — на випадок протягів.

Тремтячими руками вона зняла слухавку. Набрала номер мобільного телефону, він був в її пам’яті таким екстреним, таким аварійним, що пригадувався тільки в крайніх випадках — начебто написаний червоними літерами на бетонній стіні.

На годиннику було пів на четверту ранку.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності».

Не може бути! Сашка закусила губу, набрала номер знову. Відповідай! Будь ласка!

Гудки.

— Алло, — сказав тихий голос. Не сонний. Не схоже на те, що цю людину збудили серед ночі.

— Фарите, — пробурмотіла Сашка, вперше називаючи його на ім’я. — Я щось зробила… Я щось таке… будь ласка, допоможіть мені зв’язатися з Миколою Валерійовичем!

— Що ти зробила?

— Я не розумію. З дитиною… Будь ласка, допоможіть мені!

— Стривай, — сказав Коженников. Потому була довга пауза.

Сашка почула кроки в коридорі та невпевнений голос мами:

— Саню? Агов, ти взяла малого?

— Так, — сказала Сашка, дивлячись на дитину, яка мляво лежала впоперек столу. — Спи. Не хвилюйся. Я його заколисую.

Сіпнулися двері.

— Саню, ти замкнулася? Відчини!

— Спи, — повторила Сашка, притискаючи слухавку до вуха. — Не хвилюйся. Я за ним подивлюся.

— Що за дурниці! Відчини двері! Навіщо ти замкнулася!

— Я зараз. Ти спи.

— Олександро!

Мама остаточно прокинулася. Тепер у її голосі був гнів і страх. Щось діялося, щось відбувалося, коїлося лихо, вона це відчувала, але не могла розпізнати природу небезпеки.

— Сашко, — дуже сухо сказав Коженников у слухавці, — перевір, чи жива дитина.

— Що? — пролепетіла Сашка.

— Перевір пульс.

— Відчини негайно! — Мама вдарила в двері кулаком. — Валю! Валю!!!

Сашка схопила дитину за ручку. Вона була така крихітна, на ній неможливо було намацати пульс. Уже впевнена, що дитина мертва, Сашка згадала раптом уроки Дім Дімича («рахуємо пульс за шість секунд, множимо на десять») і притисла пальці до тонкої шийки дитини.

Шийка була тепла. Пульс віднайшовся.

— Живий, — прошепотіла Сашка в слухавку.

— Відчини двері! — ревів тепер уже Валентин, намагаючись зірвати двері з завісів.

— Зараз! — крикнула Сашка, в голосі її були сльози. — Чого ви репетуєте? Чого ви кричите? Я зараз відчиню!

— Поклади трубку, — сказав Коженников. — Зараз передзвонить Стерх.

Сашка натисла «відбій».

У двері на секунду перестали ломитися. Мама плакала, Валентин її втішав:

— Ну що за істерика… Що трапилося, не можу зрозуміти… Усе буде… чекай-но… Олександро, відчини зараз же. Я рахую до трьох. Раз…

Задзвонив телефон.

— Алло!

— Слухайте, — без довгих передмов сказав Стерх, — і працюйте, добре, уважно, у вас три хвилини на зворотний перехід! Почали!

І все затопила тиша.

* * *

Першою не витримала засувка — розхиталися маленькі шурупи, скоба відлетіла, й мама з Валентином вдерлися на кухню.

На той час сусіди, розбуджені галасом, уже стукали по батареї та в стіни. Якийсь розумник викликав міліцію. Жовте авто з синьою смужкою зупинилося біля будинку за годину після початку інциденту.

Сашка сиділа перед столом, на якому спала спокійно дитина, посопуючи, майже торкаючись до обличчя стиснутими кулачками. Сашка була вся вкрита потом, бліда, скуйовджена, з затиснутою в руці слухавкою.

У слухавці пищали короткі гудки — відбій.

Решта ночі проминула в з’ясуванні стосунків. Мама пила валеріанку, корвалол, валідол. Валентин зопалу вліпив Сашці ляпаса, а потім йому неприємно було про це згадувати. Дитину віднесли в ліжечко, й там вона проспала до сьомої ранку. У Сашки здригнулося серце, коли вона почула невпевнене пхинькання. Мама погодувала Валечку, і той, у гарному настрої, посміхнувся й знову замружив блакитні очиці. Мама трохи заспокоїлася. Зовсім трішки.

— Ти. Можеш. Нам. Пояснити. Навіщо. Ти це. Зробила?

— Я нічого не робила, — збрехала Сашка й відвела погляд. — Я подумала… Остання ніч… невідомо, коли наступного разу його побачу…

— Як це — невідомо?!

— Я просто взяла його на руки, — вперто повторила Сашка. — Просто хотіла… Поруч із ним посидіти…